Жив колись на світі чоловік. І був у нього один-єдиний син, та й той не дуже розумний. Журився-журився батько тим, а тоді й каже синові:
– Великий ти виріс у мене, сину, але розуму не набрався. А йди-но в світ, походи між людьми, послухай мудрих порад, може, хоч це піде тобі на користь.
Так і вирушив син із батьківського дому в широкий світ. Важко було йому покидати рідну оселю. Іде собі парубок, сумує.
Аж стрічається на дорозі дідусь.
– Ти чого такий похмурий, хлопче? І куди це ти дорогу верстаєш? – питає він.
Парубок і відповідає йому:
– Батько мій – дуже мудра людина. Але я не вдався у нього розумом. Тож батько вирядив мене у світ – походити між людьми та послухати мудрих порад, може, хоч це піде мені на користь.
– Коли так – послухай і моєї поради,– каже дідусь.– Може, вона стане тобі колись у пригоді. Якщо вибиратимеш між дівчатами й тебе запитають, котра з них краща, скажи: «Не та красуня, котра вродлива, а та, котру кохаєш».
Подякував парубок і рушив далі. Недалеко й пройшов, аж чує – гукають:
– Гей, куди це ти, дурню, прямуєш?
Оглядається він – стоїть якийсь чоловік. Парубок і питає його:
– Звідки ти знаєш, що й справді я дурень?
– А це одразу видно з твого обличчя. Розкажи-но мені краще, куди ти йдеш?
Розповів хлопець про себе, а незнайомець каже йому:
– Коли так, то послухай і моєї поради: ніколи не зневажай того, хто тобі дав притулок.
Подякував парубок незнайомцеві та й пішов собі далі. Незабаром зустрівся йому сивенький дідусь. Він був дуже старий та ще й стомлений далекою дорогою. Взяв парубок дідуся під руку й провів його аж додому. На прощання дідусь сказав:
– Ось тобі ще й моя порада, може, коли стане в пригоді: від сніданку не відмовляйся, а вечері не чекай.
Подякував парубок і цьому дідусеві та й пішов своєю дорогою. Довго йшов він чи ні, та одного разу зустрівся з купецьким караваном. Підкликали парубка, запитали, куди прямує. А коли розповів їм свою історію, купець і каже парубкові:
– Йди працювати до мене, я тебе не скривджу.
Парубок погодився на це.
Якось, ідучи крізь безлюдну глуху пустелю, караван натрапив на колодязь. Зупинилися переночувати. Прив’язав наймит відро до аркана й опустив його в колодязь. Витягає назад – а відра нема. Що тут робити? Спускається наймит сам у колодязь, тягнуть назад – нікого нема, і аркан на кінці обірваний.
Злякались усі, розгубилися.
– Тому, хто спуститься в колодязь і дістане для нас води, дам щедру нагороду,– сказав купець.
Задумався парубок: «Якщо загину – жалкувати за дурнем ніхто не буде». Обв’язав він себе арканом і спустився в колодязь. Глянув хлопець – і занімів: сидить на піску здоровенний див [чудовисько], біля нього стоять дві жінки, а віддалік валяється тіло наймита.
– Котра з цих жінок красивіша? – запитав парубка сердитий див.
– Не та красуня, котра вродлива, а та, котру кохаєш, – відповів парубок.
– Див задоволено усміхнувся.
– Ти, виявляється, мудрий джигіт. Правду кажеш: не та красуня, котра вродлива, а та, котру кохаєш,– поплескав по плечу парубка див, тоді наповнив відро водою і дозволив піднятись нагору.
Пили люди й дякували, а парубок отримав обіцяну нагороду й несподівано став багачем.
Почав парубок торгувати сам і дедалі багатів.
Мандруючи з міста до міста, він якось зустрів того купця, що нагородив його за послугу. Господар щиро прийняв юнака, щедро його пригощав і запросив залишитися жити назавжди. У того купця була молода дружина, і їй сподобався парубок. Але той розповів жінці почуту колись пораду: ніколи не зневажай того, хто дав тобі притулок. Купчиха, затаївши злобу на впертого парубка, обмовила його перед чоловіком. Розгнівався купець на невдячного гостя, але взнаки не подав. Прийшов він до свого приятеля пекаря й каже:
– Вранці до тебе прийде моя людина. Вкинь її в піч.
– Гаразд,– погодився пекар.
Повернувся купець додому й про все розповів дружині.
– Це ти добре придумав,– каже вона. – Так і треба цьому негідникові.
Вранці послали парубка до пекаря. Та зустрівся йому чоловік з його аїлу. Зраділи обидва, а той чоловік і каже:
– Як добре, що ми зустрілись. Батько давно вже на тебе чекає. Дуже жалкує старий, що тоді відрядив тебе з дому. Я ж оце зарізав ягня, то ходімо до мене поснідаємо.
Пригадав парубок почуту колись пораду: від сніданку не відмовляйся, а вечері не чекай – і пішов із тим чоловіком.
Не всиділа вдома й купчиха: захотілося їй побачити, що буде з парубком. Отож побігла вона до пекаря. А пекар подумав собі, що це і є людина, про яку говорив його приятель, схопив жінку та й закинув у піч…
Тим часом парубок добре поснідав, прийшов до пекаря, взяв хлібину й повернувся назад. Побачив його купець, замислився: що б це могло означати? Прийшов він до пекаря та й питає, хто приходив сьогодні вранці по хліб.
– Приходила вранці гарна жінка, то я і вкинув її в піч, як ти просив, – каже пекар.
Засмутився купець. Аж тепер він зрозумів, хто винуватий у всьому. От і каже він парубкові:
– Виявляється, ти ні в чому не винен. Я повірив обмові дружини і мало не погубив тебе. Але замість тебе постраждала сама обмовниця.
– Мав я в твоєму домі притулок, їжу, ще й добре слово. Хіба ж міг я відплатити за це невдячністю, – мовив йому юнак. Щиро провів купець парубка в дорогу. Заможним, досвідченим вертався парубок додому, впевнившись у користі з мудрих порад.
Батько радо зустрів свого сина.
