Підіймай вітрило, старий корабель, кріпи снасті — буде шторм! Багато штормів пережив на своєму віку старий Єрги Псарась, але поереду його чекав найлютіший, нійстрашніший шторм.
Давно уже не виходив Псарась у відкрите море і жив собі в мпокою і достатку. Його палац вважався найкрасивішим в Пантікапеї, а його склади в гавані, заповнені різними товари, — найбагатшими. Але неоцінимим багатством своїм Псарась вважають свого красеня сина, один погляд якого примушував сильніше битися жіночі серця.
Час було вибирати для сина наречену, і батько вибрав. Він став часто посилати сина в Кафу до одного купця, у якого була красива дочка. Але син полюбив іншу. Та, інша, жила в далекому селі, куди син Єрги Псарася їздив купувати пшеницю. Зморшки вже побігли по її обличчю, і голос вже не звучав по-дівочому. Але в очах жив веселий сміх, і кожен рух обіцяв радість.
Зустрівши її, юний Псарась відчув, як сильніше забилося його серце, як обвили його тенета кохання. А вона, що пізнала в минулому і гіркоту і радість любові, зрозуміла що пізній заклик життя сильніше за смерть.
І думала нещасна жінка про свого хлопчика, якого відняли у неї в давні дні, і згадувала про чоловіка-рибалку, який кинув її, так жорстоко розправившись з нею. Його кликали також Єрги, але він був бідний, і нічого крім рибальського човна, у нього не було.
Не ділилася жінка своїми скорботними думами з юнаком, не хотіла засмучувати його, боялася затьмарити світлі хвилини зустрічі. І без того засмучений був він, і часто сльоза збігала з його очей. Вона припадала до його вуст в завмираючому поцілунку, обвивала його тонкий стан ніжною рукою і наспівувала старовинну пісню:
Любов без горя, любов без єлею, те ж, що море без бурь і без гроз…
А тим часом батько квапив сина з одруженням. Новий корабель, призначений для такого випадку, був вже готовий. Чекали тільки попутного вітру, щоб підняти вітрила і їхати за нареченою. Коли вітер зашумів від Комиш-Буруна, Єрги Псарась покликав до себе сина: — Час їхати в Кафу.
Хотів сказати щось син, та побачив суворе обличчя батька, і завмерло слово на його вустах. До ночі вийшов корабель з гавані, і негайно ж до старого підійшов слуга.
– Тобі від сина, — сказав він, подаючи господареві сувій. Розгорнув сувій Єрги Псарась і повільно прочитав його. Якби ураган, який піднявся в грудях батька, міг виритися на волю, він зівняв би всю землю на своєму шляху від Пантікапся до Кафи. І якби гора Мітрідат впала на старого, вона не видаласть би йому більш важкою, ніж та правда, про яку він дізнався з листа сина.
– Нехай буде тричі проклято ім’я цієї жінки! — промовив Єрги Псарась. — Нехай краще загине син від моєї руки, ніж він стане чоловіком своєї матері!.. Підіймай вітрила, старий корабель, служи останню службу! І Ерги Псарась прокричав корабельникам, щоб готувалися до відплиття.
– З глузду з’їхав старий, — бурчали люди. — Шторм, якого ще не бувало, а корабель, немов решето… Дзенькнули якорі, затріпотіли на вітрі вітрила, і рвонулося уперед старе судно. Як в минулі часи, Єрги сам направляв його біг і забував, що обидва вони — одні трулявіші за інше.
Гудів ураган, хвилі захльостували борти, від ударів тріщав корабельний корпус. — В трюмах тече! — крикнув шкіпер. Здригнувся Єрги, але, помітивши попереду щогловий вогонь іншого корабля, велів додати вітрил. Немов птах злетів старий корабель і. прорізавши декілька перекатів хвиль, ринувся в пучину. Здавалося, що він торкнувся морського дна, а потім знов злетів вгору і кинувся на гребінь величезної, як гора, хвилі.
У цю хвилину Єрги Псарась побачив зовсім поруч в кількох ліктях від себе, свій новий корабель. Крізь хмари на якусь мить пробилося світло місяця, і батько побачив свого сина, впізнав ту жінку із золотистим волоссям, яка була з ним. Пересилюючи ураган, Єрги Псарась крикнув:
– Схаменися, син: вона твоя мати!..
Біла сліпуча блискавка розірвала чорне небо, страшної сили удар приголомшив гору Опук-кая. Частина гори відкололася, і тисячі уламків посипалися у воду, від чого море покрилося білою піною. Налетів новий шквал, і обидва кораблі зникли назавжди.
Чи почув син батька, чи зрозумів свою фатальну помилку — ніхто не знає. Тільки на тому місці, де сталася катастрофа, з води піднялися дві скелі, схожі на кораблі з вітрилами. І здається, що кораблі мчать по морю і що один корабель ось-ось наздожене інший.
– Мабуть, не почув син свого батька, — говорили люди, вказуючи на скелі-кораблі. — Бачиш, досі від нього тікає.
