Іван Нечуй-Левицький – Українські гумористи та штукарі

Косарі регочуться, уявляючи собі, який то був би гарний Хтодь в очіпку та в запасці. Цей сміх допікає Хтодеві до самого серця, до “живих печінок”, як кажуть на селі.

— Потривай же ти, бісової п’яти чоловіче! — кричить Хтодь і замахується косою на Антона. Антін кидається втікать по траві. Хтодь біжить навздогінці за ним. Але Антона трудно впіймати: в його заячі ноги. Він далеко вже одбіг, і тільки його п’яти манячать у траві. Антін оглядається і несподівано пуць у траву! та й присів. Хтось біжить до його, піднявши косу вгору, от-от вже добіжить до Антона і впіймає його. Антін пурхнув з трави, як перепелиця, з-під самісіньких Хтодевих ніг, і його п’яти знов далеко манячать у траві. Хтодь роз’ярився, лютує й знов біжить навздогінці за Антоном. Антін знов пуць у траву! і присів знов та й випурхнув з-під самісіньких Хтодевих ніг.

— А годі вже вам дуріть! Дивіться, скільки он патолочі наробили. Хтодю! чи ти маленький, чи й справді здурів зовсім? Винуєш Антона, а й сам трохи винен, — кричить титар тоном косарського отамана.

— Коли ж допікає до живих печінок. Од цієї намоги та причепи нігде не сховаєшся. Намагається, та чепляється, та знов липне, як шевська смола. Я таки колись поб’ю на тобі косу! Будеш ти мене пам’ятати до нових віників! — гукає Хтодь, в нестямці виплутуючи ноги з трави й замахуючись на Антона здалеки косою.

Хтодь вертається й займає свою постать. Антін вже боїться ставать поруч з Хтодем. Він іде до воза, лягає під возом навзнак, розкидавши руки й ноги, і втирає піт з чола та одсапує.

Робітник з Антона поганий. Не такою працею судила йому доля добувати собі хліб. А на селі смішками не добудеш ні шматка хліба, ні лусточки паляниці.

— Антоне! з чого це ти вивернувся під возом? Заходжуйся лишень коло полудня, бо вже з півдня звернуло! — гукає титар до Антона.

Антін схоплюється з місця. Він бере відро і йде до криниці в ярок по воду, але по дорозі завертає без усякої потреби в пасіку до діда пасічника й довгенько з ним балакає та жартує.

Вернувшись до воза, Антін розкладає багаття, над багаттям ставить триноги-тагани й на триногах на ключці чепляє здоровий казанок з водою, а сам тим часом сідає чистить картоплю. Я примощуюсь коло його й помагаю йому облуплювать картоплю. Вода в казанку закипіла, вдарилась в ключі. Антін кидає в окріп картоплю, а потім засипає пшоно та кидає тараню й покришену зелену цибулю. Пасма диму делікатно-синього кольору кучеряве в’ються в чистому повітрі над таганами. Гострий дух зеленої цибулі та риби змішується з пахощами скошеної трави та в’ялих квіточок. Апетит у косарів дуже роздражнюється гострими пахощами страви.

— Чи вже готова каша? — гукає титар до Антона.

— Затого вже скипить, — обзивається Антін.

— Як затого вже буде готова, то хоч і до полудня! Кидайте, косарі, коси та рушайте до полудня! — гукає титар до косарів.

Титар перший кидає косу на покіс і простує до воза; слідом за ним ідуть старші косарі. Молоді косарі останні кидають коси й ідуть до воза слідком за ними.

Косарі зійшлися й стали півкругом коло багаття. Почалося частування горілкою. Титар, як найстарший од усіх, перший п’є чарку. Несподівано Антін стає в кружок поруч з титарем. Він кашляє й крекче, неначебто дуже втомився й напрацювався, але це більше од того, що носом зачув пахощі горілки.

— Мені, паничу, налийте тільки одну чарку — як шапку, щоб ні ходить, ні говорить, а тільки носом рить, — починає вступні теревені-жарти Антін.

— Та не частуйте його! Нема за що! Не косе трави, а тільки толоче з Хтодем вдвох, — обзивається титар.

— Отому Хтодеві таки й однієї чарки не давайте, бо то він винен, а не я. Хіба як завтра вбереться в намітку та в запаску та вийде на луки, то тоді варт буде йому й дві чарки дати, — починає Антін чеплятись до Хтодя.

— Я таки колись полічу тобі ребра, скільки в тебе там їх є, — сердито мимрить собі під ніс Хтодь.

