I. Долина Дунайця. Буря в Карпатах
В містечку Старому Санчі, котре стоїть уже в горах, кінчається залізниця од Тарнова. Од Старого Санча, невеличкого містечка, до Щавниці, куди я їхав на води, треба було їхати 40 верстов кіньми по шосе. Я взяв місце в поштовому, дуже доброму омнібусі, й перед обідом омнібус помалу рушив у дорогу.
Шосе, обсаджене старими сливами-угорками, здоровими і гіллястими, як у нас яблуні, в’ється по широкій долині понад самим Дунайцем. Синій неглибокий Дунаєць бистро плине все ніби згори, переливаючи свої хвилі по камінні, і своїм тихим шумом, ніби шелестом, розвеселяє мертву тишу долини. По обидва боки широкої долини піднімаються рядками круглі гори, вкриті густими ялиновими лісами. Долина Дунайця в тім місці таки добре широка, аж лиснить проти сонця зеленню розкішних нив та полів. Густа пшениця, високе жито, зелений овес, ріпак, ячмінь мережать смужками всю долину й нагадують родючі ниви України. Шкода тільки, що таких долин дуже мало в Карпатах. От перед моїми очима майнула німецька колонія з високими білими мурованими домами, котрі тонуть в зелених грушевих та сливових садках. От ми переїхали дерев’яний міст на Дунайці, вкритий покрівлею. Долина стає все вужча та вужча. Зелені гори піднімаються все вище та вище. Вони перерізані подекуди вузькими балками, на котрих шумлять гірські потоки, та дзюрчать маленькі бистрі течії. День був погожий, сонячний. В глибоких долинах стояла сиза поетична мла, вкриваючи далекі темні верхи гір ніби прозорчастим серпанком. Над Дунайцем, на перших нижчих терасах гір, замаячіли мазурські хати, невеличкі села. Вони тонули в старих садах. Червонуваті, небілені хати ледве було видно за старими сливами та кислицями. Яка дивна ізумрудна зелень блищала в тих садах! Як ясно лисніла зелена трава в садах, блищав зелений лист на дереві! Ніде мені не траплялося бачити такої зелені, такого густого зеленого листу на дереві, як у Карпатах. Та й не диво, коли тут дощі поливають землю сливе щодня.
Які бувають дощі в Карпатах, мені довелося таки раз довідатися. Я примітив, що за Дунайцем у вузьких та довших долинах імла стає все темніша та густіша, а далі зовсім закрила туманом далекі узирі долин. Сонце дуже пекло. В повітрі піднялась якась важка пара, душна, гаряча, неначе в лазні. З-за верхів далеких гір вискочили круглі хмари, білі, як срібло, жваві, ворушливі… Вони ворушились, неначе живі, ширшали на всі боки. Слідком за ними висунулись чорні густі хмари, неначе валував десь чорний дим, який буває у велику пожежу як ось часом горять смоляні та дегтярні рядки крамниць в єврейських містечках. Десь далеко замиготіла блискавка, бліда, дрібненька, неначе хтось грався, перекидаючись по небі золотими м’ячиками. Сонце стало темніше, втратило половину ясності свого світла. Гори почорніли. А страшні чорні хмари швидко висувалися з-за гір, клубками летіли в синє небо й заслоняли чорною заслоною сонце. Увесь пейзаж одразу вкрився густими тінями. Гори, вкриті ялиновими лісами, стояли ніби обгорілі після пожежі. Хмари спускалися над горами все нижче та нижче. Надворі неначе смеркло. Ось одна хмара ніби впала з неба й зачепила вершок найвищої гори, друга хмара сіла на тім’я другої гори. Швидко верхи гір закутались у хмари, і Карпати ніби підпирали, мов стовпи, чорну стелю з густих хмар.
