В неділю по обіді староста набрав повний віз горшків, поклав зверху два поросятники й поїхав в Богуслав. Богуслав був в той час повітовим містом.
Балабушина оселя була на горі коло возвоза, край самого міста. Містечко розстелялось наниз попід город й спускалось до самої Росі, де край берега зеленів вишник та високі верби. Внизу шуміла Рось, обставлена по обидва боки скелями та купами каміння. Подекуди між скелистими невеличкими острівцями проривалась вода, шуміла й булькотіла, неначе хто лив її з тиков та пляшок. На горі сіріли жидівські хати й крамниці, то криті бляхою, то черепицею, то соломою. За Россю на низині зеленіли левади, то сіріли скелі, виступаючи з-під землі високого берега до самого монастиря на крутій горі.
Титар в’їхав у двір до благочинного. Воріт зовсім не було. По дворі никали захуджені жидівські кози й смикали стріхи невисоких обідраних повіток. На покрівлі дома чорніли дірки, стриміли розкудлані кулики, підняті вітром. Титар глянув на оселю й тільки губами цмокнув.
“Тут моїм горшкам будуть раді; поганий господар з нашого благочинного”, — подумав титар, спинивши воли коло ганку.
Титар познімав з воза горшки, миски, макітри, ринки, глечики та покришки й порозставляв той крам кругом ганку. Полив’яні миски блищали на осінньому сонці; горшки чорніли, а довгі присадкуваті поросятники неначе полягали на сходах коло самого порога. Титар пішов у покої до благочинного.
Балабуха зовсім перебрався на своє господарство, але дуже помилився, сподіваючись приданого од тестя. Не поміг і сват отець Мельхиседек, не помогла й язиката сваха Марта. Тесть дав йому сливе четверту частку того що обіцяв; він не дав навіть Балабусі тієї баби, що обіцяв,— натомість дав йому парубка Прокопа, в котрого були не всі вдома.
Балабуха тільки що пообідав пізненько, по-міському звичаю, й лежав в світлиці на канапі. Олеся, убрана в новеньку сукню, сиділа коло його в ногах, награвала на гітарі якийсь романс. В покоях було по-міському, з претензією на панство. Непомальований поміст був вишаруваний піском і чисто вимитий. Коло вікон висіли портрети Кутузова та інші й дві нові картини, куплені в Києві на контрактах: на одній — панна з голими плічми держала на руках кота, на другій картині — панна з заслоненими плічми, але з голими руками держала на пальці канарейку й годувала її з своїх червоних уст. На вікнах стояли вазони герані.
Титар рипнув дверима й подався несміливо назад. Балабуха схопився з канапи. Олеся перестала грати.
— А що ти скажеш, чоловіче? — спитав Балабуха.
— Приїхав до вашої милості з гостинцем од вільшаницького батюшки.
— З яким гостинцем? — спитав Балабуха.
— Привіз посуду на господарство. Чи звелите куди перенести? — спитав титар, скоса поглядаючи на простоволосу жінку благочинного.
Балабуха вийшов на ганок. За ним вийшла й благочинна. Посуд займав трохи не третину маленького двора. Олеся осміхнулась, глянувши на Балабуху.
— Піддобрюються, бояться тебе, — зашепотіла Олеся до Балабухи.
— Добрі горшки в вас в Вільшаниці, — сказав Балабуха, кинувши очима по горшках.
— А це що таке? — спитала благочинна, торкаючи кінчиком черевика поросятники.
— Це, вибачайте, госпоже, поросятники, щоб смажити цілі поросята чи ік великодню, чи й так на свою обихідку.
Благочинна ще ласкавіше осміхнулась.
— Це матушка прислали таки доконечне вам, — додав староста.
Олеся облизалась, наче почула смалятину од поросяти, котрою наче повіяло од здорових поросятників.
Балабуха звелів винести титареві за всі горшки чарку горілки, та й то маленьку, й дав закусити шматок чорного хліба.
— Кланяйся ж батюшці й матушці та скажи, щоб приїхали до нас в гості. Та не забудь подякувати за горшки, — крикнув Балабуха до титаря, котрий налагодивсь виїжджати з двору, держачи під пахвою шапку.
Вибігла горбата Килина, вибіг Прокіп і кинулись переносити горшки на горище.
— Моссаковські йдуть на мир, — сказав Балабуха.
— Добре роблять, що йдуть — нам горшків треба; Килина товче їх так, що не настачиш од ярмарку до ярмарку.