Я наливаю чарку й частую Антона. Антін бере чарку в руки й приказує: “Пошли ж, боже, мені здоров’я, а коли вам, панове громадо, треба, то просіть самі собі здоров’я в бога”. Антін п’є горілку не просто, як-от п’ють її усі, а доконешно і з химерними викрутасами. Обгорнувши щільно чарку губами, він швидко закидає голову назад, виливає в рот і висмокчує усю горілку, а потім так само висмикує чарку з рота. Порожня чарка бахкає, як паперове бахкало. Антін кривить лице й губи: йому трудно проковтнуть заразом усю чарку горілки. Він п’є мало горілки: чарку, дві, багацько вже, як три, але йому хочеться показать якесь штукарство й у цій справі. І Антін інакше не п’є горілки, як з усякими штукарськими приказками.

— Ой! держіть, бо втечу! — каже Антін, виробляючи лицем гримасу страшної муки. — Фр… фф-вва! — викрикує він якийсь чудний, невловний і невимовний викрик і підставляє свою порожню чарку. Я вдруге наливаю. І ця чарка бахкає в Антоновому роті, як бахкало. Косарі сміються. Антін, очевидячки, радий, що його думка насмішить косарів досягнута й здійснена.

Косарі випили по дві чарки горілки і, цмакаючи та втираючи губи рукавами, сідають в затінку під возом двома рядками. Вони сидять по-турецькій, підобгавши під себе ноги. Антін насипає кулішу в здорову миску яндолу й ставляє її з того боку, де сидить титар і старіші косарі. Потім він насипає другу миску кулішу і, ставши навколішки, ставить її перед молодшими косарями, приказуючи:

— Ваць, ваць, ваць! вацюшки, вацю, вацю! кабась, кабась, кабась! — каже вже Антін по адресі Хтодя, присовуючи до його миску.

— Що це таке? Хіба ми тобі кабани, чи поросята, чи що? — обзиваються молоді косарі й осміхаються. І несподівано ззаду на Антонову спину посипались поляпаси ложками та долонями.

— Ой, як же мене кусають мухи в спину! Чи це пак ви мене б’єте! — каже Антін, озирнувшись позад себе. — А нуте ще! Полоскочіть мене поляпасами по спині.

Хтодь мовчить. Він дуже виголодався, та ще й таки любив багацько їсти. Скибка хліба за скибкою зникають у його широкому роті, неначе він шпурляє в якусь безодню.

— Хтодю! чи поламаєш ту хворостину, що держиш для мене, чи нехай ще з рік полежить до нових віників? — зачіпає Антін Хтодя.

Хтодь мовчить і уплітає куліш на всі застави.

— А може, на Маковія уткнеш її в зілля та понесеш до церкви святить. Свячена хворостина може буде дошкульніша, — тягне далі Антін свої жарти. Але Хтодь, мабуть, пам’ятає приказку: хто мовчить, той двох навчить. Він уперто мовчить та їсть, не даючи Антонові матеріалу для жартів.

— Оце, Антоне, добре ти зробив, що виїхав на луку, — каже титар.

— Чому так? — питає Антін і очі вирячив на титаря.

— Веселіше нам траву косити, — каже титар.

— Одже ж завтра зумисне не виїду! Хіба нехай мене Хтодь попросе. — каже Антін, скоса поглядаючи на Хтодя.

Косарі їдять помаленьку, не хапаючись: вони за полуднем одпочивають, бо в нас на Україні ні по обіді, ні після полудня спать людям не годиться. Нема такого звичаю. Антін накладає в полумиски вареної тарані й подає косарям. От косарі вже встали, скінчивши полудень, перехрестились до схід сонця, подякували й пішли косить. Антін починає переполіскувать посуд, полумиски. Він миє помаленьку, не хапаючись. Склавши посуд на траві, він без церемонії лягає в тіні під возом.

— Ой ти, чумаче, ой ти, вражий сину! іди сіна косити! — гукає титар на Антона словами пісні.

— Косіть, косіть, а я трохи полежу в холодку. Та, мабуть, вже й додому час, — каже Антін.

До важкої чи хліборобської, чи сокирницької праці Антін зовсім-таки не має потягу, здається, по своїй вдачі.

