Олеся зітхнула, глянула на луки, — луки лисніли зеленим килимом проти сонця. На стежці не видно було ні живої душі, — за Олесею ніхто не думав бігти та її просити. Вона обернулась до Хохітви, — над Россю було видно батькову хату й садок. Олеся пішла до батька.
Балабуха все лежав на канапі й думу думав. Вже зайшло сонце, вже й смеркло. В хаті стало поночі. Балабуха сподівавсь, що от-от рипнуть двері, і ввійде Олеся — двері не одчинялись; Олеся не прийшла.
Балабуха догадавсь, що Олеся чкурнула пішки в Хохітву до батька. Він встав, засвітив свічку, одімкнув комоду, витяг здорову книжку в дощаних палятурках, таку завбільшки, як церковна мінея, — то був його діяріуш. В тому діяріуші він записував, по звичаю вчених людей того часу, ще як він був студентом, — то канти, то всякі вірші, то пісні, то латинські фрази, так написані квадратом, що їх можна було читати на всі чотири боки з усіх боків і вгору і вниз — і виходила та сама фраза; то були позаписувані квадрати з цифр так, що на всіх стовпчиках виходило однакове число. Ставши священиком, Балабуха почав записувати туди за погоду, за урожаї хліба й сіна, записував, де проявилась яка чудовна ікона, записував часом свої думки, свої погляди, навіть компонував вірші, хоч і поганенькі, на усякі випадки з свого життя. Балабуха записав рік і число місяця, й записав всі випадки того дня, записав, як він їздив на поле, як розсипались вози й снопи, як наточанка обламалась коло базару. Балабуха обсміяв самого себе як поганого господаря й спинився: річ доходила до Олесі, до випадків в садку. Балабуха терся, м’явся, не смів назвати Олесі й станового на ймення й поклав собі записати ніби історію Дафніса та Хлої. “Сьогодні, в п’ятій годині перед вечором, я підглядів з-за кущів, як Дафніс та Хлоя ловили жабу. Хлоя втікла в альтанку. Дафніс догнав її; Хлоя з Дафнісом…” Балабуха був написав, що Хлоя з Дафнісом цілувались, але замазав слово “цілувались” і написав: “Хлоя з Дафнісом їли сирого гарбуза в альтанці. Господи, прости навіжену Хлою, наведи її на розум і сокруши ребра Дафнісові! Прискорбна душа моя навіть до смерті. Господи, дай мені сили й терпіння, да не загину до кінця!”
Балабуха ще довго виливав свої думи та сентенції, доки його сон не зміг. Килина дожидала господині, та не діждалась; вона подала Балабусі вечерю й розпитала, що варити на завтра на обід. Балабуха оддав Килині ключі од комори, сказав варити, що вона схоче, погасив світло й ліг на ліжко. Але сон не брав його. Він не спав усю ніч; тільки перед світом заснув міцним, важким сном і проспав до півдня. Прокинувшись, Балабуха вийшов до пекарні й спитав у Килини, чи не приїхала матушка. Матушки не було. Балабуха махнув рукою, сів за обід, пообідав і ліг на канапі з книжкою в руках. Вже сонце стало на вечірньому прузі, вже почало вечоріти, вже й сонце зайшло й надворі сутеніло, а Олеся не верталась. Балабуха махнув рукою й ліг спати.
А Олеся, прийшовши в Хохітву до батька, розказала, який до неї Балабуха недобрий, ніби й розплакалась, але пролила, одначе, всього дві сльози, і все сподівалась, що Балабуха приїде її просити. День минув, а Балабуха не приїжджав. Вона переночувала в батька й на другий день знов сподівалась чоловіка, а його не було. Старий Терлецький догадавсь, що Балабуха не приїде, й хотів сам одвезти Олесю.
— Не поїду, тату, до його, поки не мине три дні: він по три дні не говорить зо мною, — хоч говори з стінами! — сказала Олеся.
Минув третій день. Балабуха не приїжджав. Терлецький звелів запрягати коні й сам повіз Олесю. Щоб помирити зятя з Олесею, Терлецький вирядив в Богуслав для його два новісінькі волові вози.
Балабуха привітався до Терлецького й Олесі спокійно, неначе між ним і жінкою нічого не трапилось. Ні Олеся, ні Балабуха навіть не спом’янули за Данфіса й Хлою й розвели розмову про наточанку, котра й досі лежала серед двора, задерши дишель угору. Щоб догодити Балабусі, Олеся почала ходити до пекарні й порядкувати коло печі. Але од того вийшло більше шкоди, ніж користі: Килина більше тямила в куховарстві, ніж Олеся, — Олеся тільки псувала страву. Раз Олеся наготувала такого борщу, що Балабуха вхопив ложку в рот, скривився, як середа на п’ятницю, й більше й ложки не вмочив. Сама Олеся не вмочила й ложки в страву й запримітила свою помилку: вона знов здалась на Килину й перестала заглядати в пекарню.
