Давним-давно жив у світі один мудрий і завзятий король. Щоб захистити від ворогів своє королівство, на схилах прилеглих гір він наказав звести дві високі білі фортеці. Все було добре, та тільки вояків там було замало.
Коли військові радники – маршали та генерали – сказали йому про це, король, подумавши трохи, вирішив, що від фортеці до фортеці слід перекинути через прірву висячий міст. Тоді вояки матимуть змогу прибігти один одному на допомогу.
Але набагато легше було королю прийняти це просте і мудре рішення, ніж знайти бажаючих його виконати. Понаїхали до нього з далеких країн будівельники та архітектори, і всі в один голос заявили, що ще не народився майстер, який зуміє збудувати такий міст. Але король стояв на своєму. Він велів гінцям оголосити по всьому білому світлу, що той, хто збудує міст, отримає стільки золота, скільки сам важить.
І незабаром до короля прийшов запропонувати свої послуги молодий і ще недосвідчений тесля.
Пригнали його до короля біда та турботи. Матінка його захворіла, а вдома немає жодної копійки. «Якщо дасть мені король гроші, закличу я до матінки найкращих лікарів, знахарів та травників. А там видно буде»,— думав він.
Сказав він королю, що готовий взятися за роботу, і попросив невеликий завдаток.
А коли король наказав видати майстру з казни сто дукатів, він був на сьомому небі від щастя.
Щоправда, даючи хлопцеві гроші, король сказав: «Збудуєш міст, багатим станеш, не збудуєш — голову покладеш». Але ці слова не злякали його. Зрадів він, скликав до матінки найзнаменитіших і найдосвідченіших лікарів, і вони відразу ж взялися за лікування.
А тесля накупив дошок та цвяхів, найняв собі помічників і подався до короля міст будувати.
Працюють вони в поті чола, стараються, вже третій тиждень пішов, а роботи не видно.
Нарешті, у кінці третього тижня не витримали підмайстри взяли у теслі розрахунок і повтікали.
Даремно бідолаха їх просив, умовляв не кидати його одного, вони ні в яку.
А насамкінець сказали: «Цей міст навіть чорт не збудує». Та з тим і пішли.
Залишився тесля один, сів на дошки і заплакав.
— Бідний я, бідний! Відрубає мені голову король, ой, відрубає. Правду сказали підмайстри: цей міст і сам чорт не збудує.
Тільки сказав він ці слова, чує за спиною чиїсь кроки.
Озирнувся, бачить — стоїть перед ним незнайомець, одягнений франтом, посмішка від вуха до вуха.
— Чув я твій плач,— каже.— Шкода мені твоєї молодої голови, і я хотів би тобі допомогти.
— Дякую на доброму слові. Але як ти збираєшся це зробити?
— Як? Та дуже просто! Візьму та побудую за тебе цей міст. Якщо ти, звичайно, попросиш.
— Тоді будуй, будуй його швидше! — вигукнув тесля, а потім, подумавши трохи, спитав: — А що б ти хотів за свою послугу?
— За послугу? Нічого, крім душі того, хто першим пройде мостом.
— Та чи не чорт ти, братику? — злякався тесля, відчувши недобре.
— Твоя правда. Він самий. Все ти вгадав, окрім одного. Чув я, як ти тут казав, ніби жоден чорт цей міст не збудує. А я ось збудую і дуже швидко. Якщо ти, звісно, згоден виконати мою умову.
— Звісно, згоден! — вигукнув тесля і на знак того, що угода відбулася, потиснув чортові руку. На тому й розійшлися. Тесля пішов додому, а чорт узявся до роботи.
Три дні та три ночі працював він без перепочинку. На ранок четвертого дня міст був готовий.
Покликав чорт теслю і каже:
— Я своє слово дотримав, біжи за королем, хай прийде, на міст полюбується.
Побіг тесля за королем.
— Ваша величність, міст готовий.
— Ну що ж, любий! Завтра на світанку ми підемо і все оглянемо. А ти ночуй тут, у палаці, супроводжуватимеш нас.
