Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!
Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.
Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.
Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.
У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.
Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі – ні няня, ні мами, ні домівства, ні держави.
Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.
Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:
– Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.
Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:
– Давайте ваші білявчата (хустинки)!
Узяв від них хусточки, виліз на самий верх і там прив’язав.
– Браття, будемо блудити по білому світу, та хто із нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба. Чия хусточка буде біла, той живий і здоровий. А чия буде у кров’яній барві – той потрапив у біду, і тому треба спішити на поміч.
Розлучилися брати і рушили кожний своєю дорогою. Як блудили старші, не будемо тепер говорити. Розкажемо, що сталося з найменшим.
Мирко довго йшов через ліс і вийшов на галявину. А серед галявини стояв замок, де не було живої душі. Але хтось недавно був, бо все стоїть в порядку, на своєму місці. Блудячи по палацу, трапив Мирко і до їдальні, де на широкому столі лежала всяка добра їжа й напої. Полічив Мирко тарілки – обід на дев’ятьох, але якісь завеликі порції.
Чується, що страви парують, а ніде нікого. Почекав, обдивився й сів собі до столу. Наївся, напився. Побачив постелі – і їх було дев’ять – та й ліг собі трохи відпочити.
Та не встиг полежати, бо надворі щось так згриміло, аж мури затряслися. Схопився Мирко, побіг до вікна, дивиться – коло брами стоять дев’ять розбійників. Старший з них ударив ногою у ворота, і залізна брама відразу розчинилася.
Розбійники вступили у двір, рушили до палацу. Тепер Мирко зрозумів, у чий замок потрапив. Але вже ніколи тікати. А куди сховатися? Шмигнув під постіль, притаївся.
Старший завітрив тут чужу людину і закричав:
– Браття, хтось є в нашому палаці!
– Правда… Хтось тут мусить бути, вже й до їжі брався, – закричали й інші.
Глянули під постіль і побачили Мирка:
– Ану, вилазь! – заревіли. – Як ти смів сюди зайти?!
Витягли хлопця й одразу впізнали, бо й вони допомагали песиголовцям у війні й запам’ятали, як Мирко рубав ворогів шаблею.
– Настав твій кінець! – сказав старший розбійник, витяг шаблю й нараз відрубав йому голову.
Посікли Мирка на кавалки і через вікно викинули на двір.
Сіли розбійники до столу, їли-пили, бенкетували до пізньої ночі, а тоді полягали. Спали, доки сонце не загріло на пупець. Тоді пробудилися, поснідали й знову – на розбій.
Коли настала тиша, з корчів вилізла гадина з дівочою головою, притяглася до місця, де лежав порубаний Мирко, склала тіло докупи й помастила живлющою водою. Хлопець одразу ожив і зробився в десять разів сильнішим і гарнішим. У ту ж мить на дівці гадиняча шкіра облупилася до попідплеч. З’явилися у неї і руки. Та доки хлопець роздивлявся, нікому було й подякувати – дівка втекла у корчі, щоб її ніхто не побачив.
Зайшов Мирко до палацу, наївся, напився й чекає розбійників, щоб з ними поборотися. А вони вернулися уже понадвечір. Побачили хлопця і – здивовано:
– Воскрес той, котрого порубали ми! Ану до нього!
Почалася бійка. Розбійників дев’ять, а Мирко один. Обступили його зі всіх боків і кінець кінцем забили. Посіченого на шматочки викинули через вікно на двір.
Їли, пили, гуляли й полягали спати. Вранці знову зібралися з дому. Коли настала тиша, гадина-дівка витяглася з корча, поскладала порубане тіло, помастила живлющою водою, й Мирко ожив у десять разів сильніший і кращий.
Дівка сховалася в траву, а гадиняча шкіра з неї облупилася уже до колін.
Гей, а Мирко ледве дочекався вечора, аби зіткнутись з ворогами. Увечері вернулися розбійники, і знову почалася страшна бійка. Мирко сміливо нападав, чотирьох поранив, але й цього разу перемогли його. Порубали і через вікно викинули на двір. А самі, як звичайно, їли, пили, гуляли й полягали спати.
