Горпина говорила крізь сльози, а потім заплакала, аж захлипала. Вона оповідала й разом з тим неначе уявки бачила своїми очима, як розбишаки лізуть у вікно, скручують вірьовками усім і її синові руки й ноги й стромляють ножі в груди. Усе це майнуло в її думці в одну мить; і її стисло коло серця, і од жалю сльози одразу покотились з очей.
— Та годі тобі плакатні Вгамуйся! Адже ж панію не зарізали, коли вона подає до нас лист,— втішав Грицько,— ти ж пам’ятаєш, як він писав до нас колись, що ночує внизу в опрічній од покоїв кімнатці вкупі з лакеєм. А пани живуть вгорі.
— То що! Може, вгорі в покоях не зарізали панів, а внизу повирізували слуг та й інших пожильців. Це вони, мабуть, кличуть нас на похорон сина; а як його не вбили, а тільки поранили, то, напевно, пишуть, щоб ми взяли його додому, поки він одужає,— одказала Горпина та все втирала сльози рукавом.
Молоденька невістка стояла позаду, обпершись об одвірок, і в неї одразу полились сльози з очей, як вона почула, що розказує свекруха.
— Не плачте дурно й не гайте часу, та йдіть додому й зараз виряджайтесь в дорогу, бо такий загад прислано вам в листі. Коли не ймете мені віри, то зайдіть в крамницю до Лейби. Він чоловік старий, досвідчений за все, бувалий, скрізь вештавсь по всіх усюдах, то він вам роз-товмачить це діло й напутить вас, що робити.
Вони вийшли з управи смутні й заплакані й зайшли до Лейби, щоб гаразд розпитать за все та порадиться.
— Та беріть на вас двох на білети до Києва вісім карбованців, та на білети звідтіль додому вісім, та зараз-таки й виряджайтесь в дорогу. Коли вже сама панія шле до вас лист, то, певно, там трапилось щось надзвичайне. Не вагайтесь та слухайте мене,— напутював їх Лейба.
Понурий хамулуватий дядько мовчав і тільки дивився сторч. Він не думав, що сина зарізали або прибили розбишаки. Добре знаючи його палку вдачу, він страхавсь, чи не скоїлося там щось напереверт: чи не телепнув часом з нестямки будлікого син обухом по голові. Молодиці мовчки втирали заплакані очі.
— Та не сумуйте дурнісінько заздалегідь, не знавши нічого! — сказав гаркавий і трохи гунявий старий Лейба.— Я це добре знаю, що такий лист по дротах лякає не тільки вас, мужиків, але робить переляк і між панами. Он позавчора, як я був в Яблунівці в економа, на його ймення принесли телеграму. Саме тоді його сина посадили в тюрму на висідку. Панок і панія так перелякались, що з ляку аж пополотніли. Панія, як стояла, так і впала на стілець і трохи не зомліла; а в пана руки затрусились так, що він не міг з ляку роздерти листа й прочитати, та дав мені, щоб я роздер та прочитав. їм обом привиділось, що сина або засудили на смерть, або, може, вже й потягли на шибеницю.
— Ой ненько моя! То, може, вже й нашого сина потягли на шибеницю? — промовила крізь сльози Горпина.
— Та годі тобі вигадувать усякі страхи! — сказав Лейба.— Там, мабуть, трапилось щось багато простіше, ніж ви думаєте та гадаєте. От я читав в своїй газеті, що оце недавнечко була в Києві лотерея, де вигравали подаровані багатирями й коні, і корови, і бички. Може, то ваш син виграв в лотереї дорогого бика, а хазяйка й шле до вас лист, щоб ви швидше приїхали та взяли того бугая, бо синові треба ж втрачаться на пашу, на годівлю для того бика. А ви ж знаєте, яка теперечки через неврожай та сушу дорожнеча на хліб та й на пашу і в нас, не то що в Києві.
— Та де ж син виграв би дорогого бика, коли він і в карти не грає, хіба було часом пограє трохи в дурня,— сказав Бинда.
— Та не в карти-бо виграв, а в лотереї.
Лейба товмачив їм за ту лотерею, силкувався витовмачить, але добре втямив, що для селян це все було незрозуміливо зовсім, і він тільки рукою махнув.
Але старий Бинда таки стямкував дещо й пойняв віри Лейбі. В його очі трохи повеселішали; блиснула навіть надія привезти додому дорогого ситого бугая або бика.
— Та як їхатимете, то не спіть в вагоні вночі й добре стережіть гроші, бо тепер в вагонах часом хтось як почастує чаркою горілки, то заснеш і два дні спатимеш, а може, й не прокинешся більше. В вагонах теперечки в сонних витягають гроші з кишені, — напутював крамар Бинду,— а коло Києва оглядайтесь на всі боки, щоб часом розбишаки не вскочили в вагони з рушницями та не ограбували всіх. Оце ж недавно в Києві вирізали сім’ю Островського й його гостей.
