5
Через два тижні Моссаковський вернувся в Чайки священиком. Прокопович почав виряджати дочку в Вільшаницю. Позапрягали в вози воли й коні. На вози поскладали все, що потрібно було для нового господарства. Хури рушили з двору. По обіді Онися останній раз помолилась перед батьківськими образами й з сльозами виїхала з батькового двору. Батько плакав, мати плакала, плакали наймички, прощались з Онисею. Онися на цей раз забула за те, що вона їхала на своє господарство й панство. Вона тільки знала, що їй жаль батька, матері, хати, де вона зросла, жаль садка, чайківських людей, а більше од усього жаль матері.
— Тепер, дочко, без тебе й хата стане неначе пусткою, — говорила мати. — Викохай, вигляди, вирости дітей, а вони візьмуть та й порозлітаються й покинуть тебе саму на старість, як сироту, — говорила мати, плачучи.
Виїхали з двору. Мати й батько провели дітей за двір, стали на горі й довго дивились, поки вони перевозились через Рось, поки віз не сховався в зелених вербах та вільхах. А Онися доти оглядалась на гору, на матір, на батька, доки не закрили їх зелені верби.
Незабаром з’явилась і Вільшаниця. От і широка улиця, де колись палало багаття; от і гребля, і ставок, і церква, й свій дім. Онися увійшла в дім, неначе кудись в гості приїхала…
Але це було на одну хвилину. Одну хвилину вона посиділа коло стола й задумалась. Втерши сльози, вона, наче птиця, стрепенулась і кинулась господарювати: порозставляла мебіль, повішала образи, привезені з дому, поховала посуд, заглянула в хижку, побігла в комору, скрізь порядкувала, розказувала молодицям, котрі їй помагали, порядкувала навіть людьми, що вносили кадовби, діжки, сипанки, солом’яники та бодню. Вона заглянула навіть до овець, до корів, до волів. І через годину вже забула за Чайки й стала господинею в домі.
Просторна світлиця незабаром була обвішана образами попід самою стелею в два рядки. Чорно помальовані дерев’яні стільці, що позоставались після покійного Моссаковського, поперемішувались з білими, привезеними од батька. Дві канапи вона закрила здоровими килимами, за дзеркало заткнула листаті букети з восковими вишнями, грушами та пташками. На образах забіліли здорові вишивані рушники. В покоях одразу стало чисто, привітно, по-господарському, але по-старосвітському. Непосидяча Онися вешталась до самого вечора по покоях, та по пекарні, та по коморах, — і ввечері вже скрізь був порядок та чистота. Моссаковський тільки дивився, як вона давала лад, та командувала, та бігала, й більше мусив слухати її слова, ніж порядкував.
— От тепер ми й в себе, вдома! — сказала Онися, сідаючи з Харитоном за вечерю в кімнаті. — Що то поробляють тепер мати? Що поробляють батько? Мабуть, і досі плачуть за мною?
— Слава богу, що ви, Онисю, не плачете, — тихо обізвався Харитін.
— Нащо ти на мене кажеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Адже ж чоловіки на жінок кажуть ти!
— Коли ви, Онисю, такі… розумні, такі проворні, такі падковиті до хазяйства, що й сказати не можна, — промовив отець Харитін солодким голосом.
— Голово з вухами! Хоч при людях кажи на мене ти! — сказала Онися, торкнувши його по руці.
— Нехай вже при людях… то й буду казати ви… чи то, правда, ти…
— Як тільки будеш на мене викати, то я тебе присилую тикати; буду за вуха скубти. Чуєш, чоловіче!
— Скубіть, Онисю, скубіть. Воля ваша, а все-таки якось мені ніяково тикати на вас. Може, потім звикну, присилую себе.
Але Моссаковський цілий вік свій не присилував себе говорити на свою жінку ти, й до самої смерті говорив на неї ви, а вона на його ти.
Після вечері Онися побігла в пекарню, розпорядилась наймичками, вхопила свічку, побігла в хижку, потім побігла з наймичкою в льох. Моссаковський тільки дивився, як вона вертілась, мов муха в окропі.
Після вечері Онися одчинила здорову скриню, що стояла в кімнаті рядом з ліжком, поставила свічку на стільці й почала перебирати та складати сорочки, наволочки, простирадла, сувої полотна, привезені од матері, й ті, що понаносили приданки. Моссаковський дивився, як її тонкі руки перебирали купи полотна, милувався її довгими, гострими бровами й усе ждав, що вона от-от скінчить роботу, сяде коло його, пожартує з ним… А Онися все лічила та лічила то рушники, то сорочки, то хустки. Моссаковський почав дрімати.
