Минула осінь. Роботи в господарстві стало менше. Онисія Степанівна була б рада бігати, та не було коло чого, бо господарство було нове, а мати понавозила для неї всього, чого тільки треба було в господарстві. По обіді отець Харитін любив полежати й навіть книжку почитати. Онисія Степанівна все вертілась в пекарні, і його брала нудьга, коли він сам зоставався в покоях.
— Онисіє Степанівно, беріть лишень плести панчоху, та сідайте коло мене, та побалакайте зо мною; а коли не хочете балакати, то я вам святу книжку прочитаю, — говорив отець Харитін, лежачи на гарячій лежанці в кімнаті.
— А що ж ти мені будеш читати? — питала Онисія Степанівна.
— Та хоч за царя Ірода або про святу Варвару.
— Цур йому, тому Іродові! Прочитай мені краще про святу Варвару.
Онисія Степанівна взяла панчоху й сіла на стільці коло лежанки. Отець Харитін розгорнув здорову книжку й, лежачи догори лицем, поставивши її на своєму животі, почав читати про святу Варвару. Онисія Степанівна сиділа й слухала. Її тонкі пальці з дротами тільки мигали.
Онисія Степанівна слухала вухами, але її думка літала і в пекарні, й в хижці, й в коморі, заглядала на піч і під піч, і в діжу, і в ночви.
— Потривай трошки! Треба заглянути в піч, чи випікся хліб, — говорила Онисія Степанівна й з тими словами схоплювалась з місця, бігла в пекарню й заглядала в піч. Отець Харитін назначав нігтем, доки прочитав, і дивився через книжку в вікно. Онисія Степанівна влітала, як вихор, і знов сідала на стільці.
— Ну, та як далі? Що звелів батько збудувати для святої Варвари?
Отець Харитін знов починав читати тихим, рівним голосом, а думка Онисина знов одривалась од книжки й шугала по дворі, коло кошар, коло загороди, коло гусей та курей.
— Ой пожди на годиночку! Адже, мабуть, дівчата й досі не виносили кабанові їсти.
Онисія Степанівна знов зірвалась з стільця, як метіль, побігла в пекарню, крикнула на дівчат і знов опинилась на стільці.
Отець Харитін позіхнув і знов почав читати. Онисія вже зовсім не слухала, а свою думу думала.
— А що пак твої наймити будуть завтра робити? — несподівано перебила Онися читця.
Отець Харитін витріщив на неї очі.
— Але ви мені перебиваєте читати, — сказав він.
— Та я, бач, тільки спитала, — так набігло на думку: чи наймити гній вивозитимуть, чи повезуть мливо до млина; в нас вже житнього борошна обмаль; вже на сході й пшеничне борошно.
— Як ви скажете, так і буде. До вас треба йти розуму позичати, — говорив отець Харитін, держачи палець серед стрічки.
— Нехай везуть до млина. Гній можна й навпісля вивезти.
Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла.
— Та хто то був Діоскор? Варварин чоловік чи брат? — спитала вона.
— Батько Варварин. Ви, Онисіє Степанівно, не дуже добре слухаєте. Еге?
— Ну, ну, читай! Тепер вже все розумію.
Отець Харитін читав, але Онисія Степанівна так перемішала Діоскора й Ігемона з наймитами та ігуменами, а Варвару з наймичками, що вже нічогісінько не розуміла.
— Знаєш що, отець Харитін, — знов перебила Онисія Степанівна, — ти береш до свого чоловічого діла моїх наймичок тоді, як і мені їх треба.
— Я думав, що ви питаєте за святу Варвару.
— В мене вже все повипадало з голови, що ти читав.
От і вчора забрав до току наймичок, а я хотіла плаття прати. Як тобі треба наймичок, то ти звечора в мене спитай. — Але ж, Онисіє Степанівно, і ви берете до своєї роботи моїх наймитів, коли мені їх треба, — несміливо обізвавсь отець Харитін.
— Знаєш що, панотче: поділимось слугами! Ти верховодь над своїми наймитами, а я над наймичками; а як тобі треба буде наймичок, ти спитай в мене, а я тебе питатиму, як мені треба буде наймитів.
— Добре, Онисіє Степанівно, добре! Що ви скажете, то все виходить гаразд. От слухайте ж, а я далі читатиму!
Отець Харитін знов прийняв нігтя й почав читати, але Онисія Степанівна вже зовсім не слухала. Отець Харитін примітив те й спитав:
— Чи ви слухаєте?
— Та слухаю, слухаю. Не питай мене та читай далі.
— Коли ви щось думаєте, — сказав отець Харитін, придивляючись до розумного лиця своєї жінки.
— Читай-бо, читай! Я думаю й слухаю заразом.
— А як звали Варвариного батька?
— А хіба ж ти читав про батька?
— Авжеж читав, тільки ви не слухали.
— А правда, правда! То був якийсь ігумен.
— Який там ігумен! Діоскор — так звали Варвариного батька.
— Та хто ж такий був ігумен? Чи який Варварин родич, чи що? — спитала вона.
