Балабушиха звеліла подати самовар в садок, в гульбище. Їй хотілось обставити себе як можна поетичніше, щоб хоч трохи розворушити серце в Гануша та привернути його до себе. Килина прийшла й оповістила, що в гульбищі стіл накритий і самовар вже готовий. Балабушиха попросила гостя пити чай в садок. Вони вийшли в ганок.
Сонце світило косим промінням і обливало сад і квітник червоним, гарячим світом. Надворі було тихо й тепло. Доріжки пашіли теплом. Политі квітки аж сяли в мокрих клумбах кругом ганку, що виступав в садок. Квітки вилися довгими гірляндами по обидва боки широкої стежки вниз до самого берега Росі.
— Яка в вас тут пишнота! Скільки квіток! Які вигляди на річку й за річку! — крикнув Гануш. — Ви тут живете, як у раю.
— О, я люблю квітки. Ми з Настею з ранку до вечора тупцяємо коло клумбів, самі навіть поливаємо, — обізвалась Балабушиха.
Гануш, одначе, роздивився на всі боки й тепер таки доглядівся, що в тому раю, окрім квіток, було багацько й бур’яну. За клумбами квіток, між вишнями та черешнями ріс такий бур’ян, що в йому трохи не вили вовки. Високий, на сажень, чорнобіль, розкішний лопух та бузина аж закривали густою масою тини, набігали всередину садка. Гілки волоських горіхів пхались в гущавину з кропиви та будяків. Берізка та хміль оплутували тини та бур’яни. Все злилось в поетичну, але дуже негосподарську зелену масу. На крутих горах, під скелями розрісся густий жостір та дикий терен. Олеся ніколи й не заглядала в город.
В гульбищі стояв накритий стіл, а на столі шипів самовар. Балабушиха налила чай й понакладала в скляні вазки свіжого варення. Через здорові двері широкого, неначе шатро, гульбища було видно Заросся з скелями, вербами й млинами.
— Ой, яку чудову картину видно за річкою через двері! Зовсім ніби картина, намальована штучним пензлем і вставлена в зелені рами. Це, певно, ви, мадам, вибирали місце для гульбища, — сказав Гануш, обертаючись до Балабушихи.
— Вибирали всі гуртом, але місце показала я, це правда, — сказала Балабушиха, прижмурюючи очі до Гануша.
— Великий же в вас смак. Ви правдива артистка, — сказав Гануш.
— Чи не хочете до чаю мого варення? Сама сьогодні наварила, — припрошувала Олеся.
— Коли ви самі варили, то спробую трошки, — сказав Гануш, поставивши коло себе цілу вазку з малиновим варенням.
Одначе Гануш так пильно показав свою повагу до праці Балабушихи, що швидко в вазці зосталось тільки дві ягідки на дні. Балабуха звелів принести пляшку рому. Празький міщанин почав дудлити пунш за пуншем і показав, що він шанує й дамську солодку працю, й гірку — чоловічу. Балабуха запалив люльку, Олеся — папіроску, Гануш — сигару. Солодкий дух малини змішався з пахощами сигари й рому, наркотично залоскотав старі нерви Балабушихи. Вона вхопила пляшку й бурхнула й собі рому в свій стакан, щоб підійти під смак Ганушів. Пунш роздратував її, й вона забажала випхнути й Балабуху, й Настю з гульбища й зістатись тільки з самим Ганушем.
Надворі смерклось. Густа тінь впала на Рось, на скелі. Надворі було тепло, аж душно. Містечко затихло. Тільки десь вода на лотоках поміж камінням шуміла неголосно й поетично й гармонізувала з тихим вечором, з ясними зорями й на небі, і в блискучій воді.
Принесли лампу й посвітили свічки. Балабуха та Гануш все балакали то за миронівську сахарню, то за директора. Гануш розказував за свою Прагу, за заграничне життя. Балабуха, повний аж товстий, розкинувся на стільці й, ніби турецький баша, смоктав довгий цибук, закинувши голову на високу спинку стільця.
