Увійшов у церкву панотець. Народ збирався поволі. На правому боці стали чоловіки та парубки, на лівому — молодиці, а спереду дівчата.
Титар показав нам на дві лавки, поставлені коло самого іконостаса під стіною: це місця, як видно, для аристократії. Я сів по один бік, добродій Білоус по другий. Титар сів коло мене, але на опрічному стільці коло дверей олтаря. Мені можна було окинути оком усю чесну громаду з дяками на хорах. Всі молодиці та дівчата були понапинані білими згорнутими удвоє обрусами, а бідніші просто рушниками з кінцями, густо затканими червоними смужками. Ці обруси молодиці напинають на плечі, як мантільї, а в кінці завірчують дітей, що держать на руках. Молодиці не зав’язують голів хустками, а закутуються. З-під хусток виглядають краї очіпка, напущені на вуха і випущені зубчиком на лоб. Ці кінчики обшиті жовтогарячою матерією, досить красно виглядають, коли молодиця напнута білою мушлиновою хусточкою. Дівчата не носять на голові ні стрічок, ні квіток: тільки на двох чорноволосих головах червоніли вузькі стрічки. Хоч тут, у Карпатах, і чоловіки, і жінки ходять в “кербцях”, чи постолах, одначе в церкву йдуть усі в чоботях. Тільки одним-одна баба стояла в постолах. Чоловіки були в білих свитах з комірами, гарно вишитими червоними або синіми нитками. Штани на всіх білі, з товстого саморобного сукна, так само вишиті внизу, коло кісточки, червоними взорцями. Ці купи понапинаних хустками та білими обрусами молодиць та дівчат мають в собі характер давнини, переносять думку в древність. Цей простий убір пригадує убори, які малюють на образах. Сорочки на жінках не вишивані, а заткані на рукавах та на чохлах червоними смужками. Це ще початок тої орнаментики, котра так розкішно розвилась згодом у виробах української жінки в степах. На Україні, як глянеш у церкві на бабинець, то бачиш неначе багатий квітник, увесь залитий усякими квітками. На головах у дівчат квітки, стрічки, у молодиць — розкішні квітчасті хустки; тут, в горах, все просто, початково. І недурно ж тільки в Карпатах держуться старовини навіть у колядках та щедрівках: це край, захищений горами од усякого побічного впливу. Жінки всі в білому; і в старому Княжому Києві женщин звали “білоглавими”.
Тутешні русини мають тип, одмінний од мазурського та словацького: вони чорнявіші, мають темніші очі, чорніше волосся на голові. Було видно між дівчатами кілька типів, зовсім південних, ніби херсонських, з карими очима та чорними бровами, з оригінальним виразним прорізом уст. Пружки лиця в тутешніх людей нагадують більше подолян та волинців; вони тонкі, дрібні. Парубки дуже здорові та свіжі на виду, чоловіки вже мізерніші, а молодиці зовсім захуджені. Тут, у Карпатах, і мазурські, і словацькі, і руські молодиці чогось дуже зів’ялі, бліді, худенькі, неначе захарчовані. Воно й правда, що тут робота на горах важка, а харчею служить житній, вівсяний хліб та водяна картопля.
Священик одчинив царські врата, почав кадити по церкві. Рознеслося благовоння, але не дорогої смирни, не ладану, а дешевого ялівцю. На хорах невеличкі школярі-дяки, повбирані в сіртучки, начали співати чудовими альтовими голосами. За ними заспівали всі люди: і чоловіки, і молодиці, і дівчата. Які дивні альтові голоси у хлопців! Які чисті та дзвінкі сопрани у дівчат! Видавалися з маси співу такі чисті та дужі голоси, котрі робили б честь сцені у великих театрах. Два високі чисті альти на хорах дзвеніли як срібні дзвоники, їх не заглушувала густа маса голосів молодиць та дівчат. Люди, як видно, дуже добре позаучували мелодії пісень, бо співали гармонічно й не різнили. Часом тільки кілька дівочих голосів затягало на кінці або трохи різнило. Тоді оголене лице титаря, що стояв до мене боком, вставляючи свій гострий профіль, поверталося у той куток, де різнили дівчата. Титар розтягав якось насмішкувато свої тонкі губи, хитав головою, ще й легенько сварився пальцем на дівчат. Дівчата соромливо спускали очі додолу. Мотиви церковних пісень старинні, якісь кучеряві, похожі трохи на древні мотиви українські і трохи на католицькі. Люди хрестилися не трьома пальцями, а всею п’ятірнею, ледве назначуючи хрест на грудях.
Служба Божа йшла довго. Священик після Євангелії сказав прехорошу проповідь доволі чистою українською мовою. В церкві стало душно. Я вийшов на цвинтар і пішов оглядати село довгою вулицею. Вулиця пішла в глибоку щілину між горами. Над хатами, за городами, неначе висіли старі густі садки високо по боках крутої гори. Під старими деревами сиділи купи дівчат в червоних спідницях з чорними лапатими квітками. Сонце ясно освічувало гору, зелені садки, а ясні убрання, неначе квітки, цвіли на зеленому полі. Зо мною йшла вулицею вже немолода молодиця. Я розговорився з нею й зайшов до неї в хату.
