Споконвіку жили у Каталонських Піренеях феї – охоронниці води і каміння.
Печери надавали їм нічліг і дах над головою, на гірських пасовищах пасли вони своїх сарн, а ранками виходили до озер і річок прати своє чарівне вбрання. Вбрання це було на заздрість усім селянкам – біліше снігу, тонше павутини й таке пахуче, ніби весь піренейський край віддав їм аромат своїх квітів. Здавалося, сніг лежить на траві, коли сушилися на зелених лугах скатертини, накидки, сукні фей і їх чудесні покривала. Блискучий сніг, найчистіший сніг, такий білий, що аж очі ріже.
Хто тільки не намагався заволодіти цими чарівними шатами! Вони ж щастя приносять! А хто не хоче щастя? Ось так собі думали зловмисники: поки феї миють у річці своє довге прекрасне волосся, поки розчісують його і розмовляють про чарівне гірське місто Міранде, яке ніхто зі смертних не бачив, можна тихесенько підійти й забрати покривало. Що їм, феям, одним покривалом більше, одним менше…
Але не все було так просто ! Варто феям було зачути людські кроки, як зграєю птахів піднімалися вони у повітря, зникали з трави чарівні шати, і над головою кривдника стояв вереск, шум і гомін, від тисяч пташиних голосів, і від тисячі пташиних крил. Старі люди знають: чужі речі, та ще взяті без дозволу, удачі й щастя не приносять. Потрібно, щоб самі феї тобі що-небудь подарували, тоді удача твоя на усе життя, а інакше що-небудь погане трапиться.
Так і сталося у сім’ї першого із чотирьох тисяч чотирьох прапрадідів каталонки Долорес Арро.
А звали діда – першого із чотирьох тисяч чотирьох прапрадідів Долорес Арро – Пилип Жердина. Дуже вже він худий був, та й з багатства були у нього тільки жердини, щоб вигін для овець городити. Нічого більше не мав: ні овець, ні вовни, ні молока, ні грошей.
Та ось трапилося так, що заблудилася у лісі його дочка з онуком. Чекав їхній старий Жердина, чекав та й пішов до печери Рюі-Баніс, де жили феї – охоронниці води і каміння.
Підходить він до печери, тихенько йде, але феї його кроки зачули, птахами обернулися, зграєю піднялися й давай його по обличчю крилами бити, за руки чіплятися, під ноги кидатися, у своє житло проходу не давати.
– Не потрібно мені від вас нічого! – кричить Пилип Жердина. – Скажіть тільки, де моя дочка з онуком.
Заспокоїлись феї. Вивели до старого дочку, а у руки дали кошик, де тихим солодким сном спав онук. Зрадів старий, але «спасибі» не сказав. Правда, і поганого нічого не подумав.
Дбайливо несе Жердина кошик, чує: у повітрі дзенькіт і шум – феї летять, їх проводжають. Отут би старому й зрозуміти, що взяли феї його сім’ю під захист, що нещастя його закінчаться. А він, навпаки, згадав, що якщо заволодіти чарівними шатами, то…
Здригнулося у Жердини серце, слова старого заклинання на язик самі собою прийшли. Але отут опинився старий Жердина з дочкою й онуком на порозі свого будинку.
Маля прокинулося й заплакало. Мати розпеленала сина, хотіла пеленку, у яку він загорнений, випрати, але став Пилип Жердина на порозі, перегородив дорогу.
– Ти що, – кричить, – не бачиш, які у твого сина пелюшки?!
– Феї його у своє покривало загорнули, щоб він не замерз, – відповідає дочка.
– То ти що, залишиш його своєму маляті вимазувати?
– Феї йому своє покривало віддали, – говорить мати, – йому воно й повинне служити.
– Зовсім у тебе розуму немає! – крикнув старий Жердину.
Вихопив він у дочки покривало і сховав у шафу. Сів перед шафою й чекає, коли на дзвіниці дзвін тричі вдарить.
Дочекався. Став у трьох кроках від шафи, лицем до чарівного покривала, спиною до дверей.
Тричі б’є дзвін на дзвіниці. Тричі говорить старий Жердина слова заклинання:
Покривало, зроби так, Щоб я поправився, Щоб я помолодів, Щоб я розбагатів!
Пройшло три дні, і Жердина помітив, що став товстіти. Щоки у нього округлилися, крок став пружним, а руки міцними. Тепер і Жердиною старого не назвеш.
Урожай теж обіцяв бути багатим. Про одне тільки забув Пилип Жердина: про те, що чужа річ, та ще й взята без дозволу, щастя не приносить.
Так воно й вийшло. Образилися феї. Усі свої шати, скатертини й покривала, що сушилися на схилі гори Камбре у долині Ейна, перетворили вони у білий камінь. Лягли чарівні шати білими брилами на зелені схили, наче сніг на оксамитові гори.
А самі феї пішли високо у гори, у своє чарівне місто Міранду, куди нікому зі смертних дороги немає і не буде.
На прощання помстилися феї старому за невдячність. Стільки бід вони на село, де жив Пилип Жердина з дочкою й онуком, обрушили, скільки колись вродилося урожаю на полі старого.
Селяни за це й вигнали старого із села. Залишився він ні із чим і вимушений був переїхати у село Уре. Туди до нього дочка з онуком прийшли.
Але нічого, всі біди перетерпіли. Ріс онук, а разом з ним і щастя росло. Чи то феї старого вибачили, чи про маля піклувалися, кожний у сімействі Долорес Арро про це по-різному розповідав.
Чарівне покривало старий із собою у село Уре приніс. Але ніхто ніколи більше перед ним не промовляв заклинань. Раз у рік, коли цвіте на піренейських схилах верес, виймав старий покривало із шафи й усе село приходило на нього любуватися.
Як і раніше цвіли на покривалі вишиті феями квіти, аромат цих чарівних квітів заполоняв голови людей, і згадували вони тоді казки й легенди, а їх у Піренеях безліч.
