Жили у далекі часи у Піренеях злі чаклунки. Були вони хитрими й підступними. Зустрінуться опівночі, скинуть із себе повсякденний одяг і полетять по своїх злих справах. Розлетяться по піренейських дорогах, у одному селі врожай потопчуть, у другому будинки спалять, а де й худобу переполошать. Горе й зло залишали вони за собою. Ловили чаклунок селяни, щоночі підстерігали! Поженуться за чаклунками, а тих уже й нема давно, вітер їх сліди замів, туман закрив, роса змила.
Після своїх нічних витівок найбільше чаклунки любили ховатися у кронах старих дубів, що стояли по обидві сторони дороги до прірви Ан-Гурве.
Підбіжать до дубів розлютовані селяни, оглядяться навколо і далі побіжать. Кому прийде у голову шукати чаклунок у дубових кронах, серед зеленого листя? Так і жили. Чаклунки робили свої злі справи, селяни чаклунок підстерігали, чаклунки від них тікали і у кронах дубів ховалися.
Але не витримав один Дуб, повстав проти чаклунок. Був він наймолодшим, самим тонким, і листя у нього було м’яке і найясніше. Цей Дуб був сміливий і ось що він сказав своїм старим могутнім братам:
– Мені соромно допомагати цим чаклункам! Мені соромно, що моє гілля й листя надає їм притулок. Я не буду більше ховати чаклунок. Брати мої, нехай і ваші гілки перестануть бути щаблями для їхніх ніг, нехай крони ваші перестануть бути дахом над їхніми головами, і нехай листя ваші не служать їм захистом від непогоди. Давайте виженемо чаклунок, виженемо назавжди!
Але старим могутнім Дубам не сподобалися ці слова. Вони тільки здивувалися зухвалості молодого дерева й так відповіли своєму братові:
– Чому ти хочеш вигнати чаклунок? Чи тобі жаль цих селян, що рубають наші стовбури, гілки й збирають восени наші жолуді? Ти хочеш допомогти людям? Тобі соромно допомагати чаклункам? А нам соромно допомагати селянам, тому що без них ми б жили краще. Нехай чаклунки роблять із ними усе, що їм заманеться. З нами теж не церемоняться ні вітер, ні дощ, ні непогода. Можуть потерпіти чаклунок і люди.
– Ви думаєте тільки про себе, – загудів молодий Дуб. – Відтепер жодна чаклунка не сховається у моїй кроні!
Він стримав своє слово, заборонив чаклункам підніматися по своїх гілках, ховатися у кроні, закриватися листям. Він навіть налякав їх, що розкриє таємницю їх притулку.
Чаклунки почали було загрожувати молодому Дубу, але потім вирішили, що його впертість – дурний знак і пора їм перебиратися в інше місце. Прилетіли вони до прірви Ан-Гурве останній раз і сказали старим могутнім Дубам, які зберегли з ними дружбу:
– Загадуйте свої бажання! Ми виконаємо усе, що ви захочете!
І тоді Дуби, що стояли праворуч від дороги, сказали:
– Ми хочемо, щоб наше листя було таким ж яскравим й блискучим, як листя, що прикрашають гілки дерев, що ростуть на пагорбах. Подивіться, у них просто золоте листя!
І чаклунки подарували Дубам, що стояли праворуч від дороги, золоте листя. Вітер задзвенів ним, як золотими дзвіночками.
– Спасибі! Ми тепер щасливі, дуже щасливі…
Доніс вітер до чаклунок і прохання Дубів, що росли ліворуч від дороги:
– Ми хочемо, щоб наше листя блищало й переливалося на сонці! Нехай буде воно у нас прозорими, і нехай світло грає у ньому, як у дорогоцінних каменях.
– Добре! – відповіли чаклунки. Буде по-вашому!
І Дуби, що росли ліворуч від дороги, отримали від них кришталеве листя.
Третє, останнє прохання передав чаклункам Соловейко, що жив у цьому дубовому гаю.
– Старі Дуби, що ростуть над самою прірвою Ан-Гурве, хочуть помолодіти, – сказав він. – Вони хочуть, щоб у них було листя м’яке, як лугова трава, і ароматне як квіти троянд!
Так і сталося. Зазеленіли крони старих Дубів, як смарагдова трава, і аромат їх наповнив усю околицю.
Одержали Дуби усе, що хотіли. Виконали свої обіцянка чаклунки. Та тільки один Дуб, той, що відмовився допомагати чаклункам, зберіг своє тверде темно-зелене листя. Чаклунки реготали й кружлялися довкола нього.
– Не одержиш нічого! – кричали вони. – Нічого не одержиш, навіть не проси!
Накричалися й полетіли.
А на наступний ранок ішли по дорозі до прірви Ан-Гурве розбійники. Піднялося над прірвою сонце, і золоте листя на дубах праворуч від дороги заблищало так, що розбійники навіть замружилися. Але потім вони відкрили очі, залізли на дерева й здерли з гілок усе золоте листя.. Сумно дзенькало воно, падаючи у мішки, плащі й кошики розбійників. Але що ж поробиш? Зробленого не повернеш… Пішли розбійники, а дуби простягнули до неба чорні голі гілки.
Налетів Північний вітер – Трамонтану, і подих його збив з дубів, що росли ліворуч від дороги, кришталеве листя. Упало воно на землю й розбилося. І ці дуби простягнули до неба чорні голі гілки.
Дзенькіт кришталевого листя почули кози, що паслися на сусідньому лузі. Вони підійшли до прірви Ан-Гурве, і дивовижний аромат ударив їм у ніздрі. Так ніжно пахло тепер листя на самих старих, самих прадавніх дубах! Зрадів пастух, що так зненацька знайшов їжу для череди, поліз на дерево, обірвав усе листя й нагодував кіз. Так він на усі дерева позалазив, усе листя з дубів обдер. Тільки голі гілки гойдалися тепер уздовж дороги до прірви Ан-Гурве, тільки чорні стовбури стогнали від вітру.
А наймолодший Дуб, той, що нічого у чаклунок не просив і нічого від них не одержав, той, що відмовився дати їм притулок, зеленів як і раніше, і як і раніше цвіли на ньому квіти, і як і раніше зріли восени жолуді. Позаздрили йому старі Дуби. Але хіба заздрістю справу поправиш? Прийшли лісоруби, зрубали чорні стовбури на дрова, зв’язали у в’язки гілля. Один молодий Дуб залишився стояти над прірвою Ан-Гурве.
Пролетіли над ним уночі чаклунки, побачили, що дарунки їх не принесли дубам-заступникам щастя, і давай битися і сваритися, звинувачувати одна одну у тому, що з дубами трапилося. Билися вони, билися й розлетілися у різні сторони. Так вони назавжди зникли з Каталонії, а може, і з Піренеїв, тому що коли зграя чаклунок розлетиться, втрачають вони свою злу силу.
А упертюх дуб з темно-зеленим листям так і стоїть над прірвою. Усі тепер у Піренеях знають його історію й приходять дереву поклонитися. За хоробрість йому дякують, за чесність і завзятість. А дубів довкола нього більше не виросло. Та й не треба. Нехай усе пам’ятають, яка історія відбулася давним-давно на дорозі, що веде до самої прірви Ан-Гурве.
