Мав селянин коня із зірочкою на лобі. Навесні кінь ходив у плузі, тягнув борону, восени
молов на тоці збіжжя, взимку возив на санях воду, словом, знаходилася для нього робота щодня. Але минули роки, Білозорий постарів, нічого вже робити не міг.
– Іди тепер своєю дорогою,– сказав йому господар та й вигнав у гори. Довелося звикати коневі до нового життя.
Одного разу зустрілася йому лисиця.
– Чого це ти вуха повісив? – питає.– Сумуєш, вигляд у тебе – гірше нікуди. Що за лихо спіткало тебе?
– Правду кажеш, лисичко, лихо, – поскаржився Білозорий. – Щедрість і скнарість, виявляється, в парі не ходять.
Скільки років я вірно служив господареві, а дослужився до того, що він безжалісно прогнав мене.
– Що ж ти думаєш робити тепер? Треба шукати якийсь вихід.
– Який там вихід,– похнюпився Білозорий.– Господар погодився б мене годувати хіба що тоді, якби я зловив і привів йому лева. Але де вже мені зробити таке!
Послухала лисичка коня та й каже:
– Я допоможу тобі, покладися на мене.
– Нехай буде по-твоєму.
– Зробимо так: лягай отут і відкинь копита, наче тобі вже кінець прийшов. А далі побачиш,– сказала лисичка і побігла.
Білозорий, поклавшись на долю, так і зробив. А лисичка недалечко й відбігла, зупинилася біля печери, де мешкав пристаркуватий лев.
– Здрастуй, леве! – гукнула вона. – Ти, напевне, голодний. Ходи зі мною, я нагодую тебе.
Лев кліпнув очима, позіхнув, широко роззявив пащу, неквапом виліз із печери і рушив услід за лисичкою. Коли ж угледів коня, що лежав, наче мертвий, кинувся до нього.
– Май терпіння,– зупинила його лисичка.– Кінь нікуди від нас не втече. А тобі треба берегти свою гідність. Негоже гризти кістки де заманеться. Забрав би коня додому и ласував би там досхочу.
– Як же я заберу його? – рикнув роздратований лев.
– Щось можна придумати. Зробимо так: я прив’яжу коня тобі до хвоста, а тоді вже тягни його, куди схочеш.
Пристав на таку пораду лев. Лисичка обернула його хвостом до коня, розправила довгий кінський хвіст й обережно зв’язала ним левові задні ноги. Не встиг той отямитися, як лисичка гукнула:
– Ну, Білозорий, тепер не гайся, коли маєш розум!
Ще й стьобнула коня через спину.
Білозорий миттю схопився на ноги та й поволік лева за собою. Той заричав так, що й казати годі: затремтіли скелі, захвилювались озера, а річки потекли назад.
Через гори й долини приволік Білозорий лева аж до хати свого господаря. Господар зрадів, коневі накидав сіна й більше ніколи не проганяв його з дому.