З першими променями сонця король разом з усім своїм почтом піднявся на вершину гори. Яким же був його подив, коли побачив він зверху перекинутий через прірву міст. Похвалив він теслю і вже хотів послати скарбника за мішком із золотими монетами, як раптом чорт, що крутився під ногами у придворних, тоненьким голоском пропищав:
— Не смію сперечатися, ваша величність, міст вийшов на славу. Дуже гарний, милуватися можна. Але чи міцний він? Чи витримає він, хоча б нашого будівельника?
Вислухавши чорта, король трохи подумав і сказав:
— Нехай першим пройде мостом той, хто його будував. Ану, пане,— звернувся він до теслі,— неспішним і твердим кроком пройдися мостом.
Почувши слова короля, зовсім зажурився бідний тесля.
«Пропав я,— думає,— мріяв про багатство, про славу, а потраплю в лапи до чорта. Що робити? Зізнатися, що з чортом змовився? Не можна, на багатті спалять».
Але щоб хоч трохи виграти час, каже королеві:
— Помилуйте, ваша величність, міст ще не повністю висох, сліди залишаться. А зафарбувати нема чим, фарба вся вийшла. Може, зачекаємо трохи?
— Хай буде по-твоєму,— погодився король. — Зачекаємо до завтра.
Чорт був не надто задоволений. Але що зробиш! Поскавулів і ліг біля мосту, лежить, теслю чекає. А тесля пішов додому — з матінкою та друзями попрощатися. Друзям він і словом не обмовився про своє лихо, сказав тільки, що зібрався в далеку дорогу. А від матінки не зміг приховати, що бачить її востаннє.
Заплакала матінка, заплакав і бідний тесля, навіки покидаючи рідні пороги.
Побачила це стара жебрачка, що проходила повз, зупинила теслю і питає:
— Про що плачеш, хлопче, коли багатство і щастя тобі привалило?
— Таке багатство тільки чорту на руку! — відмахнувся від старої тесля і пішов своєю дорогою.
А стара не відстає. Скажи, мовляв, та скажи, через що побиваєшся?
— Я вже стара, синку, багато чого на своєму віку бачила, як знати, може, я й знадоблюся.
«А була не була, мені втрачати нічого! Розкажу все як є»,— подумав тесля.
Вислухала стара його розповідь і каже:
— Твоєму горю допомогти можна. Чорта обдурити – для мене справа нехитра.
— Так кажи, не тягни, мені до короля час.
— Коли накаже тобі король пройти мостом, ні про що не думай, іди сміливо. А решта – моя турбота. За мої старання подаруєш мені п’ять золотих дукатів та новенькі чобітки.
Вислухав тесля стару, і одразу від серця в нього відлягло.
А народу біля мосту тьма тьмуща. Усі стоять, дивляться, чекають, що далі буде.
Стара в натовпі сховалася, а тесля пройшов уперед і зупинився кроків за десять від мосту.
Незабаром і король із почтом прибув.
Побачив теслю, покликав до себе.
— Ну, як, все готове? – Запитує.
— Готово, ваша величність, фарба висохла.
— Ну що ж, роби, як наказано.
Тільки підійшов тесля до мосту, стара як закричить:
— Милостивий королю, не поспішай, вислухай мене, стару!
Сміливість жебрачки настільки обурила придворних, що вони готові були стусанами прогнати її геть.
Але король, бажаючи похизуватися своєю добротою, велів залишити стару в спокої і єхидно так питає:
— Якою ж порадою ти хочеш мені допомогти, стара? А вона, не розгубившись, відповідає:
— Ваша величність, погляньте на цього бідолаху теслю. Та він важить менше, ніж коза! Чи не краще буде, якщо по мосту пройде людина солідніша?
— Та ти, як я бачу, зберегла розум і кмітливість,— похвалив стару жінку король і кинув їй золотий. А придворним скомандував: — Гей, панове, хто з вас найтовщий, бігом на міст!
При думці, що він доставить у пекло не теслю, а солідного вельможу з черевцем, чорт мало не затанцював від радості.
