Пішло дівча по горішки, Та не знало, що за гай; Здибав його гарний хлопець, На імення Миколай…
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
— Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала, — сказали паничі.
— А чом же! Як вип’ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
— Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, — сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли й налапали під камінцями п’ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг з краю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигоріли матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він одначе не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
— Ой, щось стукнуло! — зашепотіли в кімнаті матушки.
— А може, то так здалося через сон, — говорила Марта.
— Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив, — сказала одна матушка.
— Та то, мабуть, двері на мороз лущать, — сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
— Ой, щось стукає та дряпає в вікно! — знов зашепотіли матушки.
— Та, може, то миша шкребе об стіну, — промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп’яла руки й притулилась до вікна неначе заглядала в хату.
— Ой лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! — крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп’явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.
В світлиці всі заворушились. Прокинувся Балабуха. Прокинулись старі батюшки.
— Що там таке? Чого ви галасуєте? — загомонів отець Мельхиседек.
— Ой щось біле стоїть за вікном, — либонь, мрець. Іди лишень сюди та засвіти світло, — сказала Марта, сміливіша й проворніша од інших.
О. Мельхиседек заглянув в кімнату. Біла постать зникла.
— Де ж той мрець? — сказав Мельхиседек, дивлячись на вікно. — То, мабуть, ви хлиснули через міру пуншу до подушки, то вам і мерці показуються. От до нас вони не насміляться приступити.
Отець Мельхиседек послав одного студента у садок, щоб він трохи налякав матушок. Двері рипнули. В хату ввійшов з реготом мрець, напнутий простирадлом, одчинив двері в кімнату й низенько поклонився матушкам. Страх минув. Паничі сміялись, а матушки доти лаялись, доки знов полягали в постіль. В світлиці знов усі загомоніли. Страх та жарти прогнали сон.
— Їй-богу, спати не хочеться. Що його робити! — сказав отець Мельхиседек, і з тими словами він вхопив подушку й кинув на край довгої постелі. Подушка влучила в одного старого батюшку по лиці.
— Ти бог зна що робиш, отець Мельхиседек: дурієш, як малий хлопець, — сказав старий батюшка й при тих словах швиргонув подушку назад, на отця Мельхиседека. Але подушка поминула його та влучила благочинного по голові.
Благочинний зобидився, схопився з місця, вхопив подушку й з усієї сили кинув, як йому здавалось, на о. Мельхиседека. Подушка знов бухнула по спині крайнього старого священика. Старий спересердя знов шпурнув подушку назад. Подушка бухнула в благочинного. Отець Мельхиседек лежав посередині й тільки чув, як подушка літала над ним, неначе здорова гуска, та десь гупала. Він не видержав і зареготався.
— Дай боже вам побитись, а нам подивитись, — сказав він, не видержавши.
— То це усе ваші жарти, панотче! То це ви пустуєте та не даєте нам спати! Давайте його душити! — крикнули батюшки й паничі.
Паничі впіймали о. Мельхиседека й почали шарпати за сорочку. Благочинний і собі не втерпів: він ухопив Мельхиседека за сорочку й шарпнув так, що в його руках зосталось півсорочки; другі почали й собі сіпати й обскубли панотця так, що на йому зостався тільки комір та нарукавники.
— Отуди ік дідьку! Теперечки я зовсім голий, — сказав Мельхиседек, лапаючи себе за комір, що теліпався на товстій шиї.— Господине! Дайте, будьте ласкаві, стару сорочку, бо на моїй шиї зосталось тільки намисто з коміра, — говорив Мельхиседек, одхиливши двері в кімнату.
Онися встала, полапки знайшла в скрині стару чоловікову сорочку й подала о. Мельхиседекові. О. Мельхиседек убрався й лагодився лягти на постіль, але роздратований старий батюшка налапав Мельхиседека й знов сіпнув за сорочку так, що в його на шиї знов зостався тільки комір. Паничі обскубли решту й рукави.