Надворі стало зовсім поночі, як у пізній темний вечір. Гори стали чорні, як вугіль. Довгі долини тяглися далеко на всі боки, мов темні коридори. Пейзаж став фантастичний, ніби не надземний, а підземний. Здавалось, що ми під землею, в якихось велетенських копальнях, котрі несподівано освітив зверху каламутний смерковий світ. Коли це одразу блиснула страшна блискавка завширшки з долоню; вона вискочила з хмар, як огневий змій, і скрутилась, звилась, як гадина, і оперезала півнеба. Страшний світ впав на чорні долини. Вдарив страшний грім. Пейзаж став похожий на Тартар [підземне царство мертвих]. Грім гримів, ніби гуркали раз у раз гармати. Червоний світ од блискавки ніби запалив пожежу на горах і в долинах. Здавалося, ніби гори тліли й жевріли, як розпечене залізо. Картина була страшна, як пекло. Наступало одне з тих з’явищ натури, перед котрими в Індії льви та тигри стають смирніші од ягнят і ховаються в печері разом з чоловіком і не зачіпають його з ляку і страху.
Посипались рідкі краплі дощу, великі, як лісові горіхи, важкі, як розтоплене олово, а потім одразу полив дощ, як з відра. Здавалося, ніби розверзлися небеса і звідтіль лилася ціла річка на землю. Все закуталося, ніби пірнуло в воду. Не видно було навіть понад шляхом стовпів телеграфу. Здавалося, що ми попали на дно якоїсь річки, де вода плине і під нами, і над нами. А страшна блискавка мигає та миготить — десь близько, неначе поперед коней. Грім гримить якось уривчасто, неначе з рушниці палить коло самого омнібуса. Дощ проливається в омнібус через щілини віконець і забризкує нас. Проти мене сиділа якась удовиця в траурі, нівроку їй, така широка, що зайняла своєю особою два нумери. Вона підбирала та підгортувала свою сукню, бо на неї бризкало та хлюпало од вікон, неначе ми сиділи не в закритім омнібусі, а просто на дощі.
Через півгодини дощ перестав. Через шосе лилася вода з гір, як через греблю. З усіх долин в Дунаєць лилися скажені потоки каламутної води. Скрізь у горах шуміла та булькотіла вода. Грім падав на телеграфні стовпи, бо швидко ми налічили сім стовпів, на котрих дерево було обдерте смугами завширшки на два пальці або й на долоню. Обдерті смуги висіли по стовпах, неначе поначіплювані білі стрічки. Стовпи стали рябі, кострубаті, і дивна річ, що блискавка навіть не обсмалила їх, а тільки пообчахала смуги, як обчахають лико з липи. По шосе валялися здорові гілки угорських слив, укриті зеленими плодами, чорними, обсмаленими. Так тут грався карпатський грім!
Ми в’їхали у невеличке село Лонцько, де змінили коней на поштовій станції. Вулиця, вимощена камінням, повилася вгору. Тією вулицею лилася правдива річка. Вода досягала до маточин коліс. Коні просто брели у воді. Погонич під’їхав під самий ґанок станції, одначе злізти з омнібуса не можна було, не ступивши у воду повище кісточок. Вода бурхала коло самісінького порога. З станції вискочив молодий, повновидий поштмайстер і виніс ослін, зроблений зумисне для підставлення під омнібус пасажирам. Ослін мав форму букви глаголя. Поштмайстер приставив ослін до екіпажа. Моя повна сусідка ступила на ослін. Він захитався й увігнувся під незвичайною вагою. Сусідка трохи не бухнула у воду. Поштмайстер вхопив її попід пахви й звів з ослона додолу, мабуть, трохи підвередившись, бо аж кров налилась йому в лице. Вискочив і я по тій кладці в ґанок, а за мною актор з обголеними вусами та баками. Ми увійшли в чистеньку світлицю поштмайстера, де стояла на простеленому новому килимі гарненька мебель, оббита рожевою матерією. Поки перепрягли коней, старенька бабуня внесла нам обід, доволі смачний і недорогий. Пообідавши швиденько, ми рушили в дорогу.