А придворні стоять, голови повісили, один одного до мосту підштовхують та стару проклинають.
Але розумна жінка і їх зуміла задобрити.
— Милостивий королю,— сказала вона,— невже вам не шкода відданих вам людей. Що буде, якщо міст обвалиться?
— А, щоб тобі пусто було, стара відьмо! — розсердився король.— Зовсім ти мене з пантелику збила…
— Не гнівайтесь пане. Накажіть краще своїм людям пригнати сюди з королівського хліва найбільшу та найжирнішу свиню. Якщо її міст витримає, то людину й поготів.
Почувши ці слова, придворні риссю помчали до хліва, відшукали там найбільшу і найжирнішу свиню і лозиною погнали на міст.
Свиня, почувши, що чекає її на тому боці, йшла не надто охоче, упиралася як могла.
Довелося шляхтичам, як простим свинопасам, ще й підштовхувати її. Але спритна стара позбавила їх і від цього. Вона дбала зовсім не про те, щоб догодити королівським слугам. Дуже їй хотілося помилуватися на чорта. Подивитися, яку він скорчить пику, коли замість представницького вельможі в нагороду за всі свої старання отримає свиню.
І вірно, чого тільки не робив чорт, побачивши, як по мосту біжить свиня.
А стара, щоб ще більше насолити чорту, і каже:
— Ну що, непогану, я вам жінку підшукала?
Почувши ці слова, чорт завив від злості, впав на землю і давай качатися від злості і безсилля.
— Ну, постривай, стара! — кричить.— Попадеш до мене в пекло, я вже з тобою розрахуюсь.
— А що мені в пеклі робити! — засміялася стара.— Хіба зубами скреготіти? Та в мене їх давно немає. Тож прорахувалися ви.
Промовивши ці слова, стара розреготалася, і чорт побачив, що в роті в неї й справді жодного зуба не залишилося.
Так розумна жінка чорта перехитрила, і теслю від вірної загибелі врятувала. Отримавши від нього в нагороду дукати та чобітки, задоволена собою та людьми, пішла своєю дорогою.
А тесля із мішком золотих монет повернувся додому, до своєї матінки.
Перш ніж вирушити до пекла, невдаха-чорт кілька днів блукав білим світом, думав та гадав, як же йому тепер головного сатану задобрити. Все слушного випадку шукав. І ось якось на дорозі він зустрів бідного гончара.
Гончар ніс на спині кошик із горщиками та мисками. Чорт поквапився, перегнав його і перекинувся на пень при дорозі. “Ну, – думає, – втомиться гончар, захоче перепочити і поставить на пень кошик”. Так воно й сталося. Гончар, побачивши пеньок, зрадів. «Дай,— думає,— зніму зі спини кошик, відпочину трохи й далі піду».
«Ну, тепер ти мій,— радів чорт, дивлячись, як гончар збирається опустити йому на спину свій кошик.— Почнеш лаятись, сваритися, тут я тебе в пекло і потягну».
Тільки гончар опустив свою ношу з мисками, як пень розсипався, перетворився на потерть. А кошик на землю впав.
Глянув гончар на розбиті горщики та миски та гірко-гірко заплакав.
Він думав їх на ярмарку продати і купити для дітей муки та крупи, а тут на тобі — вертайся додому з порожніми руками.
Інший на його місці неодмінно б вилаявся гарненько. А гончар тільки рукою махнув, зібрав черепки і додому пішов. Жаль тільки, не бачив він, які міни корчить за його спиною роздратований чорт. Злиться, кривляється, власним хвостом себе по лобі лупцює.
Не встиг наш гончар ще й додому дійти, а невдаха чорт уже стояв біля воріт пекла.
Хотів він у ворота непомітно прошмигнути та десь у куточку відсидітися, доки головний сатана не заспокоїться. Але не так сталося. А найкращі друзяки його — чорти та бісенята — виштовхали бідолаху з пекла в шию, примовляючи:
— Провалюй звідси! Та дивись назад не повертайся, поки гончареві всі збитки в сто разів не відшкодуєш. Це наказ головного сатани.