Помирившись з чоловіком, Олеся на радощах справила після жнив обжинки: запросила на бал своїх знайомих і між ними Ломачевського. Ломачевський знов почав бувати в гостях в Балабухи, але, гуляючи з Олесею по садку, все озирався на кущі…
Восени пройшла чутка, що в Богуслав приїдуть на квартири гусари. Ввесь город ждав гусарів. Олеся все виглядала в вікно, кожного дня прибиралась та чепурилась, неначе на святки.
Раз одного ясного осіннього дня на базарі пройшла звістка, що гусари вже йдуть. Олеся убралась у нову сукню, причесалась, понадівала на всі пальці персні й не одходила од вікон. За Россю почувся військовий оркестр: то вступали в город гусари, прямуючи до порона. Довгі ряди коней з синіми гусарами спустились з гори на довгу гатку. Попереду їхали півчі, за ними їхали музики з здоровими мідними трубами, на білих баских конях. Труби блищали на сонці, як золото, й при білих конях надавали картині щось дуже пікантне й героїчне. Сині мундири, червоні ноги, блискучі жовтогарячі картузи з чорними китичками зверху засяли ясними фарбами, неначе намальовані на картині. Дужий оркестр гримів в долині, й важкий гук розлягався понад Россю, між скелями гучною луною. Баскі коні грали під гусарами.
Олеся вибігла на ганок і стала в граціозній позі. Гусари перевезлись через Рось і усе наближались. От розляглася голосна пісня по Росі й усе наближалась; от виїхали на гору півчі, й їх пісня вже долітала виразно до Олесиних вух. Серед хору високо стриміло кружало, убране в червоні та сині довгі стрічки, обвішане брязкотьолами; кружало підскакувало, танцювало над гусарськими головами. Пісня замерла. Загримів чудовий оркестр, аж повітря задрижало. Гусари проїхали вулицею попід самим городом. Збоку їхали офіцери, виграваючи на баских конях. Олеся підвела голову й уп’ялась очима в офіцерів. Офіцери були рослі, стрункі, здорові, столичні, розкішно викохані. Між ними визначувався один молодий офіцер-красунь, з панським делікатним білим лицем, з чорними, незвичайно чудовими бровами, з чорними здоровими вусами, стрункий та тонкий станом; його тонкі, цупкі ноги гадюками обвивали баского чорного коня; коротенький синій мундир, обшитий срібними шнурками, неначе прилип до молодого тіла й показував всі чудові його форми. Темні очі блиснули на Олесю з-під козирка. Кінь став дибки, граціозно зігнувши шию. Олеся вгляділа — й дух притаїла, неначе замерла. Така дивна граціозна постать тільки привиджувалась їй у сні та в гарячих мріях.
Жиди збіглись з усього містечка й обступили лавами гусарів.
Олеся бачила тільки чорні ківери та сиві плечі через густу стіну чорних жидівських каптанів, але не зводила очей з дивних рівних плечей, котрі одразу причарували її. Вона була ладна бігти слідком, примогла б — летіла за молодим гусарином. Швидко гусари спустились з горба в долину, тільки було видно чорні лиснючі ківери та блискучі підкови. Олеся важко зітхнула й пішла в покої.
По обіді Олеся сіла близенько коло Балабухи, оповила його шию руками й почала промовляти солоденьким голоском, держачи в обнімочку.
— Знаєш що, серце Марку Павловичу! Треба мені справити нову білу сукню; до нас наїхали петербурзькі люди, а в мене ж нема ні однієї нової сукні; піду я в крамниці та наберу на нову сукню. Чи так, чи інак, а доведеться з ними знатись; може, вони й до нас прийдуть! — Балабуха був трохи гоноровитий; йому хотілось почванитись перед гусарами своєю жінкою. Олеся знала, що він самолюбний, хоч на взір ніби й апатичний та млявий. Але Олеся вже розтрусила багато грошей.
— Нема грошей ні шага, коли б ти знала, моя голубко, — сказав він, зітхнувши.
— То я наберу набір, на квиток, — чи вже ж пак жиди нам не повірять? — вихопилась Олеся.
Про мене, бери набір; будуть гроші, то заплатимо, — сказав Балабуха, лягаючи на бік на канапу.
