Було це чи не було, – хто може сказати?
Жив собі на світі цар. Дожив він до старості, а дітей не мав. Він дуже горював із-за цього.
Нарешті народився у нього син. Цар не тямить себе від радості, так і тремтить над царевичем, тільки й дивиться щоб з ним чогось не трапилося, щоб біда яка з ним не скоїлася.
Звелів він збудувати високу башту і поселив у ній царевича.
Живе царевич в башті, нудьгує. Не можна йому ні погуляти, ні на коні покататись.
Тільки Сонце щодня заглядає в башту. Полюбило царевича Сонце – щоранку до нього перші свої промені кидає у вікно, посміхається йому, намагається розвеселити.
А царевичу і невтямки це. Встане, до вікна підійде, зіпреться ліктями, вниз на землю, на сади царські дивиться, а на Сонце і не гляне.
Довго терпіло це Сонце, нарешті образилося:
«Що ж це, я його щодня ласкаво буджу, йому першому в башту світло своє посилаю, грію його променями теплими, а він на мене і не дивиться!»
Розсердилось Сонце. Якось вранці ударило воно його своїм променем – і скам’янів царевич.
Знявся в палаці галас і плач. Біжать слуги, біжить цар, плаче цариця.
– Що трапилось? Хто винний? Хто не доглядів?
Сперечаються, ридають, намагаються привести царевича до пам’яті, а царевич лежить, мов кам’яний, нічого не бачить, не чує.
Наказав цар у дрімучому лісі збудувати прекрасний палац, обвести його золотою огорожею і поставити сотню слуг вартувати царевича.
А царевич вдень лежить, як мертвий, а вночі прокидається і оживає. Але з першими променями Сонця знову перетворюється в камінь.
Був у царевича син – хлопчик маленький, та тямущий.
От підріс він і питає у матері:
– Мамо, а де мій батько?
Заплакала молода цариця, довго відповідати не хотіла. Нарешті повела сина в чудову кімнату, де на килимах кам’яний царевич лежав.
– Ось, дитя, твій батько.
І розповіла йому про все, що сталося з молодим царевичем. Замислився хлопчик.
– Мамо, невже не можна нашому горю зарадити? Відповідає йому молода цариця:
– Чула я, дитя, що могла б нам допомогти тільки мати Сонця. Вона одна може у свого сина дізнатися, як твого батька до життя повернути. Та дістатися до неї дуже важко.
– А я виросту мамо і дістанусь, – сказав хлопчик. Зітхнула мати, поцілувала сина, нічого не відповіла.
А хлопчик з того дня свого наміру не забував.
От виріс він прекрасним, сильним юнаком. Приходить якось до матері і каже:
– До побачення, матінко, піду я матір Сонця шукати Хочу з нею порадитись, як нашому батькові допомогти.
Стала його умовляти молода цариця:
– Ти ще молодий, синку. Де вже тобі таку справу зробити.
А юнак відповідає:
– Не можу я бачити, як ви всі навкруги горюєте. Хочу спробувати батькові допомогти.
Взяв він з собою хліба на дорогу, одягнув просту одежу і вирушив у довгу путь.
Ось іде він дорогою і бачить – широке поле лежить, в полі плугатарі землю орють. І плуги, і ремені, і хомути, і вся упряж у них – залізні. Запряжено в плуг по дев’ять пар волів, б’ють їх плугатарі, женуть, а воли ледве ворушаться.
Плугатарі потом обливаються, воли з сил вибились, а за день насилу один крок землі зорюють
Підійшов до плугатарів юнак. Жаль йому їх стало.
– Перемоги вам, – каже.
– І тобі перемоги, – відповідають плугатарі.
– Чи не можна вам чим-небудь помогти? Та ти куди ідеш? – питають плугатарі.
– До матері Сонця, – відповідає юнак. Розказав він плугатарям, куди і чого путь держить. Почали благати плугатарі:
– Як ти такий добрий, так, коли будеш у матері Сонця, дізнайся, чому ми ніяк землі не можемо виорати. Замучилися зовсім, а майже на одному місці тупцюємось.
– Добре, дізнаюсь, – відповів юнак і далі пішов.
Ішов він, ішов, – назустріч йому велика отара овець. Ведуть їх пастухи, а вівці ледве рухаються: вовна у них до землі висить, від спеки вівці гинуть, ледве ногами ворушать.
– Перемоги вам, – сказав юнак пастухам.
Пастухи відповідають:
– І тобі перемоги.
– Чи не можна вам чим-небудь помогти?
– Та ти куди ідеш? – пастухи питають.
Розказав їм юнак про своє лихо. Пастухи і кажуть:
– Як ти така добра людина, то зроби нам послугу: коли будеш у матері Сонця, спитай, що з нашими вівцями робити. Зовсім вони від своєї важкої вовни рухатись не можуть, замучились і нас замучили.
– Добре, спитаю, – відповів юнак і далі пішов.
Ішов він, ішов і бачить – стоїть посеред дороги олень. Уткнувся мордою в землю, а роги у нього такі великі, такі важкі, що йому і голови не підняти. Підійшов до оленя юнак, привітався:
– Що з тобою, оленю, трапилося? Чи не можна помогти тобі?
– Та ось, добра людино, виросли мої роги такі великі і важкі, що мені й з місця не зрушити. Коли будеш у матері Сонця, спитай, що мені з ними робити. Не можу більше так жити.
– Добре, спитаю, – відповідає юнак. – А чи високо твої роги ростуть?
– Та за хмари зайшли, в самісіньке небо уперлися, – олень відповідає.