Вона одімкнула і одчинила сінешні двері. Сіни були просторі й без печі, не задимлені, як у мазурських хатах. Ми увійшли в хату. Хата була стара й убога, одначе просторна. Стіни не обмазані, вже зчорнілі; вікна чималі, з дев’ятьма маленькими шибками. В хаті було якось сумно, ніби темно, хоч проміння сонця лилося через вікна. Тільки білий комин, біла піч та біла скатерть на столі трохи звеселяли сумний вид. На сволоці були вирізані ножем слова “Най добро буде в хаті”. Обстава була звичайна, як і в українських хатах: ті ж лави, той стіл, той же мисник, жердка над ліжком. Тільки замість українського пола стояло широке ліжко з сінником та з плесковатими подушками з квітчастими ситцевими наволочками. Хата була на помості, але помосту було не знати під чорним пилом та засохлою грязею. З комина через шию дим виходить просто на горище і через драниці покрівлі пробирається надвір. В хаті було не так чисто, як буває в українських хатах, хоч і чистіше, ніж у мазурських. Обернувшись, я трохи не наступив на маленьку дитину двох років. Вона була слаба й лежала долі коло припічка на простеленій одежині.
— Чи це ваша дитина? — питаю я в молодиці.
— Ні, це моєї дочки. Бачте, так собі, незаконне.
Баба скинула з плечей свій обрус, розкутала голову. На голові в неї був “чіпок”, цебто очіпок. Це той самий український очіпок, тільки не короновидний, а плисковатий, зовсім схожий на ті шапочки, які надягають на Україні на маленьких дітей. Він спускається на вуха й виступає на лобі вперед зубцем. В цих очіпках всі молодиці ходять дома, навіть по вулиці. На бабі був корсет без рукавів, тільки коротший від українського. Я придивився до її лиця. Лице було не старе, але довгеньке, дрібненьке, як у малої сухої дівчинки, сухе, худе, нужденне та мізерне. Тільки карі, гострі очі звеселяли цей нужденний молодичий вид.
Я хотів сісти на лаві. Лава була не зметена: валялись якісь крихти. Баба постелила на лаві шматок полотна.
— Де ж ваш чоловік? — питаю я в баби.
— Та в церкві.
— А старий вже ваш чоловік? — питаю.
— Ні, молодший од мене на шість років. Це вже в мене третій “члек”. З першим я жила 20 років, з другим 4, а це в мене вже третій.
— Як же його прозивають? — питаю я.
— Франц Нахман.
Це прізвище мене здивувало: воно було не русинське.
— Якої ж він віри? — питаю.
— Та він був такої віри, як у Щавниці (цебто католицької), а я таки як почала вговорювати, то він ходить уже до нашої церкви. Він зайшов у наше село, а в мене своє поле…
Бабин “члек” був словак. Вона навернула його до своєї віри, але за те цей “члек” попсував бабі трохи мову. Баба мішала в свій язик словацькі слова. Цей “члек” спокусився, не знаю, чи темними очима, чи власним бабиним полем.
— Чи є в вас товар? — питаю.
— Є, але не багато. Ми бідні. Маємо одну корову та два воли, та дванадцять овець. От моя старша дочка вийшла заміж за багатшого од нас: має чотири корови й чотири воли.
І справді, тут люди мають доволі корів та волів, хоч тут товар дуже дрібненький, має доволі молока, сира та масла, і це, мабуть, тільки і піддержує нужденне животіння селян. Я глянув на стіл. На столі лежав шматок тонкого житнього коржа, чорного, кислого, несмачного.
— Чи це у вас такий хліб печуть? — спитав я.
— Гей, такий; ще печемо й вівсяний, а пшениці в нас зовсім нема.
— Чи стає ж у вас свого хліба на цілий рік?
— Ні, не стає; не стає й своєї картоплі. Це вже ми купили хліба та картоплі на Венграх. Торік був уродив у нас хліб, та як полили дощі, то позносило з гір половину снопів, позносило й сіно; пропав хліб десь по долинах, а решта погнила, бо дощі йшли два тижні й не можна було хліба висушити. А цього року дощі повиносили картоплю з поля, тільки й зісталася по краях. Не будемо мати картоплі: прийдеться купувати… В молодиці голос задрижав, з очей покотилися дві сльози по сухих щоках. Вона втерла їх рукавом. Мені стало жаль бідної людини.
— Що ж ви варите на обід?
— Варимо червоний борщ, а то більше кислу капусту та горох або фасолю, або біб.
— А каша є у вас?
— Нема, хіба хто зробить крупи з ячменю. А з вівсяної муки печемо хліб на сніданок. Варимо з сира пироги (вареники).
І справді, в Карпатах недурно такі сухорляві люди: тут обмаль хліба, а робота тяжка. Треба лазити по високих горах, треба багато працювати коло поля, засипаного дрібними камінцями.
Попрощавшися з многомужною самарянкою з темними очима, я вийшов із хати. В дворі коло комори стояли два сажні ялинових дров.
— Це ваші дрова?
— Гей наші. Наше поле в лісі на планині, то й ліс наш.
Дров у баби в дворі було багато. Видно, що тут, у Карпатах, є свої вигоди: люди не мерзнуть зимою в хатах.