Надворі вже дощ зовсім перестав. Гори чорніли неначе якесь велетенське місто після пожежі. По декотрих горах слались хмари; деякі чорні верхи ніби куріли димом, здавалося, от-от спахне червоне полум’я з обгорілих верхів, бо вже валує дим. Шосе вилося все вгору та вгору. Потоки каламутної води ревли та шуміли. Синій Дунаєць став жовтим; його долина ставала все вужча, а гори піднімалися все вище та вище. От і єврейське містечко Кросценко, а за ним і Щавниця.
II. Щавниця
Містечко Щавниця Вижня розкинулося в долині невеличкого, але шумливого Руського Потока, вище од шосе, котре круто повертає нагору возвозом в западину до мінеральних джерел. Одного ясного погожого дня я пішов оглядати мазурське село в Карпатах.
З пригорка видно всю долину, в котрій розкинулася Щавниця. Серед долини по дрібному камінні шумить потік. Бистро течуть його сизі хвилі з каменя на камінь. Вода зелена та чиста, як сльоза, холодна, як криничана. По обидва береги зелені лужки, а по лужках зеленіють рідкі садки. Здорові дикі грушки та яблуні розкішно розкидають гіллясті верхи. Це місце має красу щиро ідилічну. Зелень незвичайно ясна. Негаряче, але ясне проміння заливає садки й луги. Вода блищить на сонці та шумить і навіває тиху задуму…
В селі, поза єврейськими крамницями, йдуть хати побілені, з квітниками під вікнами. Це ще напівселяни, напівміщани. От на потоці стоїть водяний пильний тартак, чорний, невисокий. Вода проведена через довгі лотоки й падає зверху на колеса. Коло тартаку здорові купи претовстих колодок ялин та тертиць. За тартаком небагата панська оселя, а проти неї костьол убогий, старий, без бані, неначе довгий дім, критий драницями; його стіни так само обшиті рядами драниць. Кругом претовсті столітні липи. Кажуть діди, що цей костьол перероблений з церкви і що колись і в Щавниці були русини, та всі вимерли в якусь велику холеру. Що й в Щавниці жили колись русини, це може бути й правда, бо тут вперве я бачив на рукавах у дівчат червоні ткані смужки і свитки українські, хоч тип людей чисто мазурський.
За костьолом тягнуться двома рядами мазурські хати понад потоком. Я зайшов у перший двір, хоч ніякого двору там нема, бо хати од улиці зовсім не одгороджені. Входжу в одну хату, сидить молодиця-мазурка, вже немолода, напнута червоною хусточкою, в спідниці. Лице бліде, сухорляве, нужденне, віка червоні, очі згаслі. Привітався я до неї, кажу, що я здалека і хочу роздивитись на їх хати. Дивлюся я, хата невеличка, стіни небілені, червонуваті, натуральної фарби ялинового дерева. На стінах, під стелею, образи паперові під склом. По один бік стоїть ліжко. На ліжку валяється розкидана одежа, дві подушки. Збоку одна лава. Проти дверей, коло вікна, стіл та скриня. Діл нечистий. В хаті темно, хоч вікна чималі, і якось неприємно. В хаті тільки груба, а печі нема.
— А де ж ви їсти варите? — питаю я в молодиці.
— А отам у другій хаті, через сіни.
Я пішов у ту хату. То була страшна курна хата. Мені здалося, що я вліз в комин, обліплений сажею… Коло порога стояла піч, неначе давній ідольський жертовник. Це був куб, складений з каміння. На ньому горіли дрова. Дим ішов просто в хату й виходив у дірку, прорубану в стелі. Стіни чорні, вкриті сажею. На долівці грязь, якийсь барліг, тріски, шматки дерева, бо в хаті стояв верстат для стругання дерева. Під стелею на бантинах лежали колодки й сушились в диму. Шибки в вікнах ледве було знати. Я нічого на своєму віку не бачив сумнішого од цих хат. Мені здалося, що я в печері ескімосів.
З других хат прийшло кільки мазурок. Які то були бліді, нужденні люди. Мені ніде не доводилось бачити таких убогих, зомлілих фізіономій. Мазурки виглядали ще мізернішими од русинок, бо були ясні блондинки. Тонка, бліда шкіра на лиці аж світилась… Од диму очі були червоні.