Зі сльозами на очах потягнувся чорт у село. Постукав до хати гончаря: пустіть, мовляв, переночувати. Гончар кинув йому на підлогу соломи і каже:
— Шкода тільки, почастувати тебе нема чим. У самого ранку в роті ні крихти не було, дружина та діти сидять голодні. Ніс я на базар посуд, та весь побив дорогою, ні з чим додому повернувся.
Ліг чорт на підстилку з соломи, та всю ніч крутився, думав та гадав, як же йому з гончарем розрахуватися. Гроші у біса були, але, як і годиться чортові, був він страшенно скупий і, хоч помри, не хотів з ними розлучатися. «Наймусь я краще до гончаря в помічники,— придумав він до ранку,— попрацюю на нього, от і розрахуємось».
На тому й вирішив.
Став він глину копати, а гончар із дружиною та дітьми її додому носити. Цілісінький день носять вони глину, сусідів на допомогу покликали, а все одно за чортом встигнути не можуть.
Гончар задоволений. «Ну,— думає,— тепер мені цієї глини на цілий рік вистачить».
А чорт теж зрадів. Брав він глину з того пагорба, на якому корчма стояла. І доти він землю рив та копав, поки пагорб разом із корчмою не завалився.
Корчмар якось вибрався зі своєї корчми і давай сваритися та клясти всіх підряд. Добрі люди, щоб його лайки не чути, вуха позатикали, а для біса вони немов музика.
«Лайся, лайся на здоров’я,— думає він,— скоро ти і красти почнеш, бо із крадених колод корчму відбудовувати будеш».
Відшкодував чорт гончареві збитки і подався в пекло. «Тепер мені зрадіють»,— думає.
Але раптом зустрівся йому дорогою знайомий чортик, він якраз з пекла на роботу втік. Побачив чорта-невдаху і каже:
— Іди звідси, поки цілий! Головний сатана на тебе дуже сердиться, відшмагати хоче за те, що ти корчму розвалив.
— Це ж чому? — здивувався чорт-невдаха.— Адже корчмар і лається на чому світ стоїть, і для нової корчми колоди краде!
— Ну, і дурень ти, братику,— зітхнув чортик.— Невже ти не знаєш, що будь-який корчмар, якщо навіть він поганого слова нікому не сказав і на чуже добро не зазіхав, все одно в пекло попаде за те, що людей споює. А скільки народу з твоєї милості зовсім без горілки залишилося! Коли він там нову корчму відбудує!
— Чим же мені нашого владику задобрити? – захникав чорт-невдаха.
— А це не моя турбота, сам викручуйся! — махнув хвостом чортик і побіг своєю дорогою.
Розгубився чорт-невдаха.
Три дні та три ночі думав він, як йому свою провину перед головним сатаною загладити. Але так нічого й не придумав І вирішив покластися на долю. Ходив він із села до села, доки не помітив одного бідного хлопця, наймита. Хлопець цей у людей худобу пас та ще на скрипці грав. Лише рідко кому доводилося слухати його гру. Найчастіше йшов він зі своєю скрипкою кудись у ліс, чи в поле. А може, воно й на краще було. Тому що музика в нього була така жалібна та сумна, що ніхто не міг слухати її без сліз, на всіх вона наганяла тугу. Та й що сказати, горя йому в житті вистачало.
Але якось довелося йому випробувати стільки журби, образи та смутку, що чаша його терпіння переповнилася. Подобалася йому дочка сусіда, багатого селянина, і він також припав їй до душі — хлопець був гарним і розумним. І ось одного разу, зібравшись із духом, пішов він до її батька просити руки дочки. Що відповів батько, здогадатися неважко:
— І думати про мою дочку не смій. Не по собі дерево рубаєш! Я її за старого Блажія віддам. Він, правда, старий, та зате перший багач в окрузі.— За двері хлопця виштовхав, та ще й заради сміху крикнув навздогін: — Знайдеш горщик золотих монет — тоді приходь.
З тим наш пастух від нього й пішов.