— Що ж, старосто, казав благочинний? — питав отець Харитін та Онисія.
— Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості, — сказав староста.
— А благочинну бачив? — спитала Онисія Степанівна.
— Бачив: вибачайте, волоссям світить, — простоволоса ходить, неначе дівка.
В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось “святого отця” й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.
— Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, — промовила Олеся, позіхаючи.
Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.
— Кидай книжку та слухай, як я граю, — сказала Олеся.
— Грай, грай! Я слухаю, — обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.
— Як же то ти разом і слухаєш і читаєш? Може, тобі заспівати?
— Співай, співай, серце, — я слухаю.
Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.
— Чи ти мене слухаєш? — спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.
— Слухаю; співай далі!
— Ну, заспівай ще ти, — я буду пригравати.
— Грай, грай! Я слухаю.
— Та ти навіть не чув, що я сказала.
— Ти краще послухай, а я тобі прочитаю “Краткий Летописец” за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.
— Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?
— Україна — це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.
— На, краще, прочитай мені оцю “Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма”, — сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палятурках.
— Дай вже, дай, — я тобі прочитаю й твою “Волшебницю”.
Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.
— Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!
Балабуха знов взяв в руки товстий “Феатрон, или Позор исторический”. В цього “спудея” старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.
— Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!
І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палятурки захурчали.
— От так! Що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? — сказала Олеся.
— Танцюй, а я буду дивитись, — сказав Балабуха.
— Якби ж ти пак грав! — сказала Олеся, надувши губи.
— Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.
— Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.
— Піди-бо! Ти ж в мене господиня, чи що.
— Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря: я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.
— Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!
Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Килину, звеліла їй взяти в жида м’яса й спекти на вечерю печеню, — одначе в пекарню все-таки не пішла.
Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою “Волшебницю” й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.
Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м’яса: м’ясо було засушене, як сухар.
— Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати, — сказала Олеся, одсовуючи тарілку, — це якась жорства, а не печеня. — Вона одрізала огірка; огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.
— Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.
— Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина, — сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.
— Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.
Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала… Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.
— Знаєш що, панотче! В мене нема доброї сукні; треба мені справити шовкову сукню на виїзди в гості. В нас у Богуславі є порядне товариство, — треба йому показати, що я госпожа благочинна.
— То й справ: біжи в крамниці та набери собі шовку чи там чого хочеш, — говорив Балабуха, смакуючи люльку з довгим цибуком.
На другий день після раннього обіду Балабуха поїхав оглядати свою благочинію й передніше за все завернув в Вільшаницю до Моссаковського: може, на його зробили приємне враження вільшаницькі горшки. Балабуха під’їхав під ганок. Моссаковський виглянув у вікно й вибіг надвір зустрічати благочинного; панотці привітались привітно й поцілувались. Балабуха був звичайний, але держав себе холодненько й дуже поважно й більше розпитував за церкву, за парафію, ніж про давні свої стосунки з Моссаковським. Моссаковський був ласкавим, кланявся, але не дуже щиро, а більше підлесливо, як кланяється нижчий вищому. В кімнаті за дверима притаїлась Онися як мертва. Вона прислухалась до розмови, і її взяла велика хіть подивитись на Балабуху. Вийти до його вона нізащо в світі не думала. Як ласочка, вона стала на стілець і заглянула в світлицю через дірку над дверима, де на одвірку стояв рядок проскур. Вона зирнула цікавими очима й побачила, що Балабуха був з короткою густою чорною бородою, з короткими чорними кучерями кругом голови. Чорні вуса та борода заслонили його негарні губи, й він став тепер багато кращий.
Моссаковський взяв ключі з кілочка й повів благочинного до церкви. Балабуха оглядів церкву й ризницю й похвалив і обмальовку церкви, й нові образи, й ризницю. Отець Харитін скоса поглядав на страшний суд, на купи чортів, але Балабуха на чортів навіть не глянув.
Тим часом Онися наготувала на столі полудень і поставила пляшки. Батюшки, вертаючись з церкви, зайшли подивитись на нове господарство. Оселя була добре опоряджена. Громада обгородила город і двір, повшивала заново повітки й загороду, клуню й комору, поставила кругом загороди загату з острішками; скрізь було просто, по-господарській.
— Отже ваша громада вас любить, і знать, що дбає на вас, як на саму себе, — сказав Балабуха, — а наші богуславці про мене, здається, й вухом не ведуть. В мене не тільки все стоїть не повшиване, обідране, — в мене навіть воріт не поставили, так і стоять поламані.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)