— Настю, тобі, серце, час би вже й спати. Йди до хати та лягай спати, — промовила солоденько Балабушиха до дочки, ніби до маленької.
А Насті дуже не хотілось одходити од Гануша. Вона була ладна сидіти й до світу і дивитись на Гануша.
— Йди-бо, йди, дочко, та розпорядись у хаті прислугою, — знов сказала Балабушиха. — Нехай винесуть сюди закуску.
Настя зробила кислу міну, аж скривилась, і, поклонившись Ганушеві, вийшла з гульбища. Балабушиха пересіла з стільця на лавку й присунулась ближче до Гануша. Дим од його сигари летів їй в лице. Вона втягувала його в себе. Одначе вона почувала, що ні близьке сусідство принадного кавалера, ні дим сигари, ні пунш вже не запалюють колишнімсь огнем її серця. Воно не заклекотіло, як колись клекотіло, а тихо жевріло, наче гаснучий жар.
Балабушиха легенько зітхнула. Гануш тільки для звичайності часом промовляв до неї слово та все доливав стакан ромом. Балабушисі так і не вдалось залицяння.
Наймичка принесла вечерю. Після вечері знов поналивали пунші, вже зовсім холодні, й тільки опівночі Гануш згадав, що йому час їхати додому. Всі вийшли з гульбища. Гануш спіткнувся, а за ним Балабуха.
— Ой, що за чудові вигляди тут у вас і на річку, й за річку! Які скелі, які млини, яка червона вода в Росі! Диво дивне! Зовсім червона вода! — гукав Гануш, дивлячись на темну річку, де в воді блищали тільки зорі.
В голові в його й справді червоніло. Він ішов на гору й все спотикався об камінці й раз трохи не дав сторчака. Балабушиха подала йому руку й повела на гору, міцно притулившись до його. Балабуха тільки сопів. Навіть в Балабушихи гуло в голові.
Коні стояли коло ганку. Килина винесла білий Ганушів балахон од пороху. Він узяв його, розплутував, розгортував і ніяк не міг знайти рукавів; сунув рукою в відлогу, аж вона затріщала. Килина несамохіть зареготала, вхопила балахон і накинула йому на плечі. Гануш сів на повозку, й коні рушили з двору вже лягома.
— Ой, що за гарна людина оцей Гануш! Вже чи сердься, чи не сердься, а він мені страх як припав до вподоби! — говорила Балабушиха до Балабухи.
— Га? Гм? Що таке? Гарна людина цей хирний чех! — лепетав важкий Балабуха, погладжуючи сиву бороду.
Через два дні Гануш знов приїхав давати Насті урок. Він був напомаджений, і на всю світлицю розливались од його пахощі. Балабушиха так напудрила лице й нарум’янила щоки, що наймички в пекарні почали говорити пошептом: “Що це за кумедія! Наша панія цілий тиждень чорна, а двічі на тиждень стає біла, як крейда, та гарна, як писанка. Що то воно за знак?”
Настя на цей раз, крадькома од матері, таки вбралась в нову сукню й сіла з Ганушем за фортеп’ян. Органіст уже встиг вилічити клавіші, але струни ще хорували й хрипіли, неначе застуджена пелька. Гануш жартовливо й делікатно брав Настю за пальчики й направляв на клавіші. Балабушиха вгляділа те, і в її розтіпаній голові несподівано майнула думка: їй заманулось і собі вчитись на фортеп’яні в Гануша.
“Я буду двічі на тиждень сидіти з ним поруч і попліч, черкатись плечем об його плече. Він мене буде лапати за пальці, брати за руки”, — думала Балабушиха, жеручи Гануша очима.
Скінчився Настин урок. Балабушиха підійшла до Гануша й, дивлячись йому в вічі, промовила:
— Мосьє Гануш, ви так чудово вчите, а я так люблю музику, що мені самій забажалось вчитись на фортеп’яні. Вчіть мене разом з Настею. Ми будемо грати в чотири руки.
Гануш тільки витріщив з дива на неї очі й подумав, чи не здуріла вона на старість. В Балабухи аж очі випнулись з того дива.