Мене обступили мазурки та мазури, розпитували, з якого я краю, розказували про своє убоге життя. Одна молодиця показала мені житній та вівсяний хліб, спечений у формі коржа завдовжки в долоню. Хліб гливкий, кислий.
Надворі, в кутку, стояла ще одна невеличка хатка. Я одчинив двері. Двері провадили не в сіни, а просто в курну хату. На жертовникові-печі горів огонь, коло огню був приставлений горщик.
— Дзень добрий, цьотко! — тукнув я через поріг.
З хати ніхто не обзивався. Одначе в хаті, в кутку, хтось шелестів, неначе перегортав солому. Мені здалося, що там вештається молодиця, готуючи обід.
— Дзень добрий, цьотко! — крикнув я вдруге. І знов нема одповіді.
Я переступив поріг і заглянув у куток за двері. Там коло ясел стояла ряба корова і смикала з-за драбини свіжу траву. Коло неї стояло малесеньке телятко.
“Це добра цьотка! Недурно вона не обзивалася до мене”,— подумав я і пішов у світлицю. Боже мій! яка нечистота! який хаос у тій світлиці!
Не метено, не прибрано; все порозкидано. А яке убожество! В хаті не було ні живої душі. Повітря було таке важке, що я скоріше вискочив надвір…
“От де поле для гуманної діяльності галицької польської шляхти!” — подумав я. Польська шляхта покладає свої сили на полонізацію та латинщення русинів, грається в єзуїтські комітети, тішиться ширенням польського язика між русинами… Все це не більше, як шкідливі і негуманні панські витребеньки, не варті доброго слова. Пани краще б зробили, якби самі та їх пані глянули в оці убогі мазурські хатки, подивились на оту грязь, нечисть, на оте народне убожество та нужду… Польські пани краще б зробили, якби завдали собі гуманне завдання обчистити оцю грязь, навчити хлопів ставити печі, робити димарі, держати в чистоті хати, робити путні землеробні знадоби, пекти людський хліб… Підняття народнього добробуту, народна просвіта були б далеко вищими завданнями для польських панів, ніж надаремна і непотрібна іграшка в полонізацію галицьких українців. Польські пани не впали б у гріх, якби таку саму свою діяльність приклали й до наших убогих русинів. Хоч би й наші русини мали не тільки повний рот, але й повну хату польських слів з польського язика, то це не підніме їх розуму, не піднесе вище їх добробуту… бо з польських слів не навариш борщу, не спечеш печені, не пошиєш чобіт, не заплатиш податі. Полонізація русинам нічого цього не дає… не варта вона й шага. Це просто панська та єзуїтська іграшка та й годі…
Пішло потім монотонне життя на водах, пиття води рано й вечір, з музиками в додаток. В Щавницю на воду приїжджає не дуже багато гостей, та й то половина їх — євреї, та ще й дуже прості, у патинках, із пейсами товстими, як німецькі ковбаси. Друга половина наїзду — поляки. Великоросів та українців набирається душ вісімдесят. Венгрів було зо два та зо три німці. Гостинниці зовсім порядні тільки ті, що належать до Краківської Академії наук, котрій подарував дідич Шалай ті мінеральні джерела і землю. Другі гостинниці показують, що Щавниця — ще не є Європа, а Пів-Азія, як каже француз. Простирадла на постелях, наволочки не міняють по шість неділь. Матраци тверді, напхані соломою. Подушку дають одну тонісіньку, як млинець. Укривала до вкривання тоненькі, літні, а тим часом у горах бувають холоди, як восени. Температура знижується до 12° Реомюра. Хто їде в Щавницю, той мусить везти з собою бебехи, укривала тепліші і простирадла — сливе усю постіль. Обстава в нумерах як у єврейських заїздах або в гостинницях по малих містечках. У великі дощі та зливи готелі течуть, як тарі діжки. Через покрівлю ллється дощ в нумери. У великі дощі в моєму нумері через проточини текла вода, ще й стікала через поміст у нижчий етаж. Під моїм нумером жила якась пані і міцно спала саме тоді, як лив страшний дощ. Вода з мого нумеру лилася через поміст і чисто облила сонну пані, котра тоді прокинулась, як її промочило до тіла. Дзвоників на прислугу в нумерах нема. Слуг кличуть патріярхально: одчиняють вікна, або двері й на все горло кричать: “Владек! Касю! Мариню!” Такі крики тільки й чуєш щогодини в готелі. В моєму нумері розбита була шибка в вікні; через неї дме вітер. Шибку не засклили цілий сезон, і я мусів закладати дірку книжками. Тільки в рестораціях подають добру харч і недорого, бо закладовий доктор, дуже поважний чоловік, таки частенько заглядає в кухні ресторацій.