Коли рано розбійники пішли собі геть, дівка-гадина знову зібрала Миркове посічене тіло, красно його склала, помастила живлющою водою, і хлопець ожив. І тої ж хвилини гадиняча шкіра з дівки зовсім спала, й вона стала такою красунею, якої Мирко ніколи не бачив. Тепер уже не ховалася від нього, підійшла і каже:
– Чудуєшся? Та не чудуйся, я тобі все розповім. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мій батько правив державою, та оці розбійники напали на нас, моїх родичів повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землі, доки комусь тричі життя не збережу. Я тебе вже тричі воскресила. Ти тепер сильніший від розбійників і маєш перемогти їх. А як ні – обоє помремо, бо я тебе не лишу.
Зрадів Мирко. Завів дівчину до палацу. Наїлися, напилися і радяться, що мають робити.
Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрістю. Замкнув залізну браму, міцно стис у руці шаблю і чекає.
Розбійники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дівчиною.
– Погляньте, – сказав старший, – хто легіня воскресив! Тота панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали її батька й матір і знищили їх державу. Але тепер уже не врятується!
І кинув булавою із такою силою, що глибоко зарилася в землю.
– Ходіть ближче, ходіть! – гукнув хлопець.
Вхопив булаву, жбурнув межи велетнів-розбійників й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.
Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву і так нею гримнув у залізну браму, що пробив діру: один чоловік спокійно міг пролізти.
Мирко прискочив до воріт і, коли крізь дірку ліз розбійник, шаблею відтяв йому голову. Так по черзі усіх порубав. Старший крізь дірку не поліз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив ґав – відтяв голову й старшому.
Так Мирко знищив усіх дев’ятьох. Дівчина радісно прибігла до нього, обняла й каже:
– Тепер ми до смерті лишимося вкупі!
– Так і буде…
Зайшли у палац, а там – що лиш їм душа забагла! Всього доста.
Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.
Але настав край і веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне місце.
– Що з тобою? Чому зажурився? – питає дівчина зі страхом. – Може, ти вже мене розлюбив?
– Люблю тебе й задоволений усім, лише журюся, бо мушу тебе залишити.
– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.
– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?
– Виджу, виджу…
– А на його верхівці чи видиш три хусточки?
– Виджу… Дві з них червоної барви, а одна біленька.
– То знай: оті криваві означають, що мої брати в біді, а біла хусточка моя. І їх були білі, а тепер червоні… Межи нами є така угода: якщо хто потрапить у біду, треба поспішати йому на допомогу. Криваві білявчата кличуть мене на поміч братам!
Дівчина трохи заспокоїлась:
– Якщо межи вами є така угода, я тебе не спиняю.
Тоді Мирко приготував на дорогу їжу. Взяв із собою й пса – адже кожний із братів мав коло себе цього вірного слугу, з котрим не розлучався.
Коли розлучалися, дівчина дала Миркові пляшечку із живлющою водою:
– Бережи сю пляшечку. Вона буде тобі у пригоді.
Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь і доти не став, доки не дійшов до високого дуба. Дивиться – справді, його хустка біла, а з інших кров капає.
І зразу рушив дорогою, котрою пішов середущий брат. Йде, йде і понад вечір дійшов до того місця, де дві дороги з’єдналися й далі знову лиш одна вела.
– Ага, – думає собі, – тут путі зійшлися, тут і мої брати, напевно, зустрілися і звідси разом пішли далі. Піду і я туди.
Почало смеркатися. Мирко розклав собі вогонь, повечеряв і переночував, а рано скоро в дальшу путь. Іде, йде… А лісові кінця-краю нема. Дорога вже така вузька, що ледве її видко – не возова, а пішник (стежка).
Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у віконце, а хижка порожня, немає нікого, а коло хижі прив’язані пси обох братів.
– Но, – думає собі, – раз тут їхні пси, то й вони десь близько. Може, полюють. Буду їх чекати.
Мирко розклав вогонь, відрізав солонини, настромив на рожен і пече.