— Правда, ти, Марку Павловичу, не пошкодуєш для мене кілька карбованців? Як я люблю музику! І сказати, й висловити не можу! Настя буде грати, а я буду акомпанувати; мені більше й не треба. А ти будеш слухати.
Бідний отець протоєрей згодився, важко зітхнувши. Йому здавалось, що як він не згодиться, то пані протоєрейша зніметься з місця й шугне шулікою кудись за тридев’ять земель, хоч би й до Казанцева або де-інде. Він згодився.
Гануш посадив Балабушиху за фортеп’ян і почав розкладати по клавішах її сухі, неначе тріски, пальці та показувати гами.
Настя сміялась в їх за спиною. Балабушиха стукала своїми міцними нервовими пальцями по клавішах, неначе молоточками, а скоса все поглядала на повні малинові Ганушеві губи. Гануша душив у горлі сміх. Він ледве вдержався, щоб не приснути од сміху. Балабуха курив люльку й байдужно дивився на свою жінку.
Цілу годину мордувався Гануш, направляючи на клавіші пальці своєї старої учениці. Старі одубілі пальці, неначе граблі, не слухались і не гнулись. Балабушиха не дуже пильно вважала на свій урок. Їй не того було треба. В кінці години Балабушиха ледве змогла перемогти одну гаму. Гануш встав з-за фортеп’яна й втер піт на лобі хусточкою. Балабушиха пурхнула з стільця, наче молода дівчинка, й гукнула на Балабуху:
— Ну, тепер, панотче, став нам могорича: ми скінчили важку роботу. 3вели подати до чаю пляшку рому, а я винесу своєму вчителеві варення.
Пляшка рому й варення зараз з’явились на столі. Гануш вклав у копи з півфунта варення і почав хилити пунші. Балабушиха повеселішала й неначе помолодшала. Вона курила папіроси, їла варення та хилила пунші незгірше свого вчителя.
Од того дня Балабушиха заклала в березі під вербами справдішню фабрику варення, щоб догодити своєму вчителеві й запобігти в його ласки. Балабушиха розсилала наймичок в садки сусідніх панів та селян за гіркими черешнями, за агрусом, вишнями-лутовками, морелями, суницями, райськими яблуками, послала хлопців назбирати ожини в лозах понад Россю; наварила сухого варення з груш, яблук, з кавунів, з динь.
Балабушиха довгенько вибирала такий випадок, щоб зістатись удвох з Ганушем на самоті. На її щастя, такий час трапився. Раз в Насті боліли зуби, й вона не могла брати урока. Балабуха пішов когось сповідати. Балабушиха стовкла, неначе в ступі, одну гаму й попросила Гануша пити чай в садок, в гульбище.
Вечір був чудовий, тихий та ясний. Поки наймичка наставляла самовар, Балабушиха ходила з Ганушем по доріжках понад берегом Росі й розмовляла. Вона вбралась в свіженьку сукню бузкового кольору й заквітчала коси білою й синьою астрами.
— Мосьє Гануш, ви щаслива людина! Я вам завидую, — сказала Балабушиха.
— Перший раз за мого життя чую, що я щасливий. Може, стану й щасливий з вашого легкого слова, як з легкої руки.
Балабушиха зраділа. Їй здалось, що Гануш натякнув на те, чого їй було треба і до чого вона прямувала в своїй розмові.
— Ви бачили багато світу, бували в усяких містах, були в Парижі, жили за границею. А ми, бідні, сидимо отутечки в оцих поганих норах, неначе ті черниці в монастирі. Ви бачите, яке наше життя? З ким нам знатися? Кругом нас по селах просте духовенство; в Богуславі самі за себе жиди. Ох, важке наше життя! Як побачиш просвічену людину, то не надивишся й не наговоришся.
Балабушиха подивилась на Гануша солоденькими очима. Гануш згадав ті темні й холодні закутки, де йому доводилось пробувати в Європі, й промовив:
— Правда, що наше життя, життя артистів, веселе. Театри та концерти нам аж проїлись, аж остогидли! Ми, наче ті птиці, все щебечемо та співаємо.
