Гордий дід Оникій зобідився, що Грицай не попросив його стати за пасічника на все літо. Невеличкий на зріст, сухий, як комашка, довгобразий та смуглявий, з чорними маленькими очима, дід Оникій був схожий на вусатого жука, на котрого наділи білі штани й сорочку і підперезали зеленим поясом, а чорну вусату голову потрусили попелом та борошном. Оникій говорив тоненьким крикливим голосом, неначе пищав якийсь скрипучий жучок або якась пискуча комаха.
— Оце розходився! Сядь лишень, Оникію, та поговоримо до ладу, то, може, й згодимось, — сказав дід Грицай.
— І сідать я не буду, і горілки твоєї пити не хочу, бо ти мене вразив в саме серце. Що я тобі таке? Чи наймит, чи попихач? Знайде собі Оникій шматок хліба і опріч тебе! Вийду на вулицю та свисну, то до мене назбігається десять таких, як ти. Не моє діло пить та гуляти. Моє діло доглядать божої худоби. Он подивися в себе в пасіці! там немає ні образа святого Зосима та Саватія, нема ні хреста. Через те тобі й пасіка не йде на руку. А ти раз на рік ходиш до церкви, як говієш та причащаєшся. Не тобі глядіть божої худоби. Ет!
Оникій спересердя вхопив бриля, накинув на розпатлану чуприну і майнув з садка, навіть не попрощався з дідом Грицаєм.
— Це вишкварка, а не Оникій! Побіг, неначе його хтось впік гарячим залізом. Нацвірчав повний садок, як цвіркун, та й майнув! Знайдемо пасічника. Не один пасічник в нас у селі, — обізвався дід Грицай.
Дід Оникій дременув через село і пішов до одного пасічника, старого діда, та почав йому жалітись на діда Грицая.
— Не ставай за пасічника в Грицая! Чуєш? Він кепкуватиме з тебе. Це гарно вигадав старий чорт! Затуляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не просить до себе за пасічника; він і тобою затулить дірку в пасіці, — вговорював дід Оникій старого пасічника.
Зігнавши злість перед одним дідом, напищавши йому вуха, Оникій побіг на другий куток села, де жив ще один дід, що наймався за пасічника. Оникій і цьому накричав, напищав повну хату, все жалівся на діда Грицая і намовляв його не ставать в Грицая за пасічника. Вдоволивши свою гордовитість, Оникій вернувся додому та ще й накричав вуха своїй бабі лайкою.
А Грицаєві гості знов посідали на траві кругом рядка й почали полуднувать. В баби Оришки понапухали щоки. Одна щока стала більша за другу, ніс набряк і став схожий на бараболю. Зморшки на виду порозтягувались. Баба неначе помолодшала, поповнішала, а лице в неї побільшало.
— Чи ти ба! моя баба аж помолодшала, як її покусали бджоли, — жартував старий Грицай. — Яка стала повновида, неначе наша посесорша. Коли який дід забажає, щоб його баба помолодшала, то нехай веде її в пасіку та витрусить на неї здоровий улик з бджолами.
Баба Оришка тільки кліпала запухлими очима й мовчала. Грицай виніс ще одну пляшку горілки і дві четвертини сала. Чесна компанія випила горілку і з’їла сало. Одному Мотузові не йшла горілка на думку. Шкода йому було давати разом такі великі гроші, зібрані за довгий час копійка за копійкою, карбованець за карбованцем; але й синів було шкода, бо в його поля було обмаль.
“Ой, не вмре швидко цей крем’яний дід! Довго мені доведеться тягти спілку з ним, брати й засівать його поле та звозить снопи в його клуню. Ой, коли б не програти!” — думав Мотуз, поглядаючи скоса на п’яненького діда розумними, темними, допитливими очима.
— Оце ж ми, хвалить бога, випили могорич і пополуднали, а тепер, Дмитре, ходім до тебе та й заплатиш мені гроші, — задзигорив дід Грицай своїм гострим язиком.
Дмитро Мотуз глянув на п’яненького діда, подумав, помовчав, а потім сказав:
— Нехай, діду, це діло зостається назавтра. Сьогодні могоричували, а завтра будемо розплачуватись. Завтра зранку підемо до волості. Писар напише нам розписку, а я вам заплачу по тій розписці гроші, — сказав Мотуз, дуже обережний, коли діло стосувалось до грошей.
— Як завтра, то й завтра! Мені все одно: після моєї смерті матимеш моє поле, а поки ми з старою помремо, ори собі, сій своїм сіменом, жни, коси, а мені звези в тік половину хліба. Нездатний вже я до роботи, та й моя стара вже підтопталась. Випити чарку-другу то ще здужатиму, а до роботи вже я нездатний, — сказав дід Грицай.
Гості встали, подякували хазяїнам за хліб, за сіль і поплентались через садок, коливаючись на обидва боки на ході.