Поїв, напився води, а братів нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чує – на дубі хтось стогне:
– Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як мені студено!
Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.
– Гей, бабо, як вам студено, то ходіть погрітися.
– Йу-у-у-й… боюся, що твої пси мене покусають. Але знаєш що? Я кину тобі волос, поклади його в огонь, а тоді я спокійно зійду.
– Но, дай сюди той волос, – сміється Мирко.
Баба кинула волос, і він поклав його на вогонь.
Волос згорів, і баба тої ж хвилини так, як кішка, спустилася з дуба, а пси навіть хвостом на неї не махнули, ніби закам’яніли.
Тоді стара побігла до хижі й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.
Мирко пече солонину, а баба – жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася і ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неї текло.
– Гей, стара відьмо, – розсердився Мирко, – зараз тобі кінець!
І вихопив шаблю. А шабля нараз перемінилася на дерев’яну. Баба скочила на ноги й каже:
– Кінець, настав кінець! Айбо не мені, а тобі! Ти згубив моїх дев’ятьох синів, а я двох твоїх братів. Тепер твоя черга!
Мирко кличе псів, а пси наче камінні, не рухаються.
– Біда, – думає хлопець, – ця відьма справді хоче мене стратити. Коби не ганьба, втік би.
Але почуває, що й ноги вже ніби приросли до землі – не може рушитися з місця.
А баба знову побігла до хижі, взяла ножище такий, як коса, й іде до нього, говорячи:
– Молися, Мирку, бо настала твоя остання хвилина. За своїх дев’ятьох синів хоч вас трьох уколошкаю, га-га!..
І все ближче, ближче із ножищем… Вже на десять ступнів була від Мирка, як він згадав за живлющу воду.
– Ану, спробую…
Нараз витяг із кишені пляшечку і тої ж миті, коли баба підняла ножище, бризнув на псів водою. А пси всі три разом скочили на відьму, звалили на землю. Крапля живлющої води упала на шаблю, і та нараз сталася такою, як була.
– Но, тепер молися ти, стара, – прийшла твоя остання година! Говори, де поділа моїх братів?!
– Йой, Мирку. Я тобі скажу, айбо уже пізно: вчора я твоїх братів порізала. Держала їх три дні заворожених, щоб намучилися добре. А коли ти вирушив їм на допомогу, я їх знищила.
– І де ж ти їх погребла?
– Покажу, але накажи псам, щоб не чіпали мене.
Мирко відкликав псів і баба встала на ноги.
– Ходи за мною…
І повела до п’ятого дерева, де закопала Миркових братів. А пси весь час пильнують її.
– Греби землю! – наказав Мирко.
І мусила руками вигребти убитих. Мирко побризкав на братів живлющою водою, й вони нараз воскресли.
– Ой, як довго ми спали! – сказали брати.
– Ой, довго… Спали б ви до Страшного суду, коли б я сюди не потрапив.
Брати розглянулися довкола й побачили бабу. Тоді відразу згадали, що із ними сталося. Старший брат схопив шаблю й одним махом відтяв відьмі голову. Порубали її на шматки й спалили на терновому вогні.
Як відьму спалили, в лісі прояснилося. З лісу стало місто, з’явилися люди. Все звільнилося з-під закляття…
Мирко розповів братам, що із ним було, як він ходив по світу.
Тепер усі троє рушили до палацу, де Мирко лишив свою дівчину. Коли прийшли до того палацу, з’явилося місто. На вулицях, у будинках повно людей. Всі веселі, радіють. Світ ожив…
Скоро справили весілля. Прийшли гудаки (музèки), гостину зробили, що і старі люди таку не пригадують. Десь за два тижні свадьбували, танцювали…
Мирко перебрав державу в свої руки. Зібрав сильне військо й повів його на песиголовців.
Розбив песиголовців, а їх царя взяв у полон.
Як скінчилася війна, Мирко так поділив землі: старшому братові лишив вітцівщину, середущому – край, завойований від песиголовців, а собі – жінчину державу.
Ще й днесь живуть, як не повмирали.
