Пішли якось сільські дітлахи на ніч в ліс. Погода стояла холодна, туманна, і навіть біля багаття неможливо було зігрітися. Раптом одна жвава дівчинка сказала:
— Піду я побігаю, зігріюся краще, ніж тут, сидячи біля вогню .
Сказала і побігла. Інші засміялися їй услід:
— Мабуть, скоро повернеться!
Але маленька втікачка не повернулася.
Зранку, тільки розвиднілося, вони почали гукати, кликати зниклу подругу — ніхто не відгукувався. Діти подумали: мабуть, пішла до села. Але й прийшовши додому, ніде не знайшли втікачки. Батьки її самі пішли до лісу шукати доньку, ходили весь день, але теж жодних слідів не знайшли. І стало їм страшно, чи не загризли дівчинку хижі звірі. Стурбовані та сумні повернулися батько з матір’ю увечері додому.
А з дівчинкою сталося ось що. Відбігши далеко від інших дітей, вона побачила попереду пагорб, на якому горів вогонь; більше нічого не можливо було розгледіти в густому тумані. Дівчинка подумала, що там сидять люди; але, видершись на пагорб, побачила одноокого старого з сивою бородою — він лежав на боці біля вогню і підгортав головешки своєю залізною палицею.
Дівчинка злякалася, хотіла втекти, але старий помітив її і крикнув:
— Стій на місці, бо кину в тебе залізною палицею! У мене хоч і одне око, та пильне, і рука тверда.
Дівчинка тремтячи зупинилася. Старий наказав їй підійти ближче, але вона не наважувалася. Тоді старий підвівся, взяв дівчинку за руку і промовив:
– Іди сюди, погрійся!
Хоч як боязко було дівчинці, а довелося піти. Старий вийняв зі своєї торбинки булку, дав дівчинці і наказав їсти. Потім вдарив палицею по траві, і біля багаття раптом опинилися дві гарненькі дівчанки, наче з-під землі виросли. Діти швидко познайомилися і бавилися біля вогню. А старий заплющив око, наче заснув.
Коли стало світати, з’явилася якась старенька і сказала сільській дівчинці:
— Сьогодні ти залишишся в гостях у наших дітей і переночуєш тут. Потім я відведу тебе додому.
Дівчинка, хоч і спочатку була дуже налякана, скоро так потоваришувала з дітьми, що вже не боялася і не думала про рідний дім. День пройшов в забавах, а ввечері всіх дітей разом поклали спати. Однак наступного ранку з’явилася якась молода жінка і сказала дівчинці:
— Сьогодні ти маєш повернутися додому, бо твої батьки дуже журяться за тобою: вони думають, що ти померла.
З цими словами вона взяла дівчинку за руку та вивела її з лісу і на прощання сказала:
— Вдома нікому не розповідай про те, що ти бачила та чула минулої ночі. Скажи просто, що заблукала в лісі. — І, простягнувши дівчинці круглу брошку, додала: — Якщо тобі колись захочеться відвідати нас, подуй на цю брошку і ти відразу знайдеш дорогу до нас!
Дівчинка сховала брошку в кишеню і по дорозі до села весь час питала себе, що подумають її батьки. Сказати їм правду вона не могла.
У селі їй зустрілися двоє чоловіків, яких вона не знала. Коли вона підійшла до воріт батьківського двору, їй усе тут здалося зовсім чужим: там, де раніше було порожнє місце, росли яблуні, обвішані плодами. І хата здавалася незнайомою. З дверей вийшов якийсь невідомий їй чоловік, здивовано похитав головою і сказав так, що дівчинка почула:
— У нас надворі якась чужа дівчина.
Дівчинці здалося, ніби це сон. Все ж таки вона пройшла ще кілька кроків і наблизилася до порога хати. Зазирнувши у двері, вона побачила свого батька, що сидів на лежанці біля печі, а поряд із ним незнайому жінку та якогось юнака. У батька борода і волосся були зовсім сиві.
— Доброго ранку, батьку! – промовила дочка. – А де матінка?
– Матінка? — злякано повторила чужа жінка. – Господи помилуй! Хто ти — дух нашої зниклої Тійу чи жива людина, як і ми? Невже наша дорога дитина, яка померла сім років тому, могла воскреснути!
Тійу нічого не зрозуміла з цих слів. Тут незнайома жінка встала з лави, загорнула у Тійу рукав сорочки, під яким на руці мав бути маленький шрам від опіку, і кинулася на шию молодій дівчині.
– Наша Тій, наша дитина! – Вигукнула вона. — Сім років тому ти зникла у лісі, і ми оплакували тебе як померлу.
— Цього не може бути, — відповіла Тійу. — Я не була вдома лише добу або ж один день і дві ночі.
Здивування батьків і самої Тійу не було кінця. Тійу зрозуміла, що була відсутня довше, ніж їй самій здавалося: вона тепер була вищою за свою матір, батько і мати вже встигли постаріти. Їй дуже хотілося розповісти батькам про свою пригоду, та не можна було. Нарешті вона відповіла.
— Я заблукала і потрапила до чужих людей.
Радість батьків, які знову знайшли свою дочку, була така велика, що вони й не розпитували, де вона пропадала.
Але на другий день увечері, коли батько і мати лягли спати, Тійу не стерпіла — вийняла з кишені брошку і подула на неї, щоб дізнатися нарешті, що за дива з нею трапилися. І в ту ж мить вона опинилася на пагорбі біля вогнища; одноокий старий сидів там, де й раніше.
— Любий дідусю! — попросила Тійу. – Поясни мені, що зі мною було?
