Жив собі чоловік; у нього був кіт, тільки такий бешкетливий – просто біда! Набрид кіт чоловікові. Думав-думав він, узяв кота, посадив у мішок, зав’язав і поніс до лісу. Приніс і кинув його в лісі: хай пропадає! Кіт ходив-ходив і надибав хатину, в якій лісник жив; заліз на горище і лежить собі, а захоче їсти – піде лісом пташок і мишей ловити, наїсться вволю і знов на горище, і горя не знає!
Якось пішов кіт гуляти, а назустріч йому лисиця, побачила кота і дивується: «Скільки живу в лісі, а такого звіра не бачила». Уклонилась коту і питає:
– Скажи, добрий молодцю, хто ти такий, як сюди забрів і як тебе звати-величати?
А кіт настовбурчив шерсть і каже:
– Я із сибірських лісів присланий до вас управителем, а звати мене пан Коцький.
– Ах, пане Коцький, – каже лисиця, – не знала про тебе, не чула; ходімо до мене в гості.
Кіт пішов до лисиці; вона привела його в свою нору і стала пригощати різною дичиною, а сама розпитує:
– А що, пане Коцький, чи одружений ти?
– Ні, – каже кіт.
– А я лисиця-дівиця, візьми мене заміж.
Кіт погодився, і почався у них весільний бенкет.
Наступного дня вирушила лисиця роздобути харчів, щоб було чим з молодим чоловіком жити; а кіт удома лишився. Біжить лисиця, а назустріч їй вовк трапився і почав до неї клинці підбивати:
– Де ти, кумасю, пропадала? Ми всі нори обшукали, а тебе не бачили.
– Пусти, дурню! Чого залицяєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.
– За кого ж ти вийшла, Єлизавето Іванівно?
– Хіба ти не чув, що до нас із сибірських лісів присланий управитель пан Коцький? Я тепер його дружина.
– Ні, не чув, Єлизавето Іванівно. А як би на нього поглянути?
– О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі – відразу ж з’їсть. Ти дивись, приготуй барана і принеси йому на поклін; барана поклади, а сам сховайся, щоб він тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!
Вовк побіг по барана.
Іде лисиця, а назустріч їй ведмідь і почав до неї залицятися.
– Що ти, дурню клишоногий, чіпляєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.
– За кого ж ти, Єлизавето Іванівно, вийшла?
– А за того, кого прислали до нас із сибірських лісів управителем, звати пан Коцький, – за нього вийшла.
– А чи можна на нього поглянути, Єлизавето Іванівно?
– О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі – відразу ж з’їсть! Ти йди, приготуй вола і принеси йому на поклін; вовк барана хоче принести. Та дивись: вола поклади, а сам сховайся, щоб пан Коцький тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!
Ведмідь поплентався по вола.
Приніс вовк барана, зідрав шкуру і стоїть, задумавшись; дивиться – і ведмідь лізе з волом.
– Здрастуй, брате Михайле Івановичу!
– Здрастуй, брате Левон! Що, не бачив лисиці з чоловіком?
– Ні, брате, давно чекаю.
– Іди, клич.
– Ні, не піду, Михайле Івановичу! Сам іди, ти сміливіший за мене.
– Ні, брате Левон, я не піду.
Раптом не знати звідки – біжить заєць. Ведмідь як крикне йому:
– Ходи-но сюди, куцохвостий чорте!
Заєць злякався, прибіг.
– Ну що, куцохвостий, знаєш, де живе лисиця?
– Знаю, Михайле Івановичу!
– Іди мерщій і скажи їй, що Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем давно вже готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися бараном і волом.
Заєць щодуху почухрав до лисиці. А ведмідь з вовком стали думати, де заховатися. Ведмідь каже:
– Я полізу на сосну.
– А мені що робити? Куди мені подітися? – питає вовк. – Я ж на дерево ніяк не залізу! Михайле Івановичу! Заховай, будь ласка, куди-небудь, зарадь горю.
Ведмідь поклав його в кущі, притрусив сухим листям, а сам заліз на сосну, на самісіньку верхівку, і позирає: чи не йде пан Коцький з лисицею?
Заєць тим часом прибіг до лисичої нори, постукав і каже лисиці:
– Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем просили сказати, що вони давно готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися вам волом і бараном.
– Іди, куций! Зараз прийдемо.
От іде кіт з лисицею. Ведмідь побачив їх і каже вовку:
– Ну, брате, іде лисиця з чоловіком; який же він малий!
Прийшов кіт і враз накинувся на вола, шерсть на ньому настовбурчилася, і почав він рвати м’ясо зубами й лапами, а сам муркоче, ніби сердиться: «Мало, мало!». А ведмідь каже:
– Малий, а ненажера! Нам учотирьох не з’їсти, а йому одному мало; певно, й до нас добереться!
Закортіло й вовкові поглянути на пана Коцького, та крізь листя не видно! І почав він розгрібати сухолист над очима, а кіт почув шурхіт, подумав, що то миша, та як кинеться і вчепився кігтями вовкові просто в морду.
Вовк підскочив, ноги на плечі і як дав драла! А кіт сам злякався і кинувся на дерево, прямісінько туди, де ведмідь сидів.
«Ну, – думає ведмідь, – побачив мене!» Злазити нема коли, то він поклався на Божу волю і як гепнувся з дерева на землю, усі печінки поодбивав, підвівся – і навтьоки! А лисиця вслід кричить:
– От він вам всипле! Заждіть!
Відтоді всі звірі стали боятися кота, а кіт з лисицею запаслися м’ясом на всю зиму і стали собі жити-поживати, і тепер живуть, хліб жують.