Це Лейбине оповідання про напад тих лиходіїв ще гірше налякало молодиць. Вони вийшли з крамниці ще більше налякані. Але Бинда в думці наважився вже їхати до Києва.
Тим часом в управі урядник, подумавши та погадавши, сказав до старшини та писаря:
— Чи ви пак знаєте, що отой Биндин син, угаристий, але палкий, був за прйводця в новобранців, як вони напали на оселю дідича Беренговича в Скрипчинцях, побили дрючками вікна та вимагали сто карбованців на дорогу в Маньчжурію? — сказав урядник.
— Так то отой ледар накоїв в Скрипчинцях лиха? Недурно ж його мати плаче, а старий Бинда похнюпився, аж зажурився. Мабуть, і вони заздрівають, що той кру-тіяка чогось накоїв у Києві,— сказав старшина.
— Атож! Ця псяюха бунтовлива й задиркувата. Ото ж він намоторив та намовив новобранців та запасних москалів і навів розбійницьку ватагу до пана. Та телеграма якось чудно написана, неначе наздогад чогось. Я одразу примітив якесь чудернацтво в словах. В мене така гадка, що син викликає батька задля того, щоб він забрав на село не бичка з хвостом, а бичка безхвостого, якогось писаного бичка. Це все стало мені зрозуміливо одразу, бо мені такі штучки — не первинка… То, певно, й підписавсь-таки він сам, щоб виходило так, буцімто не він, а якась Марія Нечаєвська викликає в Київ старих батьків. Я за це стямкував зараз,— так метикував урядник та все навіщось крутив довгого вуса.
— Чи ти ба, яка штукенціяі Он куди псяюха гне! Та й хитрий же з біса! Це він, мабуть, хоче передать комусь через свого татка мішок прокламацій та усяких бунтарських писаннів,— промовив писар.
— А я візьму та й хапну того бичка за хвіст, як вони везтимуть його з Києва сюди, та й доброго могорича собі зароблю за того бичка,— промовив Чупис і, осміхнувшись, показав волосному усі свої білі міцні та веселі зуби. Його зуби ніби сміялись на радощах.
Бинда з жінкою на другий день приїхав до Києва й зараз пішов до сина. Увійшли вони в двір і несподівано зострілись з сином. Він стояв коло дому зараз за брамою й балакав про щось з двірником. Мати на радощах кинулась до сина, вхопила його в обнімок і поцілувала.
— Чи ти, сину, живий! А ми думали, що тебе вже й на світі нема, що тебе запагубили київські душогуби,— казала мати й на радощах втерла сльози, що закапали з очей.
— Як бачите: живісінький і здоровісінький. Оце добре ви зробили, що не загаялись довго й приїхали до мене.
Батько так само зрадів, обняв сина й поцілувався з ним.
— Господи, як ми перепечалились за ці дні! Ми думали, що тебе тут київські лиходії та душогуби або вбили, або прибили та скалічили. Нам усе здавалось, що твоя хазяйка писала по дротах до нас задля того, щоб ми поспішали сюди або тебе поховать, або взяти додому, як тебе не вбили, а тільки покалічили,— промовила мати.
Син запросив їх у кімнату й там розказав їм усе за бичка. Як сказав син, що за того бичка, за котрого ха-
зяйка подавала їм звістку, треба заплатить вісім карбованців, бо він не простий, а оліндерський, то старий батько аж скрививсь і тільки потилицю почухав.
— Де ж ми наберемо стільки грошей, коли ми вдвох за саму дорогу оце заплатили вісім карбованців! — бідкався батько.
— Та ще ж нам доведеться стільки ж заплатить за дорогу додому. Не підемо ж ми пішки, бо загаємо багато часу. А в нас саме розпочалась оранка,— промовила мати.
— Та то я платитиму за бичка, бо він буде мені на хазяйство. З його виросте здоровецький віл. В нас на селі такого вола нігде не купимо ні за які гроші. А потім, як розстараюсь грошей, то докуплю йому до пари волика,— сказав син.
Микита зараз побіг до панів і розказав їм за усі пригоди, котрі сталися з батьком і матір’ю через того бичка та через ту телеграму, котру вони послали на село до батька. Розказав він і за те, що батько дуже втратився через того бичка та й не має стільки грошей, щоб перевезти бичка додому по залізній дорозі, і що недостача грошей буде притичиною для перевозу бичка додому.
Хазяйка аж здивувалась, що звичайна телеграма могла так багато нашкодить Грицькові Бинді. Зауваживши, що вона винна через своє нетямління сільського життя, вона, порадившись з зятем, подарувала того бичка москалеві, нібито як гостинець за його вірну службу своєму зятеві.