— Ой господине! дайте ще сорочку, та вже міцнішу, бо знов оті кати пошматкують, — благав о. Мельхиседек через двері.
Онися трохи розсердилась, одначе встала, навпомацки дійшла до скрині, полапки вийняла з скрині стару сорочку й подала Мельхиседекові.
— Так вам і треба, щоб не лякали! — говорила Онися Степанівна. — Але як цю подеруть, то вже більш не дам.
Гості вже більше не зачіпали Мельхиседека.
Тепер вже справді усі потомились. Розмова й жарти якось не клеїлись. Усі незчулись, як позасипали дуже міцним сном. Вже й мерці нікому не то що не показувались під вікнами, — навіть нікому не снились.
Тільки що надворі почало розвиднюватись і в кімнаті заворушились матушки, о. Мельхиседек тихенько встав, налапав кухля з раками, повитягав раки й попідкидав під кожухи двом старим батюшкам, котрі спали як побиті. Надворі почало сіріти. Отець Мельхиседек почав кричати на всю хату й побудив усіх. Старі батюшки ще спали.
— Як сплять! Як святі, а вчора мене набили бебехами, як жиди Гамана, — сказав отець Мельхиседек, показуючи на сивих батюшків. — А доки ви спатимете! Вставайте, а то під вами ще й раки розплодяться, — гукнув отець Мельхиседек над самим вухом одного батюшки.
— Ой, щось щипається! Чорт зна що вигадав! Чого ти, отець Мельхиседек, щипаєшся? — крикнув спросоння другий батюшка.
— Дух святий з нами! Я лежу од вас за версту. Може, вас, панотче, блохи кусають, — сказав Мельхиседек з невинуватістю ягняти.
Старий батюшка знов крикнув і схопився з постелі. В його на нозі висів рак.
— А ба! Я казав, щоб ви не спали так довго, бо під вами заведуться раки, — сказав отець Мельхиседек, потягаючись. — Може, й під цим старим завелись раки. Паничі, а йдіть печерувати раки.
Отець Мельхиседек засунув руку під кожух і справді витяг звідтіль рака. Студенти кинулись і собі печерувати раки й витягли з-під панотця цілих п’ять штук. Старий панотець протер заспані очі, схопився з місця й почав облапувати себе навкруги. Він боявся, щоб раки часом не залізли, куди було не треба лізти.
В хаті піднявся регіт. Студенти ловили на постелі раки й складали на тарілку. Благочинний схопився з постелі й облапував кругом себе руками. Він боявся, чи не завелися часом за ніч і під ним раки. Отець Мельхиседек одхилив двері в кімнату, де покотом лежали матушки, набрав жменю раків і потрусив ними матушок.
— Нате вам, матушки, на снідання павуків! — приказував Мельхиседек, посипаючи матушок зверху.
Матушки спросоння вгляділи маленьких раків, і їм здалось, що то й справді здорові павуки.
— Ой павук! Їй-богу, павук! Ой лишечко! — заверещала Марта, на котру впав один рачок.
Слово “павук” зробило такий вплив, неначе іскра громовини. Матушки разом всі попрокидались, посхоплювались з постелі й повтікали до лежанки. Благочинна угляділа мохнатого рака й собі схопилась і стала на ліжку на ногах.
— Та це ж раки, а не павуки! — загомоніли, прочумавшись, матушки. — Де вони їх в гаспида набрали взимку? Це усе жарти Мельхиседекові. Як же можна так жартувати?
— А чого ж ви так довго спите та викачуєтесь на соломі? — обізвався з світлиці отець Мельхиседек. — Це добрі хазяйки: сплять пак до обіду. Спасибі ракам, що вас побудили. Вставайте та по чарці давайте, а ви, Онисіє Степанівно, звеліть поварити раки на снідання старим панотцям, бо це ми під ними напечерували. Це ви виплодили: чия праця, того й користь.