— Не ігумен-бо, а Ігемон! Це той, що мучив святу Варвару.
— Ото проклятий! В якому ж монастирі він був ігемоном? І чого ж то ченці мучили святу Варвару?
— Які там ченці! Ігемон — то так звався губернатор, чи становий би то по-нашому, чи що; от так, як в Богуславі отой становий, що в Чайках намальований у пеклі.
— О! Коли так, то там їм і місце. Я цього не знала, що вони, прокляті, мучили святих: якби була знала, то дала б мірку проса маляреві, щоб намалював їх у пеклі. Ну, ну, читай далі.
Отець Харитін читав, а Онисія Степанівна знов своє думала.
— Чи ти знаєш, панотче, що в нас картоплі мало? — несподівано перебивала його Онисія Степанівна.
— Але які ж бо ви! Вам усе в голові той господарський клопіт. Чи ви хочете зразу забагатіти, чи що?
— А чом би пак і не забагатіти? Добре вам, панотцям, коли ви й до смерті будете мати шматок хліба. “Піп — золотий сніп”, — кажуть у приказці. А що я робитиму, як ти вмреш, а я зостанусь удовою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без грошей? Хоч з мосту та в воду.
— Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.
— О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.
— Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.
— Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?
— Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.
Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму “Неопалиму купину” й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богуславського станового й канівського столоначальника.
Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.
— Чи ти знаєш, панотче, яку я страшну звістку привезла з Богуслава?.. А ми собі тут сидимо, хліб жуємо й нічого не знаємо!
— Що ж там таке трапилось? Не лякайте-бо мене, бо я й без того вдався собі полохливий, — сказав отець Харитін і справді переляканий тривожним видом своєї жінки.
— Де вже не лякати, коли я й сама злякалась.
— Та що ж там таке? Чи Богуслав згорів, чи, може…
— Якби згорів, то мені про те було б байдуже. Балабуха став в Богуславі священиком, та ще й благочинним на нашу часть!
— Невже? — крикнув як опечений отець Харитін і схопився з місця.
— Став благочинним. Вже перевізся з жінкою, з усім кублом і, кажуть, швидко буде об’їжджати парафії.
— То це він і до нас приїде?
— Авжеж, приїде; вже він нас не мине!
— Ну, то викручуйтесь же, Онисіє Степанівно, коли давали йому гарбуза.
— Що мені благочинний! Куди ж пак: велике цабе! На мені не попівська ряса, а плахта. З мене чина не здіймуть. На тобі це все окошиться, от що! Тепер ти, панотче, викручуйся, бо він тобі пригадає й мене, й вільшаницьку парафію, й вільшаницьку громаду. Він, мабуть, думає, що не громада вигнала його з Вільшаниці, а ти.
— От тобі й на! Оце лишечко! Що ж тепер мені робити? Та він же мене з’їсть без солі!
— Бідкайся не бідкайся, то вже тим нічого не поможеш.
— Що ж ви мені порадите робити? Він же до нас приїде.
— Нехай їде! Я його почастую так, що голодний додому поїде, — сказала Онисія Степанівна.
— Так не можна, Онисіє Степанівно. Давайте поради! В вас же розуму добра макітра. Що мені чинити?
— Про мене, йди з ним на мир, коли вже таке діло скоїлось. А я йому й очей не покажу.
— Де вже вам йому очі показувати! Це все лихо, либонь, одному мені прийдеться одбувати.
— Пошли йому передніше будлі-якого хабара, то він одразу стане прихильніший. Але чого йому послати з нашого молодого господарства? Пашні шкода, товару шкода, птиці шкода…
— Всього шкода, тільки мене не шкода, — сказав, скривившись, отець Харитін.
— Конопель у нас мало, бо молодиці попряли; льону зовсім мало; гуси позакидала в кучу годувати к різдву.
— Онисіє Степанівно! Пошлім благочинній дві годовані гуски. За дві гуски вона повинна б стати прихильною до нас.
— Авжеж! Дві гуски, та ще й годовані! Я й сама з’їм; буду пак годувати твою благочинну годованими гусьми! Знаєш що? Наш титар, либонь, гарний гончар; нехай він одвезе хуру своїх горшків, — і кози будуть ситі, й сіно ціле.
— Та й розумні ж ви, Онисіє Степанівно! Їй-богу, добра ваша річ. Адже ж над титарями благочинний дійсно так само начальник, як і над нами. Треба послати за титарем.
Отець Харитін послав за титарем й звелів йому набрати віз горшків, мисок, макітер і всякого гончарського посуду та одвезти на гостинець новому благочинному, щоб був ласкавіший до вільшаницької парафії.
— Але, Онисіє Степанівно, треба й од себе прикинути щось, — говорив отець Харитін до жінки.
— Од мене прикинь дулю отцю благочинному, а другу госпожі благочинній, — сказала Онисія Степанівна.
Отець Харитін тільки носом покрутив й боявся більше зачіпати її.
— Та не забудьте, старосто, покласти на віз зо два поросятники, — наша благочинна дуже любить поросятину, — та ще покладіть з самого верху, щоб було видно, — сказала Онисія Степанівна до старости.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)