За короля Іоанна жив у Кентербері абат. Жив він пишно та багато. Сто монахів щодня обідали з ним у трапезній монастиря, і повсюди його супроводжувало п’ятдесят лицарів у оксамитовому вбранні, прикрашеному золотими ланцюгами.
А король Іоанн просто не терпів, коли когось із його підданих шанували більше, ніж його самого. Якось він викликав кентерберійського абата до себе.
Абат, а разом з ним і вся його свита, постали перед королем. Король вийшов назустріч абату і мовив:
– Як поживаєш, святий отче? Чув, ти утримуєш ще пишніший двір, ніж я. Це принижує нашу королівську величність.
– Ваша величність, – відповідає абат, низько вклонившись, – усе, що я витрачаю, це дари благочестивих прочан нашому абатству. Благаю вашу світлість не гнівитися за те, що я витрачаю на наше абатство всі гроші, що належать нам.
– Е ні, шановний абате! – мовив король. – Усе, що у нашому славному королівстві, – все належить тільки нам. Ти не можеш утримувати такий пишний двір і ганьбити короля! Та я великодушний, і, якщо ти відповіси мені на три запитання, я збережу тобі життя і багатство.
– З великою радістю, ваша величність, – відповів абат, – наскільки вистачить мого бідного розуму.
– Скажи мені, – мовив король, – де середина землі? І скільки часу мені треба, щоб об’їхати навколо землі? І, нарешті, відгадай, що я думаю.
– Ваша величність, мабуть, жартує, – пробелькотів абат, не знаючи, як відповідати.
– Незабаром ти побачиш, що це не жарти, – сказав король. – Якщо до кінця тижня не відповіси на всі три запитання, позбудешся голови.
З важким серцем повертався абат додому. Найперше він заїхав до Оксфорда, гадаючи знайти там ученого мужа, котрий допоміг би відповісти на запитання короля. Та не знайшов і, опечалений, поїхав у Кентербері, щоб назавжди розпрощатися зі своїми монахами.
Дорогою він зустрів чабана.
– З поверненням, пане абат! – привітав його вірний чабан. – Які новини від нашого доброго короля Іоанна?
– Невтішні, сину мій, невтішні, – промовив абат і розповів, як прийняв його король.
– Не горюйте, пане абат, – втішав чабан. – Буває, що дурень розгадає те, чого не знає розумна людина. Замість вас у Лондон поїду я. Тільки позичте мені вашу рясу і пишну свиту.
– Та хіба ж ти зумієш відповісти на королівські запитання?
– Зможу! У вашій рясі з каптуром мене там ніхто не впізнає.
Що було абату робити? Довелося погодитись. Вбрався чабан у кращу рясу і в супроводі абатового почту вирушив до Лондона. Призначеного часу став перед королем Іоанном.
– Вітаю тебе, пане абат, – сказав король Іоанн чабанові, переодягненому в рясу абата. – Бачу, ти вже готовий відповідати.
– Так, ваша величність, – відповів чабан.
– Тоді скажи: де середина землі?
– Тут! – відповів чабан і вдарив об землю єпископським жезлом. – А якщо ваша величність не вірить, накажіть виміряти і тоді самі переконаєтесь.
– Дотепна відповідь. Ти, я бачу, веселун. А тепер відповідай на друге запитання: скільки часу мені треба, щоб об’їхати навколо землі?
– Якщо, ваша величність, зволите встати разом із сонцем і рушите слідом за ним до наступного сходу, то якраз встигнете об’їхати навколо землі.
Засміявся король, вдоволений відповіддю.
– А я й не знав, що так швидко. Ну, з цим покінчено. А тепер третє, і останнє, запитання: про що я зараз думаю?
– Це легко відгадати, ваша величність, – відповів чабан. – Ваша величність думає, що перед вами сам кентерберійський абат, але, як ви зараз переконаєтесь, – тут чабан відкинув з обличчя каптур, – це всього лише його скромний чабан, і він прийшов просити вас, аби ви простили і його, і абата.
Король розсміявся.
– Спритний ти хлопець і на розум вдатний. От моє королівське слово: кентерберійським абатом будеш ти.
– Ні, ваша величність, це неможливо, – заперечив чабан. – Я неписьменний.
– Ну, тоді за свій бистрий розум ти будеш одержувати від абата по шість червінців на тиждень. І передай абату, що я прощаю його!
