Олеся в’їхала в місто. По місті сновигали, вештались і кричали жиди як несамовиті. Коло винарні чорніла здорова купа жидів та жидівок, неначе здоровий рій бджіл. Туди збігся усей кагал, кричав, верещав на все місто. Жидівки вейкали й плакали. Олеся приїхала в свій двір. Проти неї вийшов Прокіп.
— Слава богу, що ви вернулись. А ми думали, що ви втекли з офіцером. Батюшка побігли кіньми доганяти гусарів. А той чорнявий гусарин, що ходив до нас, украв Шмулеву Хайку.
— Хайку! — крикнула Олеся на ввесь двір. “Мене проміняв на Хайку! Будь же ти тричі проклятий, — тричі й довіку!” — подумала Олеся, встаючи з воза. Вона ввійшла в хату, сіла в спальні коло вікна й наче скам’яніла. Її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем; під очима лягли сині смуги; губи побіліли, як крейда. Олеся сиділа як смерть бліда, аж жовто-синя, нічого не чула, нічого не бачила; увесь світ, з Богуславом, з домом, з мужем, неначе провалився для неї в безодню. Вона почувала, ніби сидить в якомусь порожньому просторі, де нема людей, нема світу, нема повітря, нема неба й сонця.
Килина застелила стіл, подала обід і попросила Олесю до столу. Олеся не чула, що говорила Килина, не бачила її.
Опівдні рипнули двері в спальню, — увійшов блідий як смерть Балабуха, з розпатланою головою, невмитим лицем. Він спинився серед хати, і його лице неначе прояснилось.
— Ти дома? — крикнув він голосно й кинувся до Олесі. — Ти не втекла з Казанцевим?
Олеся підняла на його каламутні, мертві очі й промовила: “Хотіла втекти, та він мене піддурив і покинув”, — і з тими словами вона впала з стільця додолу як нежива.
Балабуха кинувся до неї, підняв її, поклав на ліжко, побіг за водою, приснув на її лице, приклав помочену хусточку до її голови. Олеся лежала як мертва, біла, як полотно. Прийшов доктор, звелів її роздягти й покласти на постіль, поставив горчичники. Олеся лежала як труп і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей. Балабуха ходив коло неї, плакав і тільки дивився на її гарне бліде лице, на повні руки, неначе виточені з слонової кості й приставлені до плечей. Вже надворі вечоріло, вже й смерклось. Балабуха не вставав з місця, цілий день нічого не ївши, і все держав Олесину руку в своїй руці.
Настала ніч. Посвітили свічки. Олеся не розплющувала очей. Її бліде лице стемніло й почервоніло. Жар розлився в тілі. В домі все затихло. Годинник в гостинній вибивав годину, одну за другою. Вже вдарило північ. Години тяглися для Балабухи, як лихо. Олеся почала белькотати безтямні слова.
— Олесю! Олесю! Опам’ятайся! — промовляв Балабуха, піднімаючи її важку гарячу руку.
Олеся несподівано розплющила очі, схопилась і сіла на постелі. Її великі очі були безтямкі, сонні, як у мерця.
— Ти приїхав? Ти не покинув мене? Милий мій, серце моє! Я трохи не вмерла за тобою! Швидше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, бачиш, місяць злетів з неба й сів на дереві. Сідлай коні! Станьмо пташками та полетім в небо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє миле серце!..
Олеся обняла Балабуху й поклала свою гарячу голову на його плече. Балабуха заридав: його гарячі сльози закрапали й полились по Олесиних щоках. Олеся знов упала на подушки, як мертва, і знов забелькотала в гарячці.
— Ой не од’їжджай! Ой не покидай мене в цьому лісі!.. Он ворушиться в темряві стіл, ворушиться груба… З груби щось дивиться на мене страшними червоними очима… Рятуй мене, мій милий!
Олеся закричала. Балабуха зняв хреста і притулив до її гарячого лоба. Олеся заплющила очі й знов стала як мертва.
— Боже мій! Чим я тебе прогнівив! — молився Балабуха, держачи холодний хрест над Олесею, хрестячи її лице, її руки тим хрестом.
Почало розвиднюватись. Рожевий ранок заглянув у вікно, — і по хаті розлився тихий світ. Олеся знов зблідла на виду і заснула важким сном. Балабуха заслонив вікно, вийшов з кімнати, вмився, знов вернувсь і впав коло Олесиного ліжка навколішки. Вже сонце зійшло, вже засяяв пишний день, а Балабуха все стояв навколішки та молився за Олесю, щоб господь простив їй гріх, вернув їй здоров’я, дав сили витерпіти важкі муки, важку спокусу.