Вигнав худобу на луг, сів під розлогою вербою і гірко заплакав від образи. А наплакавшись досхочу, вийняв із торби скрипку та заграв. Скрипка співала так сумно та жалібно, що верба, під якою сидів пастух, опустила всі свої листочки. Сам чорт, що не відходив від нього ні на крок, почувши цю музику, не витримав і розплакався. А потім, утерши хвостом сльози, раптом подумав: «А чи не купити мені в наймита скрипку? Якщо навіть я, чорт, почувши його гру, не витримав і розплакався, то як же ридатиму в пеклі грішники! До всіх їхніх мук ще й ця музика додасться. Ото господар мій потішиться.
Не гаючи часу, чорт, обернувшись багатим шляхтичем, підійшов до наймита і каже:
— Гей, хлопче, чи не продаси мені свою скрипку? Надто жалібно вона грає.
— Не можу я її продати. Це єдина моя радість.
— Даремно відмовляєшся! — усміхнувся чорт.— Я за неї горщик золотих монет даю.
«Горщик золотих монет? Але це рівно стільки, скільки мені потрібно,— зрадів бідняк.— Тоді я з моєю милою одружитися зможу!» І питає чорта:
— Та чи не смієтеся ви з мене, пане?
— І не думаю. Давай швидше сюди свою скрипку та бери гроші!
І з цими словами простяг він хлопцеві набитий золотом гаманець. Взяв його наймит і став із нього монети пересипати. Монети одна за одною з тихим дзвоном падали в горщик, ніби кажучи: «Радуйся, бідаку. Скінчилися твої біди та негаразди. Незабаром весілля відсвяткуєш».
Хлопець відчув себе таким веселим і щасливим, що цієї миті готовий був обійняти навіть найлютіших своїх кривдників. А коли чорт простягнув руку за скрипкою, він сказав, що хотів би з нею попрощатися.
— Гаразд, прощайся, тільки швидше! – скомандував чорт. Взяв наймит скрипку в руки, притиснув до грудей і тихенько прошепотів:
— У горі та нещасті ти завжди була моїм найкращим другом. Ти принесла мені стільки радості, що й словами не описати. А тепер розкажи всім про моє щастя. І де б ти не була, нехай твоя пісня буде веселою.
Скрипка слухала наймита, і її струни тихо відповідали його словам.
Чорт вихопив у нього скрипку з рук і з усіх ніг помчав у пекло. А там, ніким не помічений, шмигнув у пекло, до грішників.
«Ну, тепер ви у мене поплачете!» — тішився він.
Вийняв чорт із-за пазухи скрипку, але, перш ніж розпочати гру, вирішив заткати смолою вуха, щоб самому не розплакатися, почувши її жалібний стогін.
Плюнув на долоню і давай водити по струнах смичком.
Грає і на грішників поглядає — чи його музика пробрала їх. Бачить — вони танцюють, розмахують руками, дружно губами ворушать.
«Ого, не солодко їм доводиться! — радіє чорт.— Он як застрибали від болю. Ет, і нагородить мене головний сатана!
І тут хтось як ударить його щосили. А це головний сатана, підкравшись ззаду, запотиличника йому вліпив, та такого, що вся смола в нього з вух вискочила.
Зрозумів чорт, що грішники співали та танцювали зовсім не від болю. Скрипка наймита грала так дзвінко, так радісно, що всі мимоволі забули про свої пекельні муки і веселилися від душі.
У чорта-невдахи від страху смичок з рук випав, а грішники оточили його з усіх боків і просять:
— Зіграй нам ще, зіграй! А ми навіки тебе не забудемо! Чорт від страху очі витріщив, стоїть і чекає, що йому головний сатана скаже.
Владика пекла роздумував недовго.
— Ану, марш звідси! — наказав він чортові.— Іди на всі чотири сторони. Нехай на тебе люди дивляться та сміються. А до нас не смій повертатися!
І, схопивши чорта-невдаху, він обломив йому роги на лобі, відірвав хвіст і виштовхав за ворота пекла.
З того часу так і бродить чорт-невдаха білим світом і, обходячи людей стороною, блукає десь у заморських краях.
