Жили-були чоловік та жінка, і мали вони трьох дочок. Якось чоловік пішов у поле, а жінка заходилася тісто вчиняти. Та й каже старшій дочці:
– Піди-но, доню, води принеси!
Подалася старша по воду. Джерело було в ущелині під деревом. Набрала вона з півглека води, глянула на дерево, а тоді на камінь під ним та й подумала: «Оце я вийду заміж, та буде в мене син, та назву його Кікос, та пошию йому гостроверху шапку, та як піде він по воду, та вилізе на це дерево, а тоді впаде – то прямо на камінь. Що ж мені робити, як же мені не плакати! Ой, Кікос-джан! Вай, Кікос-джан!»–приказує так донька та й плаче-плаче.
Жде мати дочки не діждеться. Посилає середульшу, каже їй:
– Піди-но подивися, де вона поділася? Треба ж тісто вчинити!
Гайнула середульша. Бачить – сидить старша, рве на собі коси, плаче-голосить.
– Чого це ти плачеш, сестронько? – питає її середульша.
А та:
– Серця в тебе нема, хоча б сльозинку зронила. А ще й тітка!
– Та що тобі сталося?
Каже:
– Ахчі, оце як вийду заміж, та буде в мене син, та назву його Кікос, та пошию йому гостроверху шапку, та як піде він по воду, та вилізе на це дерево, а тоді впаде – то прямо на камінь. Та що ж це за серце в тітки, що вона й не заплаче!
Тут середульша сідає поруч із нею, і вже обидві рвуть на собі коси, плачуть-голосять…
– Ой, Кікос-джан, вай, Кікос-джан!
Бачить мати, що й середульша не вертається, посилає найменшу.
Пішла вона та й собі пристала до тих.
Сидять вони вже втрьох, плачуть-голосять.
Бачить мати, жодна з дочок не вертається, сама пішла.
Приходить – і ну сваритися на дочок:
– А хай вам, сякі-такі, тісто вже сіло! Що це найшло на вас?
А вони в один голос відповідають:
– Ой, нані, нані! Що це ти за бабуся така, що в тебе таке черстве серце, навіть не заплачеш над своїм онучам?
– Що ви мелете? Чи не причинилось вам чогось, бува?
Рве на собі коси старша сестра, а дві менших розповідають:
– Нані-джан! А як наша сестра вийде заміж, та буде в неї син, та назве його Кікос, та пошиє йому шапку, вилізе він на це дерево та як упаде з нього на камінь… Яка ж ти бабуся, коли за онуком не заголосиш?
Кажуть вони їй це, а самі плачуть. Сіла мати поряд з ними, розпустила коси і собі в сльози, і собі голосить:
– Вай, Кікос-джан! Вай, бала-джан.
Проходив там один чоловік та й питає:
– За ким це ви так побиваєтесь?
– Та як же матері за дитиною, тіткам за небожем, а бабі за внуком та й не побиватися?
– Щось я ніяк не второпаю,– каже перехожий.
Їхня мати й каже:
– Людино захожа! А як моя старшенька вийде заміж, та буде в мене онук, та назвемо його Кікос, та пошиємо йому гостроверху шапку, та як вилізе він на це дерево, а тоді впаде, то прямо на камінь… Та які ж із нас мати, тітки й баба, коли за ним не плакатимемо?
Посміявся про себе над ними перехожий, а вголос і каже:
– Та нічого ж немає. Ідіть собі додому!
А вони не перестають. Усе плачуть, усе голосять!
Тоді він їм радить:
– Так ви своєї втрати не загоїте. Ідіть краще додому, заріжте бичка, напечіть хліба та скличте поминки.
Послухали вони того чоловіка, пішли додому, зарізали бичка, напекли хліба, скликали людей, зробили поминки.
Увечері приходить селянин додому, бачить голову бичка та до жінки:
– Ахчі! Що це з нашим бичком скоїлось?
– Та,– каже,– зробили оце ми поминки нашому Кікосові.
Розсердився чоловік:
– Дурні-дурні! Який Кікос? Звідки ви його викопали, що по ньому поминки справляєте?
Вилаяв їх, та що діяти? Подумав: «Піду я світом, подивлюся, чи деінде є ще такі дурні? Чи, може, тільки в нас?»
І вирушив у дорогу. Йде та йде, прибився до однієї річки, аж там якась молодиця ноги полоще. Уздріла його та й питає:
– Куди йдеш, чоловіче добрий?
– На той світ! – сердито відповів чоловік.
– На той світ? – зраділа жінка.– Тоді візьми оці гроші і віддай там їх моїй матері. Вона вже давно туди пішла!
А він її не слухає, чимчикує далі. Наздогнала його та жінка, гроші перед ним поклала, благає слізно:
– Чоловіче добренький, стрінеш там мою матінку, віддай їй гроші, дуже прошу!
Подумав чоловік: «Недарма ж ото кажуть – по дурня далеко ходити не треба, він сам до тебе прийде. Як так, то візьму в неї грошики, куплю собі бичка».
А та молодиця була дружиною того перехожого, що нараяв улаштувати поминки по Кікосові.
Прийшла вона додому та й хвалиться чоловікові:
– Оце послала я своїй матері гроші!
– Ах ти ж недотепо, твоя ж мати вже померла, як же ти їй гроші послала?
– Та,– розповідає,– один чоловік ішов на той світ, я й попросила його красненько – як зустріне мою матінку, хай передасть їй гроші.
Розсердився чоловік, відлупцював жінку, тоді скочив на коня – наздоганяти того, хто гроші видурив.
А селянин примітив, що хтось женеться за ним, здогадався, що то чоловік тієї жінки, та й шаснув у млин, заховався.
Чоловік зупинив коня перед млином, прив’язав його й собі – у млин!
А селянин вискочив із млина, та на коня, та й поминай як звали!
Господар коня вийшов з млина. Туди-сюди – немає коня. Повернувся додому без коня і без грошей. А селянин приїхав додому верхи та й каже жінці з дочками: – Думав я, що тільки ви дурні. А виходить, що й дурніші від вас є.