– Чи не можу я по них на небо вилізти?
– Напевне, зможеш, якщо не боїшся.
– Я нічого не боюсь, – говорить юнак. Схопився він руками за нижні відростки та й поліз по оленячих рогах, як по драбині. Ліз він, ліз і доліз нарешті аж до самого неба.
Пішов він по небу дорогу до матері Сонця відшукувати.
Хмари навкруги пливуть, грім гримить, блискавки справа і зліва спалахують – залякати хочуть хороброго юнака.
А юнак все іде і йде вперед, і думки у нього тільки про тих, кому він має допомогу принести; а найбільше думає він про батька свого скам’янілого.
І ось нарешті приходить юнак до золотого палацу.
Стоїть палац у хмарах на горі, сидить біля вікна бабуся, мати Сонця. Навколо неї світло золоте, очі ласкаво на юнака дивляться і питає:
– Чого прийшов, синку, чого завітав?
Розказав їй юнак про своє лихо. Розказав і про тих, кого він по дорозі здибав.
– Постараюсь допомогти тобі, синку, – відповідає бабуся, – зараз Сонця вдома немає. Як повернеться, про все у нього поспитаю. А ти поки що полеж тут, щоб Сонце тебе не знайшло.
Дмухнула вона на юнака, обернула його на рожеву цибулину і поклала на вікно.
От минув день, – повертається Сонце додому. Посадила його мати, погодувала і питає.
– Давно я з тобою, синку, не розмовляла. Ти цілими днями по небу ходиш, на землю дивишся. Забав мене, розкажи, як люди живуть, що у них чутно.
– Що ж тобі розказати? – говорить Сонце. – От жив в одного царя син. Любив я його, промені йому першому в вікно ранками посилав, грів і ніжив його, а він на мене і дивитись не хотів. Взяв я його і на камінь обернув.
– – Що ж, він тепер назавжди кам’яним і лишиться? – питає бабуся.
– Ні, – відповідає Сонце, – його можна знову оживити. Для цього треба, щоб хто-небудь узяв воду, в якій я ранками умиваюсь, і побризкав тією водою кам’яного царевича. Він знову стане таким, як усі люди.
– Чи не бачив ти ще чого на землі? – питає мати.
– Ще бачив я дурних плугатарів: орють вони волами, а у волів і упряж, і плуги, і хомути – все залізне. Важко волам, тому і не можуть вони землю зорати. Перемінили б упряж на ремінну, зробили б усе з дерева, тільки плуги залишили б залізними, – відразу волам стало б легше.
– Ну, чи не бачив ти ще чого? – питає бабуся.
– Бачив я ще дурних пастухів, – говорить Сонце. – Пасуть вони овець, а вівці так вовною обросли, що й рухатися не можуть. Взяли б пастухи ножиці та й постригли б овець. І вівцям легше стало б, та і з вовни їхньої багато корисного можна було б зробити.
– Бачиш, скільки ти цікавого на землі бачив, – каже бабуся.
– Та це ще не все, – відповідає Сонце, – бачив я ще оленя. Стоїть він посеред дороги, рогами в небо уперся, з місця зрушити не може. І самому незручно, і роги марно пропадають. А як обмився б він у свіжій майській воді, – відпали б роги з його голови. І йому легше стало б, та з його рогів люди багато чого корисного зробити могли б.
Стало Сонце на сон хилити. Лягло воно спати і всю ніч проспало. А вранці встало, умилося і знову по небу покотилося.
Взяла мати Сонця цибулинку в руки, дмухнула на неї – і став перед нею знову юнак-красунь, царський онук.
– Чув ти, що Сонце говорило? – питає бабуся.
– Як же, чув, – – відповідає юнак.
– Так ось тобі вода, неси її своєму батькові, оббризкай його, – і він знову оживе. А дорогою розкажи людям і оленю, про що ти від Сонця дізнався.
Взяв юнак глечик з водою, подякував добрій бабусі і мерщій по оленячих рогах вниз на землю спустився.
– Ну, як, дізнався про мої роги? – олень його питає.
Розказав йому юнак, що про нього від Сонця чув.
Зрадів олень, побіг до свіжого майського джерела, обмився в ньому– і відпали у нього з голови важкі роги. Стало оленю легко й зручно, а люди почали з оленячих рогів гарні кістяні речі виробляти.
Іде юнак далі, бачить – пастухи довгошерстих овець пасуть.
– Ну, що, дізнався про наших овець у матері Сонця? – питають пастухи.
Розказав їм юнак, що Сонце про овець сказало. Зраділи пастухи, зробили ножиці, обстригли овець, а люди відтоді почали з овечої вовни тепле прядиво робити.
Іде юнак далі, бачить – плугатарі волами землю орють і ледь-ледь по полю посуваються.
– Ну, що, дізнався ти про нас що-небудь на небі? – питають плугатарі.
Розказав їм юнак, яка про них розмова на небі була. Зраділи плугатарі, перемінили упряж на волах, і легко стало волам працювати; швидко пішли вони і надвечір ціле поле зорали.
А юнак додому побіг. Прибігає він в палац, а там уже й не думали, що він повернеться. Обняла його мати, повела в покій, де кам’яний царевич лежав.
Зачерпнув юнак води чарівної, оббризкав нею батька.
І став на ноги кам’яний царевич, зарум’янились йому щоки, заблищали очі. Ожив царевич. Міцно притиснув до грудей дружину і сина, потім до батьків побіг.
Влаштував старий цар веселий бенкет. Три дні й три ночі бенкетували.
А тому, хто цю казку слухав, нехай упаде з неба золоте яблучко.