Другого дня вранці Мотуз зайшов до діда Грицая. Вони пішли до волості, заплатили писареві карбованця, і писар написав їм розписку. Мотуз вийняв з кишені капшук і одлічив Грицаєві триста карбованців.
Вертаючись додому, Грицай згадав про пасіку і про вчорашню пригоду в пасіці.
— Одже ж пройдеться просити Оникія, щоб став за пасічника на ціле літо, бо я за гульнею та за горілкою не впораюся коло пасіки.
Дід Грицай зайшов до Оникія і найняв його за пасічника на ціле літо. Оникій накинув свиту наопашки і почвалав за Грицаєм.
— Не піде тобі на руку пасіка, — сказав Оникій, увійшовши з Грицаєм в пасіку.
— А то чому так? До цього часу пасіка йшла мені на руку, а чому ж тепер вона не піде?
— Тим не піде, що в тебе в пасіці нема ні хреста, ні образа Зосима та Саватія. Без святого Зосима погана справа коло пасіки, — запищав дід Оникій.
Оникій взяв сокиру, знайшов під повіткою вербову колодку й на швидку руку зробив хреста та й закопав серед пасіки; потім попросив в баби Оришки орданської свяченої води, зв’язав з васильків кропило й покропив водою улики.
— Оце, Дороше, я виганяю з пасіки твій вчорашній горілчаний дух. Бо бджола — худоба божа, а горілка — це зело чортяче: одно до другого не стосується.
Вигнавши нечисту силу з пасіки, дід Оникій почав лаштувать старі улики для нових роїв; позносив їх до річки, повимивав чистенько й поставив сушиться на сонці.
II
Минуло років зо два. Дмитро Мотуз орав і засівав своїм насінням Грицаєве поле, звозив своїми волами на Грицаїв тік дідову частку хліба. Дід Грицай на Мотузові гроші облагодився: полагодив клуню і вшив новими куликами свою стару хату, бо покрівля на хаті була вже така стара, що дощова вода текла по стінах патьоками і лилася крізь стелю. Решту Мотузових грошей дід з бабою пропили та прогуляли до останньої копійки. Наставало літо, в Грицая щотижня неначе справляли хрестини або весілля. Баба Оришка виносила ряденце, простеляла під грушею. Бабки рядком виходили в сіней, сідали кругом рядна і все пили по чарці та балакали. Баби та молодиці внадились в Грицаєву хату, неначе в корчму. Зимою вони пили в хаті. Люде сміялись, як баби та молодиці розходились, виходячи одна за другою з сіней довгим рядком.
— О! вже старі гультяї йдуть з Грицаєвої хати, неначе з церкви, — сміялись чоловіки та докладали, дивлячись через тин, як баби одна за другою виходили з хати, неначе качки пливли довгим рядком на ставку.
— Ну та й розледащів отой старий Грицай! все п’єв, та гуляє, та могоричі справляє, неначе в його в хаті щотижня весілля або хрестини, — гомоніли сусіди поміж собою та судили Грицая, але самі з великою охотою вчащали на ті нібито весілля та хрестини.
Трохи не щодня дід Грицай ходив до корчми, сам пив і других частував. Все було сидить коло корчми на призьбі, гріється на сонці та балакає з чоловіками, що сідали з ним рядочком на призьбі та ждали могорича од діда. Одні люде одходили, другі приходили, сідали поруч з дідом, щоб побалакать. Розмова тяглася, горілка лилася, доки дідові кишені не спорожнились до самісінького дна. Дід Грицай частенько заходив з бабою Оришкою і до Мотуза, та ще часом і в гарячий робочий час. Мотуз мусив кидать роботу та вітати діда, мусив ставить могорич, щоб піддобриться до його та запобігти в його ласки. Він знав, що дід Грицай доти не піде з двора, доки не нап’ється по самісіньку шию, доки горілка не заб’є йому памороків, доки дід не буде заточуватись та спотикаться на ході.
— Орисю! чи ти пак знаєш, що в нас вже нема ні копійки грошей? — сказав дід Грицай до своєї баби.
— Ой, знаю, знаю. Але не знаю, де б нам грошей достать, — обізвалась баба.
— Треба продати той хліб, що зостався, — сказав дід.
— Авжеж пак! Спродай усе, то потім доведеться ще й з торбами йти по хатах. Оце гаразд!
Грицаєві хотілось горілки, але пити вже не було за віщо. Дід нудився, никав без роботи по хаті, по садку, заходив у пасіку, зачіпав діда Оникія. Оникій огризався або часом і змовчував, знаючи Грицаєві норови. Дід не знав, де дітись з нудьги.
— Ото горенько! Пішов би до шинку побалакать в людьми, та чортма за що горілки купить. Кручусь та верчусь, мов навіжений. Ото яка халепа трапилася мені. Овва!
Дід страшенно нудився. Він пішов до одного діда сусіди, пішов до другого, посидів, побалакав, але ніхто не дав йому ані чарочки горілки.