Олеся цмокнула Балабуху й побігла в крамниці; їй хотілось справити сукню доконче на неділю: вона сподівалась в церкві побачити гусарів і себе показати, сподівалась, що гусари доконечне зайдуть з церкви на чарку горілки та на закуску.
До неділі біла літня сукня, облямована шовковими рожевими стрічками, вже була готова. Олеся звеліла в суботу побілувати прихожу й світлицю, — причепурила світлицю як на великдень; підлогу вишарували жовтим піском. В неділю, прибравшись по-літньому, незважаючи на осінь, вона побігла до церкви. Гусари офіцери стояли коло криласу. Всі пані й панни, скільки їх було в Богуславі, позбігались до церкви подивитись на гусарів.
Олеся прийшла після їх усіх, наприкінці служби, пройшла проз гусарів, зашелестіла білою сукнею й стала поперед усіх коло царських врат так, щоб можна було скоса поглядати на гусарів. Поправляючи сукню, вона ніби незумисне оглянулась набік. Поперед усіх гусарів стояв молодий, високий, чудовий офіцер-красунь. Вона зараз впізнала того, що недавно вразив її в саме серце; впізнала його чудовий тонкий стан, обтягнутий синім куценьким мундиром, впізнала його чорні густі брови, чудові сміливі темні очі, біле лице, рожеві повні уста, прикриті темними чорними вусами, довгообразе, мужнє, але делікатне лице. Олеся затрусилась і ледве встояла на ногах; вона аж зблідла; дух забився; вона не чула, що співали в церкві, нічого не бачила перед собою. Насилу вона опам’яталась, і серце ніби заграло; вона неначе почула десь якісь дивні мелодії або чудові пахощі; якийсь дивний рай одразу розгорнувся перед її душею.
Служба божа скінчилась. Офіцери приступили цілувати хреста… Перед нею ще раз майнув чистий, тонкий профіль, чорне волосся, розкішна голова. Офіцери вийшли з церкви. Олеся стояла ніби в чаду; їй чогось заманулось не то танцювати, не то співати, не то плакати.
Вона побігла додому, кинулась до дзеркала, поправила сукню, причесала голову й сіла коло вікна. Перед вікнами по улиці йшли валкою з церкви люди, перемішані з простими синіми гусарами. Вона задивлялась на кожного москаля, впізнавала, шукала милого, але то все були прості гусари. Люди перейшли.
На улиці з’явилась огрядна постать Балабухи. Олеся аж зблідла, — вона ждала, що слідком за Балабухою покажуться офіцери; офіцерів не було; за Балабухою йшов сторож з ключами.
Балабуха увійшов в покої. Килина подала самовар, Олеся засипала й залила чай, сіла коло стола й задумалась…
Балабуха сам напивсь чаю, Олеся не пила чаю й все дожидала. Вже самовар потух; чай в чайнику перестояв, а Олеся сиділа й не пила чаю. Гусари не прийшли. Олеся встала, з досади й чаю не пила.
Аж через два тижні після служби офіцери таки зайшли до Балабухи на чарку горілки, як тоді казали. Олеся трохи не вмерла, як угляділа молодого офіцера під своїми вікнами.
Світлиця Олесина наче засяла од синіх з сріблом мундирів, од еполетів, шнурків, аксельбантів та орденів. Гусари рекомендувались, цокали закаблуками, стукаючи ногою об ногу. Після вже немолодого поставного полковника з кудлатою головою, після чотирьох офіцерів з пелехатими бурцями та вусами до Олесі прискочив молодий красунь, цокнув підківками, ледве зігнув гнучкий стан і промовив, подаючи руку:
— Поручик Іван Васильович Казанцев.
Олеся вгляділа, як одкрились його чудові, виразно обведені, червоні, як калина, уста, й блиснули рівні білі зуби; його довгі чорні очі так і сипнули на неї огнем, а низький, але гучний та м’який голос задзвенів у неї наче в самому серці.
“Ой зомлію, ой умру! — майнула в Олесі думка. — Яка радість наливає моє серце!”
Полковник та старіші офіцери сіли коло Балабухи й розпочали поважну розмову. Казанцев з двома молодшими сіли коло Олесі. Олеся нікого й не бачила, нікого й не слухала, окрім одного Казанцева; вона уп’ялась в його лице своїми очима.
Подали чай і разом з чаєм горілку й закуску. Горілка розвеселила й без того веселих гусарів. В світлиці розлягався гомін, клекіт. Олеся то пурхала по покоях, як пташка, то сиділа в величній позі; вона примічала, що подобається молодим гусарам; її чорні брови, темні очі, натхнуті коханням, дуже виразно малювались при білій сукні й робили великий ефект; на щоках заграли рум’янці; розкішний бюст та гарна постать дратували молодих хлопців; веселість розлила на її лиці, на очах принаду.
