Жив біля Великої затоки старий-старий ведмідь. Звали його Нанук. У ту затоку припливала сила-силенна нерп. Тож віддавна повелося так, що кожного дня Нанук ловив собі на обід одну нерпу. Але йому не хотілося, аби звірі казали, що він жорстокий і ненажерливий. Тому щоразу, перш ніж з’їсти свою жертву, ведмідь пропонував їй:
– Якщо ти розповіси довгу-довгу казку, я тебе не зачеплю: поки розповідатимеш, харчуватимусь рибою. Тебе з’їм тільки тоді, коли казка закінчиться.
Хоч як старалися бідні нерпи, проте жодна не могла продовжити своє життя: казка швидко закінчувалась і хитрий стариган щодня ласував нерп’ятиною.
Якось попалася Нанукові маленька нерпа-крилатка. Звали її Кукупак. Вона спитала:
– Чи правда, що поки я розповідатиму казку, ти мене їсти не будеш?
– Правда,– відповів Нанук.– По-перше, в мене добре серце, по-друге, я дав обіцянку. Хоч би яка довга казка була, я неодмінно діждуся її кінця.
Якби цю розмову чули четвероногі, вони б сказали:
– Ого! Він дотримає свого слова, як у зайця хвіст виросте.
Та зараз нікому було лякати нерпочку, і вона повірила Нанукові. Заспокоїлась, перестала боятися і каже старому:
– Ну, коли так, приготуйся слухати.
Вмостилася зручніше й почала:
– Я припливла сюди здалеку, де народилася і жила зі своїми братами й сестрами. Там було гарне полювання, привільне життя. Цілими днями ми плавали з однолітками, бавились, пустували. Та одного разу нашому привільному життю настав кінець. На березі з’явився мисливець. Він поставив поблизу своє житло і почав ловити нерп. Мисливець був у літах, досвідчений, терпцю йому не бракувало. Куврак у нього був міцний. За кожним разом мисливець виймав з нього живу нерпу. Сьогодні спіймає одну, завтра другу, післязавтра третю…
Лежить білий ведмідь на великій крижині, слухає. Лежить Кукупак на маленькій крижині, розповідає. Зголоднів Нанук, питає:
– Ще довга твоя казка?
– Довга!
– Дуже довга?
– Дуже довга,– відповідає нерпа.
– Тоді нумо пообідаємо. Я їсти хочу,– каже старий.
– Пообідаймо, – відповідає крилатка,– бо і я хочу їсти.
Наловив ведмідь риби, сам наївся, нагодував оповідачку і знову ліг, слухає. Пообідавши всмак, Кукупак вмостилася якомога зручніше і розповідає далі:
– Живе на березі мисливець місяць, два і більше. Щодня виходить до моря, щодня витягає куврак з нерпою. Сьогодні піймає одну, завтра другу, післязавтра третю…
Стомився ведмідь, спати йому захотілося, от він і питає:
– Чи скоро твоя казка закінчиться?
– Ні каже Кукупак, – у нашому морі сила-силенна тварин, їх так швидко не переловиш. До кінця моєї казки ще далеко.
– Тоді краще поспимо,– каже ведмідь,– я стомився.
– Добре,– відповідає нерпа,– поспімо, я теж стомилася.
Полягали спати. Прокинулися вранці. Кукупак питає:
– Ти як бажаєш: казку слухати, чи спершу поснідаємо?
– Ні,– каже ведмідь,– спершу поснідаємо.
Він знову наловив риби, наївся сам, нагодував Кукупак, ліг якомога зручніше та й каже:
– А ти не можеш прискорити свою казку?
– Ні,– відповідає Кукупак.– Якби мисливець був трохи молодший, може, він ловив би по дві нерпи в день, тоді й казка була б наполовину коротша. А в старого виходило так: сьогодні він ловив одну, завтра витягав другу, післязавтра третю…
Нерпа розповідала не поспішаючи. Так минув другий день, третій…
Кукупак живе й досі. Тепер уже ведмідь, коли полює на нерп, пильно вдивляється у воду, щоб не спіймати ще однієї крилатки.
