За давніх часів в Італії було так: що не місто, то королівство, а де королівство, там мусить бути король.
Ось у одному такому місті помер старий король і його корону одягнув син.
Першим ділом молодий король вирішив оглянути свої володіння.
У супроводі першого міністра й головного радника він об’їхав на білому коні всю свою державу, добре, що вона була не дуже велика. Виїхав він в обід, а повернувся у замок, коли сонце ще не зайшло.
Молодий король сіл на трон і запитав:
– Чи все ми оглянули?
– Ні, не все, – відповіли перший міністр і головний радник. – У вашої королівської величності є ще королівська темниця, а у ній королівські в’язні.
– Я неодмінно повинен зараз же оглянути її! – вигукнув король, підхопившись із трону.
– Але ж уже стемніло, – заперечив перший міністр.
– Дурниці, – відповів король, – якщо це сучасна темниця, то у ній і вдень темно. Накажіть слугам запалити смолоскипи й ведіть мене.
Гримаючи ланцюгами, обірвані, виснажені в’язні вишикувались в ряд перед королем.
– За що ти засуджений? – запитав король у першого.
– О, ваша королівська величносте, я ні у чому не винуватий. Мене схопили на вулиці й кинули у темницю.
– Який злочин зробив ти? – запитав король у другого.
– Ніякого, – відповів в’язень, обливаючись сльозами. – Мене схопили, коли я мирно обідав у колі своєї сім’ї, і кинули у темницю.
– Ну, а ти? – запитав король у третього.
– Небо бачить, що я увязнений даремно. Мене підняли серед ночі з ліжка й кинули у темницю.
Четвертого, п’ятого, десятого запитав король, і всі вони клялися, що не знають за собою ніякої провини.
Нарешті король підійшов з тим самим питанням до останнього в’язня.
– Ваша королівська величність, – сказав той, – я скоїв багато злочинів. Я крав, грабував і вбивав…
– Негідник! – закричав король. – Як ти смієш перебувати в товаристві таких гарних і чесних людей. Я не дозволю тобі псувати моїх королівських в’язнів. Забирайся з темниці!
Король наказав зняти з нього ланцюги й вигнати геть.