— Будете ви, панове, добре-таки сидіти та нудитись в нашому Богуславі; в нас товариство маленьке; молодих дам та паннів мало, — сказала Олеся, не зводячи очей з Казанцева.
— О, не візьме нас нудьга, коли ви в Богуславі! — одрубав Казанцев комплімент.
— Потривайте, ось настане зима! Я взимку трохи не вмираю з нудьги, — сказала Олеся. — Повмираєте й ви тутечки з нудьги.
— Нам не первинка жити в таких малих містах.
— Будемо заводити вечори з танцями, будемо прокатуватись кіньми; дамо собі ради! — крикнули молоді офіцери.
— Коли я не вмію їздити верхи,— сказала Олеся.
— Ми вас вивчимо, — сказав Казанцев. — Попросимо других городянських дам, дамо свої коні та будемо проїжджатись юрбою верхи.
— Наші богуславські дами зроду не їздили верхом і зроду не сядуть на коней; наші богуславські дами засміяли б мене, якби я поїхала верхи, — сказала Олеся.
— Як ви дасте привід, то й інші сядуть на коней. А ви вивчитесь їздити верхи? — спитав Казанцев.
— Атож! Я знаю, що тутешнє товариство підніме на сміх, але я на це не дуже вважатиму, — сказала Олеся, закинувши ногу на ногу по-кавалерському.
І Олеся вже марила, як то вона буде їздити на баскому гусарському коні, а Казанцев її вчитиме. Вона скочила з місця й почала походжати по світлиці. Казанцев встав і собі, за ним другий молодий офіцер, і обидва пристали до Олесі з обох боків.
— О, ми розворушимо ваш Богуслав! — гукнув Казанцев, крутячи вуса. — Ми заведемо клуб, заведемо бали, стягнемо всіх докупи.
— Хто ж піде в твій клуб? — обізвався полковник з-за стола. — Хіба Мошки з жінками та дочками.
— Ми попросимо отця благочинного, отця протоєрея, ісправника, станового, докторів, — марив Казанцев.
— Схаменись! Духовні особи не підуть в твій клуб, бо їм не дозволено, — знов обізвався полковник.
Ні Олеся, ні благочинний навіть не розуміли, що то за клуб.
— Чи так, чи інак, а ми не дамо вам пропадати з нудьги; ми витягнемо ваших дам з затвору на світ, заведемо танці, раути, пікніки, — говорив другий молодий офіцер Погожаєв.
“Ой коли б, господи, вони витягли мене з затвору, та ще й швидше!” — думала Олеся, уп’явшись очима в чудові малинові пухкі губи Казанцева.
— Я люблю вечори з танцями, та шкода, що в нас нема гарного оркестру, — наші жидки як заграють, то ви не схочете й танцювати, — сказала Олеся.
— Наш полковий оркестр ладен вам, пані, служити хоч і щодня, — обізвався полковник.
— От і добре! Дуже дякуємо! Нам тільки цього бракувало. В такому разі сподіваюсь незабаром і до себе на вечір! — сказала Олеся, навіть не глянувши на свого чоловіка.
Балабуха здригнувся, — Олеся дуже вже швидко просила гостей на вечір.
— Я попрошу на вечір наших дам, — подивитесь, яке наше богуславське товариство, — сказала Олеся, підморгнувши легенько на Казанцева.
— Як воно хоч трохи схоже на вас, то ми зовсім щасливі, — сказав Казанцев, брязнувши шпарко підковами.
Олеся спустила вії на щоки й спалахнула на виду. Полковник встав; за ним встали другі офіцери й почали прощатись.
— Не забувайте зайти на наш вечір! — просила Олеся.
Гусари подякували й розпрощались.
Олеся почувала, що її нерви неначе заграли. В світлиці стало порожньо, тільки хмарами висів густий дим от дорогих сигар. Вона неначе бачила в тому диму сині та червоні блискучі постаті, бачила чудове лице Казанцева; його пишні очі наче світились і тепер, малинові уста сміялись, а м’який низовий баритон лащився до її душі і все ще лунав глибоко-глибоко в серці. Цілий день Олесі хотілось співати, грати, слухати музику; мрії роєм вилися в голові, як бджоли в маї; якесь дивне, глибоке щастя обхопило її душу… Скільки вона любила до цього часу, — не варто було однієї хвилини того нового щастя, яким тепер налилась вщерть її душа. Олеся таки впрохала мужа, щоб попросити на вечір гостей та гусарів в неділю.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)