Жили колись пан і економ. Задумав якось пан пеньки у лісі корчувати й наказав економові підшукати для цієї роботи корчувальників. А поблизу панської економії стояла садиба одного бідного селянина, який мав лише невеличку халупу та клаптик землі. Посіяв той селянин по весні жито на своєму клаптику, але не вродило воно, і вирішив він найнятися до пана пеньки корчувати. А треба сказати, що це дуже важка робота – пеньки корчувати. Довго він морочився якось біля одного пенька й застогнав од напруги:
– Ох і важко!
І в ту ж мить підійшла до нього незнайома жінка й промовила:
– Віднині в тебе все піде на лад – я допоможу тобі!
І справді, тепер селянин кожний пеньок висмикував із землі, наче гнилий гриб.
Економ – він саме йшов лісом – бачив, як селянин розмовляв із жінкою, і запитав згодом корчувальника:
– Що то за жінка розмовляла з тобою?
– О, то була така жінка, котра слово чарівне знає. Тільки промовила його, як одразу працювати стало набагато легше. Пеньки ніби гриби із землі вириваються.
Почув усе це економ – і чимшвидше до пана в маєток. Розповів йому про все, що бачив та чув, стільки, що й у голові не вмістити.
Пан спочатку не повірив, але економ навіть перехрестився:
– їй-право, не проста це жінка, вона словом заповітним володіє. Побачили б ви, як після розмови з нею селянин став пеньки корчувати. Тягне їх один за одним із землі, наче маслюки збирає. Хоч би що там було, а треба нам ту жінку в маєток залучити. Погано тільки, що вона корчувальника не залишить. Та щоб його спекатись, я таке придумав: пошлімо корчувальника на небо, нехай місяцеві звістку віднесе,– і повернеться через три дні. А якщо вже він туди потрапить, то назад більше не прийде.
Сподобалася така розмова панові. Звелів він корчувальникові негайно збиратись у дорогу, віднести місяцю звістку. Гірко заплакав корчувальник. І знову в ту ж мить перед ним з’явилася Лайма [Лайма в латиській міфології богиня щастя, захисниця сиріт і жінок, зумовлювала людську долю].
– Чого це ти плачеш?
Розповів їй про все корчувальник.
– Не журися! – сказала жінка.– Ось я закину цей клубок на місяць, а клубок і розмотається. Ти йди по ниточці – дійдеш прямо до місяця і назад повернешся.
Послухався корчувальник Дайми, вирушив у дорогу, а через три дні назад повернувсь. Дивується пан, економ власним очам не вірить.
А на другий день в економа вже інше на думці.
– Пошлімо його тепер до сонця. Туди дуже далека дорога.
Гаразд, послали корчувальника до сонця.
А Дайма другий клубок закинула, і корчувальник через три дні повернувся назад, наче й не ходив нікуди.
Дивується економ, дивується пан, руками розводять.
А назавтра економ знову за своє:
– Накажімо йому піти ще в пекло, звідти він уже напевно не повернеться.
Посилають. А Лайма новий клубок дістає. Кинула вона його, покотивсь той клубок, і котився він, котився, аж поки до самісінького дна пекла не дістався. Пішов корчувальник по ниточці й через деякий час зупинився перед ворітьми. Перед тим як зайти, оглянувся назад і бачить; за ним економ поспішає. Цього разу він пішов слідом за корчувальником, щоб переконатися, чи справді той до пекла дійде. Але ниточки економ не помітив, її міг бачити лише корчувальник.
Корчувальник вдав, що не бачить економа, відчинив ворота й сміливо попрямував у самісіньке пекло. І що ви думаєте? Першим, кого зустрів корчувальник, був його колишній пан, теперішнього пана батько, який давно помер. Чорт наказав йому перекочувати важкі діжки. Та корчувальник навіть не поздоровався зі своїм старим паном, яке йому діло до нього – хай собі возиться з діжками, – а сам попрямував далі. Виконавши все, що йому було велено (на це пішло небагато часу), корчувальник пішов до виходу із пекла. Чорт провів його. Прочинивши ворота, корчувальник ненароком озирнувся назад. Старий пан усе ще перекочував діжки. Чути було, як він важко дихає од напруги. Тут і економ побачив пана та й задумався: чи не допомогти своєму колишньому благодійникові. Поміркував трохи, засукав рукави й схопився за діжку. Хоч як напружувався, а діжка ні з місця. Побачив чорт, узяв батога та як закричить:
– Два такі здоровенні дядьки не можуть підняти маленької діжечки! – Та як замахнеться батогом, як оперіщить ним – спершу економа, а тоді й старого пана.
Не став більше корчувальник дивитись, пішов додому.
Через два чи три дні повернувся додому й економ. Ледь-ледь живий приплентався. Показав панові свої боки, де ще синіли пасмуги від батога, розповів про всі страхіття, яких набачився в пеклі, про панового батька та про те, як його там працювати примушують.
Дізнавшись про все це, пан дуже розгнівався.
– Начувайся ж, корчувальнику, – процідив він крізь зуби. – Ось накажу вирити довгу темну нору на два виходи, а посередині повен казан з окропом поставлю. Зажену тебе в нору, й зваришся живцем.
А Дайма заздалегідь попередила корчувальника й розповіла йому, іцо та як робити.
– Йди сміливо крізь нору,– сказала вона на закінчення,– нічого тобі лихого не буде.
Настав день, коли корчувальникові передали панський наказ пройти крізь нору. Поліз він. Через деякий час у норі почулося хлюпання води. Пан з економом зловтішно посміхнулися. Та що це? Перегодом із нори вилазить корчувальник – живий, здоровий та ще й одяг на ньому весь золотом сяє. Побачили це пан та економ і мерщій у нору, в казан пірнути, щоб і собі золота набрати. Пірнути вони пірнули, тільки от назад уже з казана не випірнули.