Саме в той день з солдатської пекарні привезли москалеві, як денщикові, його пайку хліба за місяць, полічивши по три фунти на день, як це звичайно роблять в полковій пекарні. Микита вкинув на дорогу батькові в мішок ті три здорові, як сито, хліби, бо вони були йому непотрібні. Він найняв звощика з платформою, поклав на неї теля, сів з батьками й поїхав на вокзал та й посадив старих на товарний поїзд вкупі з телям, заплативши з своєї кишені три карбованці за дорогу додому і за теля, і за обох старих.
Старі вже веселіше вертались додому. Добродійка, певно за свою провину, ще й дала їм на дорогу здоровий бутель молока, щоб годувать бичка в дорозі. В їх вдома було чим вигодувать бичка, бо саме перед тим в їх отелилась корова.
Приїхали вони на станцію й тільки що злізли з вагона й поклали свої манатки долі, як перед ними несподівано з’явивсь урядник Чупис і крикнув сердито, щоб вони знов вертались у вагон з мішком та торбинками.
— Навіщо ж ви оце загадуєте нам лізти знов у вагон та ще й мішка брать з долу? Адже ж нам тут треба вставать та хутчій хапаться додому, бо там же розпочата оранка,— сказав Грицько до Чуписа.
— Приїхали, та не зовсім. Може, й вернетесь зараз кудись та деінде й застрягнете,— сказав Чупис.— Давай лиш оцього бичка! От ми зараз досвідчимось, як добре облапаємо, що то у вас за бичок і який він на масть,— промовив бадьористий високий Чупис і вхопив мішка та й поліз по східцях у вагон.
Старий Бинда мусив і собі лізти в вагон, а за ним слідком полізла й Биндиха. Вона була цікава молодиця, і їй дуже заманулось швидше дізнаться, чого то ця причепа причепилась до їх.
— Знаємо ми, якого бичка оце привезли ви од свого сина. Ось ми зараз налапаємо москалевого бичка та вловимо його за хвіст,— промовив урядник веселенько й усе чогось осміхавсь.
Старі тільки очі витріщали з дива і на Чуписа, і на свої клумаки.
Чупис розшморгнув зав’язку, зав’язану зашморгом, вхопив мішка спідсподу за узирі, підняв напереверт угору і струснув з усієї сили. З мішка випали додолу три здоровецькі солдатські хліби, неначе троє ситів, і важко гепнули об поміст. Чупис був у москалях і впізнав ту пайку денщика-солдата. А за хлібом повипадало ще якесь манаття, забране з дому та позав’язуване в білі саморобні хусточки з червоними бережками та смужками. Урядник порозв’язував хусточки, обдививсь усе, що знайшов, потім загадав старим роботу,— щоб вони пороздягались, поскидали свитки, струсив свити в руках, повивертав рукави; потім повивертав Грицькові кишені, полапав у пазусі, звелів поскидать чоботи, стромляв у халяви руку і все лапав та чогось шукав; потім він несподівано вхопив хустку з очіпком і зняв з голови в Горпини, труснув хустку, заглянув в очіпок, а далі почав облапувать спідницю й Гор-пинин стан.
Горпина злякалась, аж зблідла. Вона стояла непорушно, неначе стовп, і тільки дивилась на урядника здивованими од переляку очима.
— Ой боже ж мій, яка напасть через того бичка! —
бідкався Бинда.— Хіба ж ми що в Києві вкрали, чи що? Ми ж там і недовго були, тільки переночували та переднювали, та зараз і виїхали з бичком укупі,— обізвався Бинда.
— Оце, боже мій, яка нам пригода! Хіба ж ми злодії? Хіба ж ми коли що вкрали на селі? Ми ж, хвалить бога, не злодійського заводу, — говорила Горпина, надіваючи хапки очіпок та зав’язуючи голову хусткою.
— От тобі ще одна притичина! Ніяк не довеземо бичка додому. А скільки грошей нам коштував отой бичок! І навіщо б ми оце убгали бичка в мішок? Наш бичок он тамечки, в опрічному вагоні для худоби,—обізвався Бинда.
— І якого дідька ви так довго там порпляєтесь в тих пакунках? Забирайте швидше клунки та йдіть і знесіть з вагона свого бичка, бо нам треба зараз одчіплювати вагона,— гукнув у вагон кондуктор до Бинди.
Чоловік і жінка похапцем позапихали хліб у мішок, потім позав’язували усякі речі в хусточки й повкидали в клунок.
— Дай лиш мені один денщицький хліб за труда, бо я таки добре напрацювавсь коло вас. Ви думаєте, що це я од себе зробив у вас трус? Мені заздалегідь дали такий загад, і я був повинен обтрусить вас,— сказав Чупис і, не довго думаючи, вийняв з мішка один хліб, взяв під пахву й зліз з вагона. Він углядів, як Бинда, й Горпина, і кондуктор знесли з вагона гарного червонястого оліндерського бичка з мотузком на шиї й вивели його з-поміж вагонів на простір.
Чупис як побачив бичка, то аж скрививсь од жалю: він бачив уявки, що смачний і коштовний могорич пропав задля його, неначе Бинда вихопив його з рук та й поніс додому на село.
