Був де не був раз один чоловік, ім’я його було Клим. Сей Клим ніяк не хотів робити. Но та як жити? Робити не хоче, то буде красти. Почав він звідси і звідси помалу, і так він навчився дуже красти.
Раз дочувся за нього один пан, що він такий і такий злодій. Сказав його закликати до себе і каже йому:
— Климе, гов! Тоді ти будеш добрий злодій, коли ти вкрадеш од моїх слуг телицю. Завтра її будуть вести на вашар. А коли її не вкрадеш, то накажу тебе загубити.
— Я вкраду, пане,— каже Клим. На другий день ведуть слуги телицю на вашар, а Клим уже вартував, коли будуть вести. Видить, що ведуть, наскоро уліз на одне дерево і там повісився. Ідуть слуги побіля дерева, видять, що там якийсь чоловік висить (а те ніколи і в голові їм не було, що то Клим), і кажуть:
— Дивіться, браття! І сьому світ навновав, що повісився. Та й видно, що іще молодий.
Слуги із тим пішли далі. А то такий ліс був, що з одного боку і з другого хаща була, а на середині путь. Клим як увидів, що слуги пройшли, схопився з того дерева — і поперед них та повісився на друге дерево.
Прийшли панові слуги і до того дерева і там увиділи чоловіка повішеного, і кажуть: — Дивіться, браття! І тут один чоловік повісився.
І з тим пішли далі. Клим, як увидів, що вони уже геть далеко, ізліз із дерева та знову наперед їх — і повісився на третє дерево.
Надійшли панові слуги і туди з телицею і увиділи, що і там один чоловік повішений, уже третій. І каже один з-межи них:
— Мені видиться, що то усе один чоловік. Ану підімо, погляньмо, чи там є той найперший.
А те і одному у голову не прийшло, що хоч одному би коло телиці зостатися. Телицю прив’язали там до одного дерева, а самі усі пішли дивитися найпершого повішеного чоловіка.
Клим, як увидів, що слуги порозходилися, ізліз із дерева, телицю одв’язав і повів. Вернулися до телиці, а телиці гладко. Не виділи нікого, хто вкрав, чи куди пішов. Вернулися і пішли додому. Звідується у них пан:
— Ну, що вам дали за телицю?
— Пане, не знаємо: як ми йшли тим лісом, то виділи, що троє людей повішено коло путі. А як ми прийшли до того третього повішеного чоловіка, то закортіло нам подивитися, чи там є той перший. Телицю ми прив’язали до одного дерева, самі пішли дивитися; прийшли туди, де був найперший повішений, та видимо, що там уже його нема. Прийшли до другого — і того там не було; прийшли до третього — уже й того там не було, та й телиця украдена.
— Ну, ідіть за Климом,— каже пан,— бизувно, він украв.
Прийшов Клим, звідується од нього пан:
— Климе, гов! Чи ти вкрав телицю?
— Ой я, пане!
— Ну, коли ти украв телицю, укради ти од моїх слуг із маштальні кобилу, то дам тобі сто золотих. А коли не вкрадеш, то дам тебе загубити. — Я украду, пане! — каже Клим.
Навечір ось сказав пан, аби слуги один на кобилу сів, другий за кетефик тримав, а третій за хвіст, та аби добре її сокотили, аби Клим якось не вкрав.
Звечорілося. Узяв Клим корчажку спирту, прядива одну ручку, та поклав у тайстру, і вбрався у жебраче плаття. Прийшов у маштальню, де панові слуги кобилу вартували, почав припрошуватися на ніч.
Слуги того прийняли, бо не знали, що то Клим, а істинно вірили, що жебрак. Вийняв Клим спирт із корчажкою і почав силувати слуг. Слуги взяли і добре понапивалися, та він їх іще посилував, так що вони дуже повпивалися. Як Клим увидів, що слуги вже дуже повпивалися, дрімають, узяв терлицю і того, що сидів на кобилі, усадив на терлицю, а тому, що хвіст тримав, дав у руки пучку прядива, а той, що за кетефик тримав, таки за кетефик тримав, лиш що Клим прив’язав кетефик до терлиці та так його залишив, аби тримав; а сам кобилу вивів із маштальні.
Рано прийшов пан у маштальню, видить, що кобили нема, а слуги коло терлиці. Звідується од того, що на кобилі мав сидіти:
— А де кобила?
— Тут є, пане! — і ще почав бити ногами терлицю, ніби бив кобилу в черево.
Звідується далі од того, що за хвіст мав тримати, а він пучку прядива тримає.
— А де хвіст кобили?
— Тут є, пане! — і добре потряс прядивом. (А вони іще всі п’яні були, бо спирт їх дуже затлумив.)