Про щавницькі води треба сказати, що вони трохи слабенькі й зовсім не вилікують задавнених катарів шлунка та легень. Слабим більше помагає здоровий свіжий гірський воздух, ніж води. Людям з легкими катарами вода помагає, а здоровим людям так зовсім-таки помагає… А здорових людей приїжджає в Щавницю таки чимало, а найбільше з недалеких міст. Матері привозять сюди своїх дочок, щоб їх людям показати… Я примітив, що декотрі дами міняють убрання по два, по три рази на день… От, наприклад, прибула з Варшави якась багата претовста банкирка, єврейка, така товста, що ледви ходить, коливаючись з боку на бік. Вона привезла на собі такий турнюр, що на нього збігалася дивитися вся Щавниця; на ній сукня з чорного дорогого шовку — муара, а турнюр з оксамитових бантів такий великий, що на ньому сміливо міг би сісти чималий хлопець. За нею гуляє по алеї гарного парку якась графиня, вся кругом обвішана дорогими стрічками, котрі мають на вітрі. Часто по алеях гуляє якийсь рабин, певно, єврейський святий або пророк-чудотворець, в чорному оксамитовому каптані, в білих панчохах, з довгими пейсами, а за ним іде його почет. Цей здоровий ескорт складається з десятка євреїв в атласових кафтанах, в мохнатих шапках, з-під котрих теліпаються пейси. Картинка неначе перенесена чудом з древнього Єрусалиму в Карпати. З’явились на часок мадярські студенти-мандрівці…
Переїздили через Щавницю партії венгрів-мандрівців у Карпати. Одного вечора, коли в 10 годині в нашому готелі гості вже лягали спати, серед глибокої тиші почувся страшний галас та клекіт. Чути було, що хтось бігає по коридорах, скрізь стукали дверима, гуркотіли, тупотіли. Мені здалось, що в готелі пожежа… Я вискочив у коридор. Всі гості, навіть дами, повискакували з нумерів напівроздягнені. Коли це в коридор вбігли венгри, мужчини й дами, за ними діти. Вони розмовляли голосно, що було сили в горлі, кричали, махали руками, дами реготалися, бігали по коридорах, заглядали в порожні нумери… Клекіт стояв, як на ярмарку… То веселі венгри заїхали на ніч і вибирали собі нумери на ночівку. Сполохані гості знов поховалися в нумери. Рухливі, жваві венгри ледви через годину затихли. Ще довго було чути через тонкі стіни їх регіт та міцну дзвінку венгерську мову… Другого дня в ресторації знов з’явилася весела компанія і засіла за довгим столом. Знов піднявся в тихій ресторації трохи не гвалт. Венгерки ще гірше сміялися та галасували, ніж венгри. Їх білі зуби блищали через тонкі розкриті губи, ще ясніше блищали темні, аж чорні, очі на матових, оливо-жовтуватих, але гарних фізіономіях. У мигах, в розмові венгрів було видно щось східне, дуже нагадуюче казанських нервозних, жвавих та веселих татар. Навіть їх смуглявий тип має в собі примішку чогось татарського. Накричали вони, нареготали всім вуха, знялися з місця, як зграя веселих птиць, та й полетіли десь у гори…