— Кидайте, серце Онисю, та йдіть сядьте зо мною та трошки побалакаємо, — говорив Моссаковський до Онисі солоденьким голосом.
— Зараз, зараз, моє серденько! Ось тільки полічу твої сорочки: раз, два, три, чотири… Ти, мабуть, спати хочеш? Еге?
Онися кинула сорочки, прибігла до Моссаковського, обвила його шию руками, тричі цмокнула й знов кинулась до скрині.
— Отже мама все скуйовдила докупи. Оце мої сорочки, а це твої: п’ять, шість, сім, вісім…
І її тонкі пальці знов розбирали та складали на купу сорочки. По хаті пішов дух свіжого плаття, крохмалю. Серед нічної тиші виразно розносився Онисин голос: десять, одинадцять, дванадцять…
— Але час вже, моє серденько, спати. Кидайте, моя доле! Завтра полічите, — говорив Моссаковський.
— Лягай, чоловіче, спати, коли тебе сон зміг; лягай, серце, а я ось швидко долічу.
Онися знов кинула роботу, прибігла до чоловіка, попестила його й знов почала лічити та складати.
Моссаковський не видержав: кинувся на ліжко й заснув. І, засипаючи, він усе чув, як Онися складала та лічила: раз, два, три, чотири…
— Чи ти, Харитоне, вже спиш? — спитала Онися.
— Га! — крикнув Моссаковський крізь сон. — Вже сплю.
Вже в пізні обляги Онися замкнула скриню, вийшла в сіни подивитись, чи замкнуті двері, й погасила світло…
Серед темної ночі Моссаковський почув через сон, що в сінях щось ходить та стукає. Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. Йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: раз, два, три, чотири…
Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки, з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода; хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.
Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.
— Онисю, чи ви спите?
В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.
Моссаковський полапав руками по ліжку. Онисі не було.
— Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки, — більше ніж треба!
Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.
— Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.
— Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано ставала та товклась ще вдосвіта.
— Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіду, то не буде ладу в господі, — говорила Онися. — Йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби, — сказала Онися Степанівна, помолившись богу.
— Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! Ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.
Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.
— Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка, — говорили наймички та наймити в пекарні, — будить нас ще до півночі, — не дала вволю виспатись.
Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.
— Ой трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року, — зроду-звіку не стану на другий рік, — говорила одна наймичка до другої.
— Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.
— Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.
— Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.
І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь; говорив просто, хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.
— Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! Й ви, чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по півміточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане,пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, — амінь! — так закінчив свою проповідь Моссаковський.
— А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо, розпитайте та й мені звістку дайте! — прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.
Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви: “Ну, цей батюшка не те, що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!”
І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях [на горищі] в коморі.
— Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? — говорила Онися Степанівна. — Тобі дають шаги, як старцеві, — все гривні, та гривні, та злоті. З п’ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.
— Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть, — говорив несміливо Моссаковський.
— Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.
— Не можна, — боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.
— Овва! Я цього не хочу. Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами.
— Та й мені не приходиться дратувати людей, — сказав Моссаковський. — Вони ж мене й на парафію одібрали, й Балабухи не пустили, й перед владикою за мене встоювали.
Онися Степанівна замовкла й прикусила язика.
Настало маленьке свято, коли навіть в церкві служби не було.
— Панотче, дзвони до церкви! — говорила Онися.
— А навіщо? Сьогодні мале свято.
— А на те, що все-таки якась копійка перепаде.
— Да бог з ним, Онисіє Степанівно. Невже за п’ятака треба ворушити дзвони.
— Але ж бо дзвони! Хіба ж пак п’ятак не гроші? З п’ятаків будуть рублі! Дзвони-бо, дзвони, — не лінуйся! Бачиш, як я бігаю по господарстві.
— Добре вам бігати, коли в вас ноги проворні та прудкі.
Моссаковський послав сторожа з ключами й звелів дзвонити.
Він приніс з церкви тільки одного п’ятака. Онисія Степанівна сховала його в скриню.
— Який же ти, панотче, не ласий на гроші. Поживеш, — побачиш, як стануть у пригоді гроші.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)