Був собі один цар і мав одинака сина. Вже коли зовсім старий зробився, навчає цар сина:
– Скрізь полюй, де тобі заманеться, тільки на червону гору не ходи, бо живий не вернешся.
Де тільки не полював царенко, а на червону гору не йде, не хоче батькового заповіту ламати. Аж якось не втерпів, подався й на червону гору. Довго полював, а нічого дивного не побачив. Нарешті надибав на голих вовченят, повбивав їх та й пішов додому.
Ледве прийшов, а вже батько й здогадався, що син на червоній горі був. Кличе його та й питає:
– Де ж ти, синку, полював оце?
– А на червоній горі.
– І що ж ти там бачив?
– Голих вовченят. Узяв та й повбивав.
Занепокоївся цар, а врешті й каже синові:
– Іди ж, та який одяг уподобаєш, той і одягни. А потім підеш до зброярні, яку зброю вподобаєш, тою й опережися. А вже тоді підеш до стайні, який кінь припаде до вподоби, того бери та й тікай, бо прийде голий вовк і тебе з’їсть, і мене.
Пішов син, одягнувся, вибрав зброю та найкращого коня й поїхав.
Аж справді приходить голий вовк та й каже цареві:
– Що я зробив твоєму синові, що він мені дітей повбивав?
А цар йому:
– Мій син у ці двері зайшов, а в ті двері вийшов. Так як ти не знаєш, де він, так і я.
Віддав вовкові, яку худобу мав, той поїв та й пішов далі царенка шукати.
А царенко тим часом проситься до західного царя, щоб той сховав його.
– Що ж робити,– каже цар. – Зоставайся, що буде, те й буде.
А голий вовк дізнався, що царенко в західного царя ховається, прийшов туди та й каже:
– У тебе ховається син східного царя, то я хочу дізнатися, нащо він дітей моїх повбивав.
– Правду кажеш,– цар йому у відповідь.– Був він у мене, тільки ж в оці двері увійшов, а в ті вийшов. Ось тобі вівці й корови, а де царенко, я не знаю так само, як і ти.
Поки голий вовк їв худобу, цар пішов до царенка та й каже:
– Бачиш, скільки товару переїв у мене вовк, та то все нічого, аби ти живий був. Тільки ж ніхто тобі не допоможе, хіба що один вівчар. У нього стільки овець, що й він сам ліку їм не складе. А собаки в нього такі люті, що й людей їдять. То ти наріж овець та й кинь усім собакам по одній, хіба так до вівчаря дістанешся.
Так і зробив царенко. Тільки підійшов до отари, собаки так і обсипали його. Кинув він їм по овечці та й пішов до вівчаря.
– Гониться за мною голий вовк, заховай мене.
– Як же я тебе, сину, заховаю? Не жаль мені моєї отари, тільки ж голий вовк за мить проковтне і цих овець, і тебе з ними. Якщо тобі хто й поможе, то тільки дівчина, що живе в кам’яниці на отій горі. А двері в тій кам’яниці відчиняються раз на сім років, якраз на твоє щастя сьогодні вони відчинені. Іди просися, може, й сховає.
Подякував царенко, пішов. Ішов, ішов і прибився врешті до тієї кам’яниці. Двері відчинено, і така дівчина стоїть на порозі, що очей не можна одвести. Підійшов юнак і каже:
– Дівчино, гониться за мною голий вовк, сховай мене!
– Як візьмеш мене за себе, сховаю,– каже йому дівчина.
– То й добре.
Сховала його дівчина, зачинилися двері. Щойно зачинилися, як прибіг голий вовк. Ліг під дверима та й чекає, роки двері відчиняться. За сім років так схуд, що то був, як гора, а став, як теля.
Ось минуло сім літ, а вовк усе ще лежить. Відчиняються двері, вовк і гукає:
– Хто ти й що ти? Сім років тебе жду, хоч виглянь, аби подивитися, що ти за людина, що дітей мені повбивав!
Глянув царенко на дружину, а та й каже:
– Ходи, підставимо йому східці, хай зайде!
– То й хай!
Підставили йому драбину, вовк тільки доліз до середини, а царенко з дружиною штовх драбину, вовк бебехнувся додолу та й убився.
Ото й живуть собі царенко з дружиною нівроку. Жінка дала царенкові ключі від усіх кімнат, тільки від однієї не дала, бо там висіла її сукня. І тільки хто торкнеться до тієї сукні, вона вилетить з кімнати, двері відчиняться і вже ніколи не зачинятися.
Якось, коли жінка спала, царенко узяв нищечком ключа й увійшов до кімнати. Бачить, аж така сукня висить, як сонце. Тільки ж він до неї доторкнувся, як сукня вилетіла з кімнати й упала в море,
А саме конюхи пригнали табун до моря, та ж не п’ють коні води, бо сукня воду хвилює, то коні й бояться. Бачать конюхи, аж у морі СУКНЯ плаває така, як сонце. Пішли та розповідають цареві, а той і послав людей, щоб дістали сукню. Витягли ті, принесли цареві, а той не знає, що робити
– Як хочете, а знайдіть мені ту, що носить цю сукню. А коли ні, то я не знаю, що зроблю.
