Французька народна казка
Анжевілер, як ми вже казали — маленьке містечко на півночі Лотарінгії. Розкинулося воно неподалік од люксембурзького кордону. Розмовляють там дуже кумедною говіркою, якої не розуміють в інших провінціях. Тому з давніх-давен мешканці Анжевілера зажили поганої слави, їх вважали простачками й дурнями. Мали вони й прозвисько — «заяча юшка», бо коли одного разу заєць, перебігаючи село, переплив калюжу, всі жінки кинулися черпати з неї воду, щоб зварити капусту на заячій юшці.
Ніколя Дортен був справжнім анжевілерцем, не розумнішим і не дурнішим за інших. Він зроду не виїздив із свого села і, коли вперше вибрався до Тіонвіля, подумав, що потрапив до самої столиці.
Він прогулявся Паризькою вулицею, помилувався вітринами крамниць і, як справжній селянин, помітив, що все тут багато дорожче, ніж у Анжевілері.
Невдовзі Ніколя Дортен вийшов на ринковий майдан. І ось в одного торговця городиною він помітив щось велике, жовте і кругле, мов колесо від воза. То був гарбуз.
Ніколя довго дивився на ніколи не бачену дивину. І коли торговець вийшов з-за прилавка, спитав у нього:
— Що ото таке?
Торговець одразу зрозумів, з ким має справу.
— Це кобиляче яйце,— відповів він.
— Кобиляче яйце? — здивовано повторив Ніколя.— Невже? І з нього може вилупитися лошатко?
— Звичайно. Для цього ти повинен вигрівати яйце в ліжку два тижні. Ніколя не мав коня. Здавна мріяв купити, та не було в нього грошей.
Велика надія полонила душу Ніколя.
— Воно дорого коштує? — спитав він.
— Один екю і п’ять франків,— відповів торговець.
Ніколя не вагався і миті. Він заплатив, узяв гарбуз і поспішив до Анжевілера.
— Що з тобою? — спитала Сідоні, його дружина, побачивши захеканого чоловіка.
Ніколя розповів їй, у чому річ, і додав, що сам буде висиджувати кобиляче яйце. Здивована Сідоні погодилася.
Ніколя добре повечеряв, ліг у ліжко, поклав яйце собі під бік і вкрився теплою ковдрою.
Протягом двох тижнів не вставав він із ліжка, там снідав, обідав і вечеряв. Вигрівав яйце.
Та минуло два тижні, а з яйця нічого не вилуплювалося. Ніколя вирішив потримати його в теплі ще два дні.
Як і раніше — нічого.
Ніколя захвилювався:
— А що, коли торговець випадково продав мені негодяще яйце? І він послав дружину в Тіонвіль порадитися з торговцем.
— Яйце як яйце,— запевнив той. — Може, шкаралупа дуже тверда. Щоб розбити її і не зашкодити лошаткові, можна скотити його з невисокого і не дуже кам’янистого пагорба.
Повернувшись додому, Сідоні переказала пораду продавця чоловікові. Ніколя швидко встав, одягся, обережно поклав яйце у великий кошик і пішов на пагорб. Цілий гурт односельців супроводив його, щоб побачити народження лошати.
Вибравшись на вершину пагорба, Ніколя обережно вийняв яйце з кошика і поклав його під укіс, звідки воно й покотилося. Важко дихаючи, з мокрим від поту чолом, він не відводив очей від яйця. Анжевілерці теж поставали так, щоб нічого не проґавити. Всі приготувалися ловити лоша.
Спочатку гарбуз котився вниз повільно, підскакуючи на камінні. Та чим далі — швидше, і ось уже гарбуз летить, мов ядро із гармати.
І, як на те, на його шляху трапився пеньок. Гах! — і гарбуз розколовся на безліч маленьких шматочків, що розлетілися далеко довкола.
Заєць, який жив під пеньком, кинувся тікати, петляючи й перекидаючись на ходу.
Подумавши, що то лоша, всі метнулися за ним. Ніколя кричав:
— Ловіть його!.. Швидше ловіть його!
Заєць був меткий, і хіба що добрий мисливський собака міг би його наздогнати. Та жоден анжевілерець не здогадався взяти з собою собаку…
Зажурений повертався Ніколя додому, щоб розповісти про свою велику невдачу вірній Сідоні.
Ніколи більше він не наважувався висиджувати лоша і мусив змиритися з думкою, що ніколи не матиме коня в стайні.