— Знаєш що, Оришко! а піду я та причеплюся до Мотуза, щоб дав мені ще з п’ятдесят карбованців. Він же забере після нашої смерті усе поле за якихсь там триста карбованців. Нехай ще трохи доплатить.
— Про мене, й піди та причепись. Мотузи — люде добрі, може, й дадуть тобі грошей, — сказала баба.
Дід аж повеселішав, що так несподівано добрав собі способу достать грошей. Він підняв вгору похнюплену голову. Очі заблищали. Дід аж осміхався до баби, неначе баба стала одразу гарною молодою молодицею.
— Вбирайся, стара, та ходім в гості до Мотуза!
— Щось у мене сьогодні немає охоти швендять по гостях, — обізвалась Оришка.
— Та ну-бо, вбирайся швидше! Ще й комизиться! Надівай юбку чи жупан та й гайда в гості! Швидше повертайся! — говорив дід, бо його вже брала нетерплячка.
— Оце заманулось тобі, неначе в петрівку мерзлого! Швидше повертайся! Так-то старому й повертаться швидко.
Дід кинувся до скрині, одчинив віко, викинув з скрині бабин синій суконний жупан, достав з жердки бабину білу свиту й був ладен з нетерплячки сам одягать бабу.
— Це тобі заманулось горілки, що ти крутишся, як чорт перед утренею.
— Та ну-бо, швидше! повертається, як та ступа! І вже! Треба взяти з собою й Оникія, щоб веселіше було.
— Нащо він тобі здався? Нехай сидить в пасіці.
— Буде веселіше. З людьми й випити веселіше, і є з ким побалакать: в гурті каша їсться, — сказав дід і дременув з хати та й попростував до пасіки.
Оникій сидів в холодку під яблунею, коло простеленого рядна. На рядні лежала купа сухих вощин. Дід позрізував у вуликах сухі вершечки старої вощини й перебирав її на ряднині, вибираючи свіжішу й білішу вощину, котру він думав наклеювать в улики для роїв на будущий рік.
— Оникію! — крикнув Грицай до пасічника. Оникій аж кинувся од несподіваного крику.
— Та чого там? — обізвався дід Оникій.
— Накинь лишень свиту та ходім в гості до Мотуза. І Оришка піде з нами.
— Та сьогодні ж будень! Які там гості в будень. Мотуз та Мотузиха, певно, роблять якусь роботу, а тут на тобі гостей в хату.
— Та йди-бо швидше! Ще й сперечається. Ти, Оникію, ладен з усім селом сперечаться. Чудний ти чоловік вдався. Вип’ємо по чарці, пополуднуємо, побалакаємо. Все-таки між людьми веселіше.
— Ти ж бачиш, що я діло роблю.
— Та покинь оті вощини. Перебереш і завтра. Іди-бо, йди, бо Оришка жде, та я й діло маю до Мотуза, — сказав дід Грицай.
— Оце мені напасть! — сказав Оникій і підвівся з рядна. — Замолоду був чоловік як чоловік, був господар на все село, а тепер перевівся на Іцькову сучку. П’є та гуляє та ще й мене зводить з пуття, — бубонів Оникій, неначе якийсь здоровий трав’яний коник цвірчав в пасіці.
— Та годі тобі цвірінькать! Накинь свиту та ходім швидше.
Оникій накинув свиту й почвалав слідком за Грицаєм до хати. Баба Оришка ще и досі не вбралась.
— Оришко! чи це ти й досі прибираєшся? Ну та й горе мені з тими бабами! Я б і воза помазав, і воли запріг, і за царину виїхав, доки баба прибереться та причепуриться, — сказав Грицай.
Прийшли вони до Мотуза. Мотуз молотив в клуні снопи на посів. Мотузиха з дочкою та з хлопцями вибирала а снопів пшениці колоски жита, кукіль та стоколос. Вглядівши Грицая й Оришку в воротях, Мотуз аж носом закрутив: треба було кидать роботу і вітати діда. Мотузиха й руки опустила.
— А я оце, Дмитре, до тебе по ділу! — гукнув Грицай до Мотуза через тин.
Мотуз кинув ціп. Мотузиха покинула снопи. Вони годили Грицаєві, як болячці, і мусили кидати роботу та панькаться з дідом. Мотуз запросив гостей до хати. В хаті було душно, як на печі. Сонце звернуло з півдня і шкварило немилосердно, як воно часом шкварить після першої пречистої.
— Ходім на двір та посідаймо в холодку, — сказав дід Грицай, обтираючи рукавом сорочки спітнілого лоба. — Ой, душно ж у хаті, як у пеклі!
Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.
— Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!
— Ой боже наш милостивий та милосердний, — сказав Мотуз і почухав потилицю, — де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.
— Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, — витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, — дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.
— Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? — говорив Мотуз трохи не крізь сльози.
Мотузиха скривилась і трохи не плакала.
— Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, — говорив дід Грицай, а сам думав: “Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки”.
— Ото. І де він подівав ті гроші? — заскрипів дід Оникій. — Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.
— Були та загули! — обізвався дід Грицай. — Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.
Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.