Отець Мельхиседек розігнав усім сон. Матушки швиденько повмивались, поприбирались й вийшли до світлиці.
— А бачте, як швиденько прибрались. А то б і досі качались на подушках та язиками мололи нісенітницю,— сказав отець Мельхиседек. — Будемо пити вже похрестини, чи що.
На столі вже стояла закуска й горілка. Благочинний прочитав “Отче наш”.
Гості почали пити похрестини. Олеся розсердилась за ті раки, звеліла запрягати коні і, покинувши в гостях мужа, сама поїхала додому. Балабуха зоставсь пити похрестини.
Гості дуже розгулялись. Нікому не хотілось їхати додому. Час був зимній, безробітній. Дома брала кожного нудьга за саме серце.
— А що, люди добрі, чи роз’їдемось додому, чи ще куди гуртом заїдемо гостювати? — подав свою гадку отець Мельхиседек.
— Ой не хочеться додому! Коли б так, щоб проїхати тільки проз дому та й поминути її, — загомоніли матушки.
— Чия дома найближче, туди їдемо усі гуртом гостювата,— подав раду отець Мельхиседек.
— Добре, добре! — крикнули матушки. Найближче жив благочинний та Прокопович, батько Онисії Степанівни. Гості почали вилічувати верстви, й вийшло, що Богуслав на півверстви ближче од Чайків. Припадало їхати в Богуслав до Балабухи. Балабуха знав, що його жінка стане гопки, як углядить цю всю компанію в своїй світлиці, одначе не посмів сперечатись і запросив до себе гостей.
Позапрягали коні. Гості повдягались і випили на дорогу. Посидівши трохи в кожухах і випивши ще по одній при новій декорації, гості вийшли на ганок; на ганку ще випили на дорогу, випили до коней і до санок, почастували погоничів і рушили в дорогу. Балабуха сів з Прокоповичем на одні санки; вони виїхали з двору позад усіх.
Санна дорога була добра, але сніг був здоровий. По обидва боки дороги лежали замети. Надворі було тихо й вогко. Стояла м’яка одлига. Сніг лип до полозків, до кінських копитів. Усе небо було закрите хмарами, як густим білим димом. Над далекими горбами та ярами небо ніби зливалось з землею, вкритою товстим білим сніговим шаром. Здавалось, ніби сніг вкрив і землю, й небо, й вони злились докупи.
Балабуха закутався в теплі вовки, насунув на лоб теплу сиву смушеву шапку з вухами й незчувся, як заснув. Старий Прокопович неначе заметився од його сном та й собі заснув, випивши добре на дорогу. Проти поїзда їхав другий такий самий довгий поїзд: то їхали польські пани-дідичі гуляти з нудьги так само, од сусіда до сусіда. Батюшкам довелось звертати в замети. Коники пурхнули з санками в сніг, наче в петльоване борошно. Легенькі санки перехнябились на замет. Сонний Балабуха й Прокопович повипадали з санок на м’який сніг, неначе на перини. В погонича в голові шуміло. Він навіть не оглянувся назад на санки. Самі коні потюпали доганяти поїзд. Батюшки зостались спати на заметі. Прокоповичеві навіть приснилось, що він спить в себе в катразі, що в катрагу влетів рій, покрутився над ним та й полетів.
Валка гостей в’їхала в Балабушин двір. Ворота вже були причеплені до ворітниць, але так, що їх ніколи не можна було гаразд причинити й зачинити, й вони завжди стояли одчинені, неначе двір стояв з роззявленим ротом повсякчас.
— Благочинна жде нас, виглядає, ворітечка поодчиняла, — говорили матушки, в’їжджаючи в двір.
— Де ж це ще одні санки? — питав Мельхиседек, полічивши санки. — Мабуть, десь зостались. Це отець благочинний з Прокоповичем, певно, опізнились.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)