Тиждень пролежала Олеся в постелі; тиждень Балабуха не одходив од постелі, втішав Олесю, прощав її провину, благав її витерпіти й з мужністю перенести горе. Тільки через тиждень встала Олеся з ліжка. Вона зів’яла, зсохла, як билина в спеку; лице зблідло, помарніло, аж зчорніло; щоки опали, ясні очі неначе погасли.
Весна розцвіла й розпишнілась, а Олеся не примічала її, неначе жила в якомусь іншому світі. Її душу, її серце неначе прибили гострі морози. Вона вдалася в тугу. Цілі дні сиділа мовчки то в світлиці, то в садку, то над Россю, дивилась в далекий простір, сумувала і вдавалась в сумну меланхолію, доки восени не породила на світ дочки.
Балабуха знов взявся за свій діяріуш, думав, думав, думав і з великою тугою на серці тільки намалював здорового хреста на цілий листок, підписавши під ним страшні минувші весняні місяці.
8
Раз восени в один з сорокових років отець Харитін сидів в своїй кімнаті і вчив свою старшу дочку Надезю читати. Онисія Степанівна, не маючи ніякої роботи, пішла в пекарню, поштурхала кочергою в порожню піч і, як непосидюща господиня, видумала собі таку роботу: одчинила здорову на коліщатах скриню, що стояла в кімнаті, і навіщось то розгортувала, то згортала сорочки, наволічки, простирадла та сувої полотна. Надезя сиділа коло стола над граматкою і твердила: тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля, “здохло дякове теля”. Цей ненаписаний в граматці кінець вона часто чула од свого батька і все прикидала його в кінці, думаючи, що й це там десь написано.
— Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? — спитав отець Харитін.
— Ах, нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!
— Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.
— То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так — або горілку пити, або діло робити, — говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.
— Або язиком дзигоріти, — знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув. — Та не нагинайтесь, матушко, так низько, щоб часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.
— Придерж лишень свого язика зубами, бо он дочка слухає.
Надезя й справді одвела очі од книжки й зирнула на чудну мамину позу.
— А як ви думаєте, Онисіє Степанівно, чи не одвезти б пак нам Надезю в школу в Богуслав до вчительки в пансіон? — спитав боязко та обережно отець Хариті?
— От вигадав! Навчиш сам читати, та й буде з неї. Виросте, то за роботою й те забуде. Адже й я вчилась читати, а тепер ніколи й помолитись по книжці, перехамаркаєш молитви напам’ять, та й годі.
— Коли паніматко, тепер інший час настав: батюшки дають дочок в пансіони, щоб вміли і читати, і писати, і танцювати, ще й грати…
— І, мабуть, щоб вміли з гусарами тікати, як наша благочинна… Слухай лиш, панотче! А де ж ти на цю справу набереш грошей?
— А от кажуть, що нам незабаром дадуть жалування з скарбу.
— Як дадуть, тоді й повеземо Надезю в Богуслав в пансіон. Щось люди так говорять, — вже третій рік говорять за те жалування, а жалування нема. То, певно, жиди та пани брешуть, на свою обихідку, що батюшки незабаром забагатіють од того жалування.
Надезя перестала читати й витріщила на маму очі; в неї очі пойнялись слізьми.
— От і одвеземо тебе, Надезю, в школу; там тебе буде вчити шляхтянка, якась панія, — сказав отець Харитін до Надезі. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату.
— Не дражни-бо, старий, дитини, бо я тебе ще й вилаю, не казавши лихого слова, — загула Онися з скрині, неначе з-під землі.
Онися підставила під ноги низенький стільчик, ще глибше сховала половину себе в скрині; друга половина стриміла, неначе на тину, обмощена полотнами та півмітками.
Надворі загавкали собаки. Рипнули двері в світлицю. Батюшка вийшов і вглядів розсильного од благочинного, довгоногого паламаря з Шандри, що розносив курсорію. Він трохи жахнувся, бо не любив і боявся тих офіціальних пакетів. Але, прочитавши бомагу, отець Харитін з радості трохи не підскочив і прожогом побіг в кімнату.
— Радуйтесь, Онисіє Степанівно! Благочинний вже кличе за жалуванням. Жалування вже й є!
Онисія Степанівна витягла голову з скрині й розхилилась на ввесь зріст, стоячи на стільчику. Її голова стриміла врівні з грубою й трохи не черкалась об сволок. Висока та тонка, вона була схожа на стовп, й з того дива й справді трохи не стала соломяним стовпом.
— Вбирайсь мерщій та їдь. Забирай гроші швидше! — гукнула вона на свого панотця.
— Та ще й які гроші! За два минувші роки заразом, — обізвавсь паламар.
— От тепер зачиняйте скриню, згорніть руки та хоч насіннячко лузайте, — сказав отець Харитін. — В бомазі написано, що я буду брати на рік 120 карбованців! Теперечки ми кинемо лихом об землю! Тепер ми забагатіємо! Не будемо дивитись панам в руки та благати в їх ласки!
