Через тиждень, в неділю, отець Харитін запросив гостей на хрестини. Поз’їжджались сусіди священики з жінками; приїхав Онисин батько та мати, отець Мельхиседек з Мартою. З батюшками приїхало кілька молодих студентів. Моссаковський ще заздалегідь сам поїхав просити на хрестини Балабуху, впрохав навіть благочинну. З парафії отець Харитін попросив тільки титаря, та титарку, та заможних господарів. Старець Шмид з кумою прибрались в чисту одежу. Шмид був кривий на одну ногу й узяв навіть нову милицю. Він був здоровий, плечистий дід, трохи сліпий на одно око, без бороди, з довгими сивими вусами, з товстим голосом. На свою торбу, на свою латану свитину він дивився, як піп на ризи, й ставив себе коли не нижче дяка, то ніяк не нижче диякона. Свою ліру він мав за святе посланництво, щоб возвіщати людям на ярмарках спасенне слово. То був гордий, поважний дід навіть під латаною свитою; в йому ще не видихався дух давніх кобзарів, — він розказував за гайдамаччину, за Гонту та Залізняка.
Гості зібрались у світлиці. Шмид не насміливсь іти в покої й ждав з кумою в пекарні. Дяк приніс свічки, ризи та хрестильню. Все було наготовлено, і тільки тоді покликали кумів. Шмид поважно вступив у світлицю. За ним несміливо увійшла кума. В світлиці всі встали. Повитуха покликала куму в кімнату й подала їй на руки дитину. Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитись. Благочинний надів ризи й почав читати молитви. Світлиця стала неначе церквою. Всі стояли поважно, з молитовними очима; тільки Олеся скоса поглядала на Шмида й надула губи: їй страх як не подобався той старець та проста кума; цей простий звичай здававсь для неї комедією дуже компрометуючою навіть її, не тільки господаря.
Обряд скінчився. Благочестиві міни помаленьку щезли. В світлиці позастеляли столи. Отець Харитін попросив гостей за столи. Шмида з кумою посадовили за столом на самому кінці, Олесю й Балабуху попросили сісти під образами на першому місці, але якраз проти того кінця, де сиділи куми. Благочинному було байдужісінько, але благочинна не могла дивитись на Шмида, на його сліпе око, й навіть гидувала їсти.
Після обіду гості заспівали молитву й “многая літа” господареві, господині та новорожденій. Шмид, випивши добре, так гукнув впоперек “многая літа”, що Олеся затулила лице хусточкою й насилу вдержалась, щоб не зареготатись на всю хату. Шмид з кумою подякували за обід і вийшли в пекарню допивати хрестини на волі.
Подали на стіл свічки. Бабабранка винесла з кімнати здоровий піднос, заставлений чарками з варенухою. На підносі кругом чарок була накладена здорова купа пучків зеленого барвінку з калиною. Баба обнесла всіх гостей й обдарувала всіх пучками. Гості кидали бабі на тарілку гроші. Сільські господарі з жінками порозходились додому. В покоях зостались тільки батюшки, матушки та студенти.
Разом з варенухою подали на стіл яблука, груші, горіхи, хрусти, конфети та маковники. Варенуха розворушила гостей. Старі матушки не давали нікому говорити: тільки їх було й чути. Отець Мельхиседек взяв гітару й примостився на стільці співати; з гітарою в руках він дуже нагадував сільських кобзарів. Довга чорна борода, широке чоло з довгими чорними бровами, широка ряса з просторними рукавами, орлиний тонкий ніс, темні блискучі очі, гарний дзвінкий баритон — все переносило думку в якісь дуже давні часи, в часи українських кобзарів, навіть давніх рапсодів. Мельхиседек заспівав церковних пісень. Все в хаті затихло, тільки лився рівний, чистий голос, неначе дзвеніла мідна струна. Матушки розжалобились. Подекуди було чути тихі зітхання й од варенухи, і од пісні. Мельхиседек од церковних пісень перейшов до народних дум і став вже правдивим кобзарем. Гості навіть забули за варенуху. Чарки стриміли неначе в замерлих руках. Але швидко смутнії мелодії трохи надокучили гостям… Подекуди в купках нетерплячі матушки стиха задзигоріли.
— Та ну-бо, панотче, якої веселішої! — крикнула його жінка з кутка. — Ми й поснемо отутечки з чарками в руках.
— На тобі й веселішої: вставай та танцюй! — сказав отець Мельхиседек.
Отець Мельхиседек заспівав дрібного козачка так жваво та весело, що паничі застукотіли ногами, а благочинна насилу вдержалась на стільці.
— Ой, не грай так дрібно, бо ще піду танцювати! — крикнула Марта з кутка.
— Вже тобі не вгодиш: то дуже смутно, то дуже весело. Цим жінкам нічим не догодиш: все їм недогода! — обізвався отець Мельхиседек.
Пісні розібрали студентів; вони почали співати хором. До студентів пристали батюшки, а за батюшками не втерпіли й матушки. Всі в світлиці заспівали, тільки отець благочинний сидів мовчки з люлькою в руках та попивав варенуху, а поруч з ним коло Онисії Степанівни сиділа горда Олеся.