Але старий відповів із усмішкою:
— Балаканина — це справа жіноча!
Він вдарив ціпком об землю, і перед Тійу з’явилася та молода жінка, яка проводжала її додому і подарувала їй брошку. Вона взяла Тійу за руку і відвела на кілька кроків від багаття. Тут вона сказала:
— Ти вдома ні про що не проговорилася, тож я відкрию тобі таємницю. Старий, що сидить біля багаття, — це король Туманної гори, бабуся, яку ти бачила першого вечора, — Лісова чарівниця, а ми — її дочки. Тепер я подарую тобі гарну брошку з крученого срібла; домашнім скажи, що ти знайшла її. Коли захочеш нас бачити, подуй на брошку. Сьогодні я не можу більше говорити з тобою. Але якщо будеш і надалі мовчати, дізнаєшся про нас ще багато. А тепер іди додому, доки батьки не прокинулися.
Вставши вранці, Тійу подумала: напевно, все, що сталося вночі, їй просто наснилося. Тільки брошка, що блищала в неї на грудях, підтверджувала, що це було наяву.
Але тепер усе в селі стало таким чужим, що вечорами, коли батьки засипали, вона часто дула на свою брошку, бажаючи знову потрапити на Туманну гору. Вдень вона майже завжди була сумна, сумувала за веселими нічними святами і ніде не знаходила собі спокою.
Восени сваталися до Тійу кілька наречених, але вона всім відмовляла. Нарешті, перед Різдвом вона побралася з тим юнаком, якого побачила в батьківській хаті в день свого повернення. Зять переселився до будинку тестя, бо батьки Тійу були вже старі.
Через рік у Тійу народилася славна донечка. Але й це не принесло спокою молодої матері, вона весь час тужила Туманною горою і з радістю вирушила б туди, якби могла залишити дитину.
Коли дівчинці виповнилося сім років, Тійу одного разу вночі не змогла подолати свою тугу, подула на брошку і одразу опинилась на Туманній горі. Доньки Лісової чарівниці з криками радості вибігли їй назустріч.
– Чому ти так довго не приходила? — спитали вони.
Тійу зі сльозами розповіла, чому вона ніяк не могла прийти, хоч усією душею прагнула сюди.
— Король Туманної гори нам допоможе, — вигукнули дівчата. Вони попросили Тійу прийти рівно за два тижні і взяти з собою свою маленьку доньку. Тійу обіцяла зробити це.
Але коли настав час виходити з дому, дівчинка так спокійно спала поряд з батьком, що у Тійу духу не вистачило забрати її з собою. Тому вона знову вирушила в дорогу одна. Старий король Туманної гори знову лежав біля вогнища. Побачивши Тійу, він сказав:
— У недобру годину прийшла ти сьогодні сюди без своєї дитини. Це принесе тобі велике нещастя. Але цієї ночі ти зможеш востаннє насолодитися радістю, поки не почалися твої страждання.
Сказавши це, він стукнув ціпком об землю. Тієї ж миті з’явилися дочки Лісової чарівниці і відвели Тійу на чудове свято.
Тим часом удома прокинувся чоловік. Побачивши, що дружини немає в ліжку, він підвівся і пішов її шукати, але ніде — ні в хаті, ні на подвір’ї не знайшов і сліду. Тут у серці його спалахнув гнів: він вирішив, що дружина пішла поганою дорогою. Тому він не ліг знову спати, а зараз же подався до сільського знахаря, щоб розповісти йому про все і спитати поради. Знахар спершу сьорбнув вина, щоб краще усвідомити суть справи, потім промовив:
— З твоєю дружиною справа негаразд, вона ночами бігає перевертнем, і, мабуть, це триває вже давно, тільки ти досі не помічав. Коли вона повернеться, ти маєш одразу ж передати її до рук суду.
Повернувшись додому, чоловік знайшов дружину спокійно сплячу в ліжку поряд з дитиною, але не став її будити і питати про нічну пригоду, а подався до судді, як велів йому знахар.
Жінку викликали до суду. Вона не захотіла розповісти, де була минулої ночі, не захотіла також зізнатися, де ховалася сім років, ще дитиною. Вона промовила лише:
— На моїй душі немає гріха, більше мені розповісти нема чого.
А оскільки вона й пізніше не відкрила своєї таємниці, то суд зрештою ухвалив вирок: ця жінка злочинниця, вона — чаклунка, перевертень і має бути спалена.
Склали велике багаття, прив’язали нещасну до колод і підпалили їх знизу. Але тільки вогонь почав розгорятися, на землю впав такий густий туман, що й за два кроки нічого не було видно. Коли нарешті сонячне проміння побороло туман, виявилося, що багаття не спалахнуло, а жінка зникла, наче розтанула в тумані. Король Туманної гори врятував її.
Добре жилося Тійу на Туманній горі, але серце її не знало спокою, вона тужила за дитиною.
— Була б моя донечка тут, — зітхала вона часто, — жила б я щасливо. А зараз одна половина моєї душі завжди з нею в селі, а інша вічно сумує.
Король Туманної гори знав її потаємні думки і одного разу вночі велів принести дівчинку матері. Тепер щастя їхнє було повним. Ні мати, ні дочка ні про що більше не сумували.
Усі мешканці села, та й сам чоловік, вирішили, що жінка, яка стала перевертнем, уночі забрала дитину. Чоловік висватав собі нову дружину. Але ні йому, ні його односельцям не було відтепер щастя: щоліта посуха завдавала їм великої шкоди, хліба і трави гинули, бо вночі не опускався над ними освіжаючий туман. Король Туманної гори гнівався на людей.
