Одного разу йшов собі солдат через село і застала його в дорозі ніч. Постукав він в хату і каже:
– Пустіть переночувати доброго солдата.
– Заходи служивий – відкрила йому двері старенька.
– А чи не буде у вас, бабцю, перекусити чого? – питає солдат. А в бабки припасів багацько було, та тільки жадібна вона була дуже і пожаліла для солдатика їжі.
– Ох, – каже – немає чим тебе, синку, пригостити. Сама ще від рання нічого не їла, бо ж нема що!
Солдатик ж бачить що хатка не бідна і тим часом примітив сокирку що собі коло дверей висіла, та й каже: – То не біда, бабусю, зараз он ми з сокири каші наваримо та й наїмось досита.
Бабуся тільки й руками розвела: – Кашу? З сокири? Як ж її варити?
– Несіть, хозяйко, казан – усміхнувся солдат і заходився розводити вогонь в печі. Бабуся принесла казан, служивий помив сокирку, поклав в казан, налив води і поставив на вогонь. А старенька сидить і очей з солдата не зводить – так їй цікаво. А він дістав ложку, помішує варево і пробує.
– Ну як, вже готова? – питає бабуся, а солдат відповідає – Вже майже, от тільки шкода солі нема.
– Сіль то в мене є – відповіла бабця, і принесла солі. Солдат посолив кашу і знову помішує собі. А бабця далі сидить і очей не зводить – цікаво ж бо! І знову питає – Ну як, готова вже? А солдат відповідає: – От би горстку крупи. Старенька побігла десь, принесла йому мішечок крупи і дивиться що ж він там робить. Солдат знову помішав кашу і каже: – Яка ж каша смачна! Ще б масла додати.
Принесла бабуся і масло. Солдат кашу маслом здобрив і сіли вони їсти. – Я такої смачної каші ніколи в житті не їла – каже бабця – але коли ж ми сокирку їсти будемо? А солдат відповідає тоді: – Не уварилась сокирка, я мабуть її з собою в дорогу візьму і ще на ній кашу зварю.
Ось так солдат і каші з‘їв і сокирку нажив.