Довго співали гості, доки декотрі не похрипли. Після варенухи знов на стіл поставили пляшки з горілкою та наливками; господиня винесла закуску, а після закуски подала вечерю. Після вечері отець Мельхиседек не втерпів і встругнув штуку: він побіг в пекарню, налив води в той горщик, в которому була варенуха, закрасив її трохи варенухою й підсипав перцю.
— От потривайте, господине, я почастую шановних гостей ще своєю варенухою. Ви, матушки, як я бачу, не вмієте гаразд варити правдивої варенухи. Я тут з титаркою вдвох приставив у піч таку варенуху, що ви ще зроду не пили: і з родзинками, і з конфетами, і з усяким корінням.
— Ану-ну! Почастуйте нас! Що там за диво ви зварили з своєю титаркою! — крикнули матушки.
Отець Мельхиседек пішов у кімнату, поналивав чарки й стакани й звелів бабі винести гостям, наказавши одначе потаєнці поминути госпожу благочинну та благочинного.
Гості кинулись до варенухи. Проворні матушки сьорбнули й поскривлялись; не ймучи віри своєму смакові, гості поглядали одні на одних, доки не розшолопали, що то була вода з перцем.
В хаті піднявся сміх та регіт; хто сміявся, хто сердився; студенти реготались на всю світлицю.
— Який же капосний ти, панотче! — кричала Марта, тикаючи чаркою на Мельхиседека. — На, пий сам те диво, що наварив. Вилиймо йому за пазуху, щоб не дурив нас.
Матушки обступили о. Мельхиседека, і якби він не втік в сіни, вони б і справді вилили йому в пазуху ту варенуху.
Вечір був зимній, довгий. Вже всі наспівались і понапивались. Господар звелів слати гостям постіль. В світлиці постелили на помості батюшкам та паничам, в кімнаті так само на помості постелили матушкам. Тільки госпожу благочинну поклали в кімнаті на ліжку. Тим часом отець Мельхиседек задумав ще встругнути штуку гостям. Він побіг в пекарню й тихенько звелів наймичкам навибирати в льоху дрібнесенької картоплі, такої завбільшки, як горіхи. Наймички принесли картоплю, помили й обтерли. О. Мельхиседек убгав її в кишеню. В кімнаті на лежанці стояла миска з горіхами. Отець Мельхиседек тихенько висипав туди дрібненьку картопельку, перемішав з горіхами, ще й притрусив зверху насінням. Батюшки пороздягались й посідали долі, на помості. Порозбирались і матушки й сиділи долі на своїх постелях. Тоді вже пішли в моду пунші. Онися Степанівна винесла здоровий бутель рому, в котрий входило піввідра. Ром був настояний на рожевому листі. Бутиль поставили на постелі. Онисія Степанівна винесла стакани з чаєм, а батюшки доливали по півстакана рому. По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому. Матушки зачули в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімнати одчинились, і в світлицю висунулась одна матушка, потім заглянула друга й третя. Матушкам було невесело самим в кімнаті.
— Е, панотці, як у вас гарно пахне! Та це ви тутечки п’єте щось дуже смачне, — заговорила Марта, висовуючи з-за дверей голову, зав’язану на ніч біленькою хусточкою.— А ходім, паніматки, до їх та однімім пунш.
Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя.
В кімнаті зосталась тільки благочинна та кілька молодих соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому. Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.
— Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? — обізвався отець Мельхиседек. — Отамечки я нагледів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей…
Онися Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить; декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.
Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.
— Які м’які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості — говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.
— А справді, якісь м’які та чудні на смак, — обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з’їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.
— Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м’яке, неначе картоп…
Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, — на долоні й справді була картоплина.
— Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? — крикнула Марта.
— Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, — розпочав вчений благочинний.
Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,— на долоні лежала таки справжня картопля.
— Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! — крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.
— Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,— я подивлюсь! — сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.
— Чи ти ба, — яка маленька.
— Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! — крикнула Марта.
— От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, — обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. — Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров’ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.
В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,
— Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, — говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.
Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.
— Вип’ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, — промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.
Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
— А даваймо ще співати, абощо! — крикнув отець Мельхиседек. — Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла, та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
— Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки, — сказав отець Мельхиседек. — Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
— Коли й Шмид ласий до бутля: ще сховає бутля в торбу, — сказала Марта.
— Покличмо бабу Оришку, — оця так утне! Там тобі така дженджеляста! — сказав Мельхиседек.
— А справді покличмо! — крикнули всі.
Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її по-під руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик. Бутля посунули набік, і на місці бутля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав’язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
— Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся, — сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
— Ой цур йому! Як його попи п’ють? Якби я випила, то до світу і здуріла б, — сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
— Ану, бабо, випийте, — ми побачимо, як ви здурієте до світу, — заговорили паничі.
— Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами, — сказала баба, розвеселившись.
— Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
— Потривайте ж, вип’ю для сміливості, щоб голосу набратись, — сказала баба, цідячи ром через зуби. — Та й смачну ж ви горілочку п’єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав, — сказала баба.
— Ага! Розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше, — крикнули гості.
— Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене, — сказала баба.
— Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла, — сказала Марта.
— Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
— Посилай старостів до Шмида, — от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! — сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кілька смутних пісень.
Гості замовкли й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
— Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих, — таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха, — сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)