Почали ту сукню по людях носити та міряти, тільки вона то велика, то мала, немає хазяйки та й годі.
Аж якось приходить до царя один дід та й каже:
– Я тобі, царю, приведу хазяйку цієї сукні, тільки дай мені двох волів, півглека отрути й одну козу.
Дав цар усього, чого тільки старий попросив.
Повів той дід волів до кам’яниці та й попасає. То візьме та багаття запалить, аж дим валом валить, то шилом козу штрикає, що та верещить без угаву.
Не втримався царенко з дружиною, визирають із кам’яниці та й питають діда:
– Чого це ти куриш там діду? Та й нащо козу штрикаєш, що вона репетує-невгаває?
– Голуб’ята ви мої, – шамкотів дід. – Слава господові-богу, що сподобив і мене хоч раз поглянути на вас. Бо я, бідний сірома, одну козу маю, хотів її зарізати, так і то несила. Може, ви мене в найми візьмете?
– Давай наймемо! – каже царенко дружині, а та йому:
– Ні,– каже,– цей дід не тим дихає, хай іде собі геть!
А царенко:
– Візьмемо та й візьмемо!
Та й узяли. Ото дід раз задурманив їх отрутою, царенкові перерізав горло, а жінку поклав на сани та й повіз до царя. Привіз, а вона все ще спить. Послали їй постіль, поклали туди красуню і сукню поклали недалечко.
Прокинулась красуня, бачить – чужа хата, та й ну плакати. Плаче й плаче, цар їй і п’яте й десяте – ані гу-гу.
А царенко лежить у кам’яниці, кров’ю спливає. Коли це пригнали вівчарі отару туди, бачать, двері відчинено й драбина підставлена.
Ото один і каже:
– Скільки вже тут товчемося, а ще дверей і не бачили. А ходіть, хлопці, та подивимося.
Зайшли, а там лицар лежить пречудовий, горло йому перерізане.
– От якби знати, як йому зарадити! – кажуть малі пастушата.
Дивляться, аж під сволоком три різки лежить: чорна, біла та червона.
Чорна й каже:
– Якби це мене хто взяв та вдарив цього лицаря по горлу, воно б йому й зрослося.
А біла й собі:
– Аби це мене хто взяв та вдарив цього лицаря, він би й ожив.
А червона й собі:
– Аби це мене хто взяв та вдарив цього лицаря, він би й на ноги став.
Почули це вівчарі, дістали ті різки. Вдарили чорною – приросла голова. Вдарили білою – заворушився царенко. Вдарили червоною – на ноги схопився та й каже, зітхаючи:
– Ой, як довго я спав!
– Ворогові б твоєму так спати, як тобі,– кажуть йому вівчарі та й розповіли всю пригоду.
Схопився царенко й подався шукати дружину. Надів селянську одіж та й іде до того царя, що дружину його полонив. Прийшов і каже царським слугам:
– Спитайте царя, чи не треба йому садівника.
Найняв його цар, а садівник тільки те й робить, що в царські покої квіти посилає.
От зірвав він кавуна, вирізав збоку шматочок, поклав туди персня та й каже наймичці:
– Віднеси оцього кавуна твоїй пані, тільки хай вона сама його розріже.
Принесла служниця та й каже пані, як їй веліли. Розрізала красуня кавуна, а звідти перстень так і покотився. Засміялася красуня, аж стеля сколихнулася. А цар почув та й радіє:
– Оце вже ж вона засміялася, то, либонь, і повінчається зі мною.
А потім посилає служницю:
– А спитай, чого вона засміялася?
А красуня й відповідає:
– Гарний у тебе сад, тільки ж пташки залітають та й роблять, що їм захочеться.
– То й не повінчаєшся зі мною? – питає цар.
– Поки не обіб’єш увесь сад залізом та не зробиш такі двері, щоб ізсередини не можна було їх відчиняти, а тільки знадвору, не повінчаюся.
Закрутився цар. Оббив сад таким дахом, що й пташка не залетить. І двері поробив такі, що, як вийде людина, вони зачиняться і вже нізащо не відчиняться.
А красуня й переказує своєму чоловікові, щоб як вийде вона з царем на прогулянку, то мав трьох коней. Вона обдурить царя, сяде на одного коня, на другого її служниця, а на третього царенко. Вони виїдуть, двері зачиняться.
Ось оббили вже увесь сад, цар і каже красуні:
– А ходи-но та подивися, чи так, як ти хотіла?
Вийшли в сад, походжають, ось красуня й каже:
– А почекай мене трохи, зараз прийду.
Пішла красуня, а цар чекає. Вже красуня із служницею на коней посідали та й поїхали з царенком до кам’яниці. Зайшли вони, а що красуня знову була в своїй сукні, двері й зачинилися. А цар все ще чекає в саду.