Звідується далі од того, що кобилу за кетефик мав тримати:
— А чи ти так держиш кобилу за кетефик?
— Ой, я держу, пане!
Ех, коли почав пан бити слуг, аж тоді вони увиділи, що вони не кобилу вартували, а терлицю.
Погнав пан за Климом. Прийшов Клим, звідується від нього пан:
— Чи ти вкрав, Климе, мою кобилу?
— Ой я, пане.
І дав пан Климові сто золотих, і кобилу йому дав. Як йому дав, та й каже знов:
— Тоді ти, Климе, будеш злодій, коли од мене із постелі вкрадеш паню. Коли вкрадеш, дам тобі сто золотих, а коли ні, то дам тебе згубити.
— Я вкраду, пане! Однак зажурився Клим дуже, як би украсти од пана паню, коли пан, як іде спати з панею, то замикає двері. Не знав, що інше робити, зібрався й пішов до чортів, аби йому допомогли паню вкрасти. Чорти зараз пристали, лиш що мусив паню їм дати. А чорти іще йому дали за те такий міх грошей, як сам Клим.
Прийшов сам хромий чорт із Климом паню красти. Зараз чорт повідмикав двері, паню взяв так, що ні пані, ні пан не чули, а Климові наказав, аби коло пана один околот положив. Чорт паню поніс у пекло.
Рано пробудився пан і видить, що нема коло нього пані, а вмісто пані один околот лежить коло нього. Послав за Климом і каже:
— Климе, гов! Чи ти вкрав паню?
— Ой я, пане!
— Ну, на, тут маєш сто золотих. Іще тобі дам сто золотих, лиш дай мені паню назад.
Ну, що робити? Клим знав добре, що чорти пані легко не оддадуть. Наловив Клим воробців, узяв друганик ниток, поприв’язував нитки воробцям на лапки, натесав кілків, ізібрав те у тайстру і пішов у пекло до чортів. Ну і кобилу взяв із собою.
Прийшов над пекло, порозпускав воробців. Як далеко одлетить воробець на нитці — там зараз пішов і кілок забив. А кобилу прив’язав там до одного дерева.
Іде один чорт і звідується у Клима:
— Климе, гов! Що ти тут хочеш робити?
— Звідайся у богородиці.
— Та як їй казати?
— Іздійми шапку та кажи: не! не! не! Ізняв чорт шапку, іде до кобили та каже:
— Не! не! не!
Кобила заіржала. Звідується чорт у Клима:
— Що тепер каже?
— Та те каже, що тут один монастир лагодиться будувати.
— Йой, не роби тут, не роби, дам тобі, що хоч!
— Дай мені паню.
Чорт як учув, що паню просить, то втік. Приходить і другий, звідується у Клима:
— Климе, гов! Що ти тут хочеш робити?
— Звідайся у богородиці.
— Та як їй казати?
— Іздійми шапку та кажи: не! не! не! Зняв чорт шапку, іде до кобили і каже: — Не! не! не!
Кобила заіржала. Звідується чорт у Клима:
— А що тепер каже?
— Каже, що тут один монастир лагодиться будувати.
— Климе, лиш те тут не будуй, дам тобі, що хоч.
— Дай мені паню!
Чорт як учув, що паню просить, то втік. Прийшов і третій, і той пані не хотів дати. Ні один не хотів пані дати. Ось аж напослідок прийшов хромий і звідується:
— Климе, гов! Що ти тут хочеш робити?
— Позвідайся в богородиці.
— Та як їй казати?
—Іздійми шапку та кажи: не! не! не! Зняв чорт шапку, іде до кобили і каже:
— Не! не! не!
Кобила заіржала. Звідується чорт у Клима:
— Що тепер каже?
— Та каже, що тут один монастир ладиться будувати.
— Климе, гов! Чи не мож би її якось упросити?
— Мож!
— Та як?
— Візьми шапку в зуби та йди поцілуй її у задні ноги, і красно проси: не! не! не! Але на череві йди.
Узяв чорт шапку в зуби, ліг на черево і так, сунучися, іде до кобили. Підійшов до кобили, хоче поцілувати у задні ноги, а кобила задом як взяла бити чорта, чорт далеко — фирк! — і каже:
— Йой, Климе, проси, що хоч, дам тобі, лиш іди звідси із своєю богородицею.
— Ну, то дай мені паню, бо інакше не йду звідси.
— Ну, дам тобі!
Пішов чорт, виніс паню, але дуже суха і бліда була, бо усе з чортами мусила іграти. Так приніс її додому, передав панові.
І днесь, може, ґаздують вкупі, коли не померли. А Клим дістав своїх сто золотих од пана.
Було сороча,
Було й воронча. Справили собі хижу з сінця.
Чи казати казку з кінця?