Сонце стало на вечірньому прузі. Косе проміння пронизало наскрізь половину нескошеної луки. Ясно лиснить жовто-зелена пляма дрібненької, делікатної, м’якої, як оксамит, осоки коло маленького поточка, неначе тільки що покроплена дощем. За поточком зеленіє подовжаста смуга темно-зелена; на їй, неначе зумисне посіяна, червоніє кров’яно-червоними краплями смілка, де-не-де перемішана з золото-жовтими блискучими квіточками, що люблять рости на низині та на мочарах. Ця смужка пістрява, лиснить, неначе розстелена дорога плахта, заткана червоними та жовтими взорцями по зеленому (фоні) полі. Надворі тихо-тихо. Усе дихає спокоєм, усе неначе втомлене од довгого, як море, петрівчаного дня. Не такий швидкий став замах кіс; лінивіші стали співи пташок в близькій долині, в близькому ліску.

— Час додому, час додому! — каже Антін і не хапаючись запрягає коні.

Антін Радивиловський любить жартувати і з євреями, але його жарти з євреями мають інший сутінок. Антін знає, що євреї великі страхополохи. Він зловживає їх боязкість і полохливість для своїх жартів.

Раз зайшов у нашу пекарню єврей, перекупець пшениці та усякої пашні. Єврей був чоловік вже літній, заможний і, як чесний крамар і фактор, в порівнянні з іншими євреями був чоловік поважаний і євреями і панами. В пекарні в кутку стояла стара заіржавіла рушниця, котра стала вже іграшкою для моїх менших братів. Ця рушниця була, кажучи Антоновою мовою, одставної мазниці квач. Антін несподівано хапає в руки рушницю, націляється нею на єврея, та ще в самісінькі груди, й несамовито кричить: бах! трах!

Крамар захилитався на ногах, одкинув голову назад, зблід, пустив перелякані очі під лоб і трохи-трохи не зомлів і не гепнув на діл.

— Вже застрелив! Нема Мошка на цьому світі, пішов на той світ! — каже Антін поважним тоном.

Мошко опам’ятався і почутив, що він ще на цім світі. Він втямив, що Антін пожартував, опам’ятався, зовсім осутився од одубілості і… одразу розсердився, спахнув та й кинувся з кулаками на Антона. Але в Антона так легко потрапить кулаком, як в летючого горобця. Мошко махне кулаком, Антін крутнеться, мов в’юн, і вже стоїть позад Мошка. Мошків кулак лупить повітря. Мошко обертається й заміряється кулаком на Антона знов, але Антін присідає й знов опиняється за спиною в Мошка, а Мошко знов б’є кулаком повітря. Бідний Мошко вертівся, крутився на всі боки, як муха в окропі, і нарешті втомився, б’ючись з повітрям. Засапавшись, він сідає на лаві й одсапує. Антін сідає на ослоні й так само одсапує, неначебто він справді дуже втомився, ще й спину собі чухає то однією рукою, то другою, бо буцімто почуває болість од кулаків.

— Ото побив мене Мошко кулаками! аж спина щемить! — каже Антін та ще й аж сичить, ніби од болісті.

— Потривай же! Я тебе буду позивати в суд, що ти на мене стріляв! — насилу вимовляє, задихавшись, Мошко.

— А я тебе позиватиму в суд за те, що ти мені кулаками тельбухи надсадив. Ож подивись лишень! В мене уся спина в синяках, — обзивається Антін підробленим, ніби гримаючим та сердитим голосом.

Раз прийшла до моєї матері єврейка по якомусь ділу. Моя мати була тоді в хижці. Двері з тієї комірчини, чи хижки, виходили в сіни. Єврейка стала на порозі дверей у комірчину й розмовляє собі з матір’ю, взявшись рукою за клямку й заглядаючи в комірчину. Антін йшов через сіни й углядів єврейку. Несподівано в його майнула думка налякать її. Він стає рачки, закрадається до неї й одразу починає скажено гавкать, хапає зубами за поділ спідниці, гарчить зовсім по-собачому й рве та тріпає поділ зубами.

— Ой ґвалт! Ой вей! тателе! — криконула єврейка й з переляку вскочила в комірку, ще й двері причинила за собою. Бідна єврейка аж зблідла з переляку, але, виглянувши, вона ніде не бачить собаки, тільки Антін схопився на ноги й регочеться, аж за боки береться.

— А бодай тебе, як ти мене злякав! Навіщо тобі мене лякать? Хіба ти не знаєш, що я боюся “собаку”? — каже вона й каже поправді: євреї, здається, нічого в світі не бояться так, як собак, бо ця животина страшніша для їх од усякої поліції, і її не можна ні підкупити хабарами, ні підмогоричить.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Іван Нечуй-Левицький – Українські гумористи та штукарі":
Залишити відповідь

Читати казку "Іван Нечуй-Левицький – Українські гумористи та штукарі" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.