Онися обернулась до образів і перехрестилась.
— Тепер, паніматко, скидайте плахту та юбку та вбирайтесь по-модньому, в сукню, — заберу гроші, привезу вам з Богуслава гостинчика, чогось моднього на сукню. Не будемо вже на луб’яних возах та в мотузяних шлеях їздити! — сказав отець Харитін.
— Побачимо, чого-то ти привезеш, — сказала Онися, все стоячи з дива на стільці.
— Та хоч злізьте з стільця, а то ви тепер схожі на Симеона Стовпника або на віху над шляхом, — сказав отець Харитін.
Отець Харитін любив трошки пожартувати, як був веселенький. Але з своєю Онисією Степанівною він жартував дуже обачно та обережно. Другим часом за ту віху над шляхом отцю Харитонові досталось би од Онисі на бублики, але тепер вона була в добрих норовах.
Пообідавши хапком, нашвидку, отець Харитін звелів запрягти коні в візок і поїхав в Богуслав.
До благочинного вже налинули батюшки, диякони, дяки, паламарі з цілої благочинії, — з 18 парафій. Двір, заставлений простими повозками, був схожий на ярмарок. Од благочинного усі пішли до церкви й одправили молебень в подяку за жалування і юрбою вернулись в світлицю до Балабухи.
Жалування дали червінцями, карбованцями та мідними п’ятаками. Всі панотці були веселі, балакали та реготались, аж по хатах йшли одляски. Благочинна була скупенька на могорич. Батюшки склалися й стругнули могорич на славу в “Галилеї”, цебто в винарні в одного жида в містечку.
— От тепер ми забагатіємо! — крикнув отець Мельхиседек, торкаючи рукою по своїй кишені. — Заживемо по-панській, накупимо добрих коней, будемо їздити в ресорних екіпажах, заведемо самовари, оддамо дочок в пансіони, повбираємо своїх матушок по-панській в шовкові сукні.
— А що, панотці! Коли багатіти, то багатіти по-людській, щоб рук не паскудити, — обізвався Балабуха. — В нас плата за треби така, що можна й з голоду вмерти. Чи не накинути б нам оце ціни на треби?..
Після гусарської зими в отця Балабухи в кишенях аж свистіло, — жиди перлись в його хату за грішми й день і ніч.
Батюшки замовкли й думали.
— Чом би і справді не накинути, — обізвався отець Мельхиседек, — тільки коли накидати, то треба накидати потрошку, по шагу, потім по гривні, щоб часом парафіяни не спротивились.
— А ви як думаєте, отець Харитін? — спитав благочинний.
— Я?.. Як люди, так і я, — несміливо обізвався отець Харитін.
— Мені здається, коли накидати плату, то треба накидати всім та ще й однаково, щоб часом парафіяни не здумали їздити в дешевші парафії по треби, — говорив Балабуха.
— Але воно буде якось ніяково перед людьми: парафіяни обібрали нас на парафію, помагають роботою… Коли б часом не обважнити та не розсердити людей, — несміливо обізвався отець Харитін, трохи подумавши.
— Та то вас, бачте, обібрали, а нас ніхто не обибрав,— сказав благочинний, — нас настановили на парафії, то ми цього не боїмось. Ану, панотці, разом та гуртом!
Ті батюшки, що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати на треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге — що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екіпажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах; всі радили накинути плату на треби, щоб і “старі дірки полатати”. Забравши гроші, батюшки роз’їхались по місті по крамницях купувати, що було потрібне в господарстві, та усякі гостинці додому.
Отець Харитін наглядів через двері на благочинній модну сукню дуже чудного кольору й побіг в магазини шукати такої самої матерії для своєї жінки. Він оббігав усі крамниці, перетрусив усіх жидів і таки дістав тієї матерії делікатного кольору. Скупивши все, отець Харитін стрівся на місті з паном Бонковським. Бонковський тепер був управителем в одному селі багатого графа. Село було по дорозі в Вільшаницю. Він запросив до себе отця Харитона на чарку горілки, але в його було зовсім інше на думці: він думав збути отцю Харитонові старомодний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в отця Харитона сховані в кишені тільки що забрані гроші.
— Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб’яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.
— А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема, — обізвався отець Харитін з воза.
— Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь, — і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип’ємо!
“А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки не погано випити”, — подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.
Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кілька ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї; щоб глянути на козли, треба було задерти голову вгору.
— Ото б було добре в’їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, — подумала б, що архієрей приїхав, — сказав отець Харитін.
— А що, карета? Це не ваш драбинчак, — хвалив Бонковський, — а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!
Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З’їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.
— Цур йому, як м’яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! — промовив отець Харитін, неначе десь з горища. — А скільки ви візьмете за цю гойдалку, чи машину?
Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч, — він сказав:
— Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)