— Шкода, що я не родилась артисткою, а може, й родилась, та не вдалась. Ви вольна людина, вольна, як птиця; а в мене на шиї дім, господарство, город, якісь воли та корови. Ой важке наше життя! Ми нидіємо та чевріємо отут. Не живемо, а тільки животіємо в цій глушині.
Гануш пригадував, чи бачив він коли в її садибі воли та корови, та таки й не пригадав.
— А я б радий вже будлі-де й осістись: мені вже трохи обридло бурлацьке та циганське життя та блуканина.
“Як не мені, то, може, хоч дочці він достанеться. Вже ж я за священика її не оддам”, — подумала Олеся.
Чай був готовий. Балабушиха налила чаю, сіла проти Гануша, сперлась на стіл й пантрувала на Ганушеві очі, як кіт на сало.
— Знаєте, як нас видають заміж тут, на селах? Приїде панич двічі-тричі, побалакає з тобою, та й виходь за його, бо, може, інший і не трапиться. Йдеш заміж без щирого гарячого кохання. Йдеш, аби вийти. Ет!
Дивлячись на сиві пасма коси в Балабушихи, Гануш думав, що вона провадить мову за свою дочку.
— От і я вийшла за свого протопопа: думала, що люблю його, а потім вийшло… ет! — сказала вона, махнувши рукою.
Балабушиха махнула рукою й важко зітхнула й задумалась.
— Мосьє Гануш, ви любили хоч раз на віку щиро, гаряче? — спитала Балабушиха згодом і ще ближче нахилила голову через стіл до Ганушевого лиця.
Гануша вразили ті несподівані слова; він аж підняв голову.
— Я!.. Я?.. Було всього на віку, — сказав Гануш, котрому ті слова з уст баби стали трохи противні, навіть гидкі. Балабушиха стала пробувати силу своїх очей і підсолодила їх, неначе нагодувала варенням.
— Кажіть-бо сміливо! Ми тут удвох. Нас ніхто не підслухає й не побачить. Щодо мене, то я без кохання не можу жити. Ох, як важко, як тяжко жити без милого! — сказала Балабушиха й зітхнула, спустивши очі на стіл.
Гануш нахильці мерщій допив чай, покинув навіть варення й дременув з гульбища. Балабушиха вискочила слідком за ним.
— Вечір чудовий. Хочеться погуляти, походити, — сказав Гануш, приспівуючи якусь арійку.
— Скажіть-бо, мосьє Гануш, яких ви любили: чи білявих, чи чорнявих? — знов сміливо й настирливо питала Балабушиха.
— Та так, як випадало: один рік біляву, а другий — чорняву, — щоб не докучило, — сказав Гануш, одмовляючись жартами.
— Широке ж в вас серце. А які ж вам більше припадають до вподоби: чи блондинки, чи брюнетки?
— Разом усякові: і блондинки, і брюнетки, аби були гарні та молоденькі.
Балабушиха повернула по доріжці наниз до берега, між густі верби. Гануш пішов поруч з нею.
— Чи не любили ви часом по три разом? — спитала з жартом Балабушиха.
— Траплялось й по чотири. Вранці побачу одну гарну дівчину й закохаюсь, увечері побачу ще кращу другу, — знов закохаюсь.
— Палка ж ви людина! З вами й гуляти страшно.
— Зовсім не страшно. Я спокійний, як ягня, й не кусаюсь; я вже з’їв свої зуби, як кажуть про воли та коні.
— Зарані! А може, то ви не придивились добре до своїх зубів, — сказала Балабушиха, кусаючи губи.
— Не знаю. От прийдемо до хати, то я подивлюсь на свої зуби в дзеркало.
Ганушеві обридла така розмова. Балабушиха сама взяла його під руку й тихесенько ступала по доріжці. Вони дійшли до берега. Од доріжки повертала на крутий бік гори маленька стежечка поміж терном та жостіром.
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)