Жив собі дід та баба. Не було у них нічого. От вони надумали купить козу. От і купили.
Погнала пасти їхня дочка. Пасе, пасе та й напоїть, на зелену траву гонить; пасе, пасе та й напоїть, на зелену траву гонить. Бо дід як виряджав, то наказував, щоб напасла добре, бо як не напасе, то й з дому прожене. От жене дочка. Дід став на воротях у червоних чоботях і питається:
«Кізонько моя люба,
Кізонька моя мила,
Чи ти пила, чи ти їла?»
«Ме-ке-ке-ке-е-е, дідусю!
Ні пила, ні їла;
Тільки як бігла через місточок,
Та вхопила кленовий листочок,
Та як бігла через гребельку,
Та вхопила водиці капельку, —
Стільки, дідусю, пила, стільки й їла».
«Е! Так ти так мене слухаєш? Стій!»
Узяв зідрав (у дочки) на спині шкури полосу, ячною половою натер, під корито підвернув і — сиди!
На другий день погнала баба. Пасе, пасе та й напоїть, на зелену траву гонить; пасе, пасе та й напоїть, на зелену траву гонить. Напасла так, що трохи не репається коза. Гонить додому. Дід став на воротях у червоних чоботях і питав кози:
«Кізонько моя люба,
Кізонько моя мила,
Чи ти пила, чи ти їла!»
«Ме-ке-ке-ке-е-е, дідусю!
Ні пила, ні їла.
Тільки як бігла через місточок,
Ухопила кленовий листочок,
Та як бігла через гребельку,
Та вхопила водиці капельку, —
Стільки, дідусю, пила, стільки й їла».
Узяв дід зробив бабі те, що й дочці. На третій день погнав сам. Пасе, пасе та й напоїть, на зелену траву гонить; пасе, пасе та й напоїть, на зелену траву гонить. Напас і гонить. Тоді сам забіг навпростець городами додому. Обув червоні чоботи (бо пас у чорних), став на воротях і пита:
«Кізонько моя люба,
Кізонько моя мила,
Чи ти пила, чи ти їла?»
Одвітила вона йому те, що й раніше.
«Е, стой, я ось тебе нагодую!..» Тих повипускав, що вперед пасли, нагострив ножа, узяв козу і живу дере. Вона кричить: «Не мене-е-е, не мене-е-е!..» — «Брешеш, тебе!..»
Драв, драв, уже аж половину обідрав. Тут ніж пощербився. Пішов він на точило обточувать. А коза взяла й одірвалася та й побігла в ліс. Біжить, біжить лісом, натрапила на лисиччину хатку. Лисички не було вдома, самі дітки. Вона почала стукати, щоб одчинили. Не одчиняють. Коли це біжить лисичка. Коза за кущ і сховалася. Коли лисичка гука:
«Одчинітеся, дітки!
Отворітеся, дітки!
Я ж ваша мати,
Я прийшла вас годувати,
Несу циці молоциці,
Повні вушка водиці».
Одчинили дітки. Лисичка увійшла, погодувала, побігла. Тоді коза підбігла та так, як лисичка:
«Одчинітеся, дітки!
Отворітеся, дітки!
Я ж ваша мати,
Я прийшла вас годувати…»
Одчинили. Коза вскочила, діток лисиччиних поїла (їх було четверо) і лягла на печі спати. Коли це лисичка підбігла і співа так, як всігда. Коли коза з печі:
«Я — коза ярая,
Півбока драная,
За три копи куплена,
Півбока луплена,
Тупу, тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Хвостиком замету
І твоєю головою верх заткну!»
Лисичка глянула у вікно, коли з її діток тільки кісточки валяються по хаті. Вона хода від хати.
Зустрічає її зайчик і питає: «Чого це ти, лисичко-сестричко, плачеш?» — «Е-е-е, зайчику-братику, як же мені не плакати, як щось у моїй хатці?!» — «Яке ж воно?» — «То таке, що я й не розберу. Страшне та рогате, кошлате, з бородою, поїло моїх діток і на мене нахваляється». — «Ану, ходім, я його вижену».
Пішли. Підходить заєць до дверей: «Хто, хто в лисиччиній хатці? Я тебе вб’ю!»
«Я — коза ярая,
Півбока драная,
За три копи куплена,
Півбока луплена,
Тупу, тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Хвостиком замету
І твоєю головою верх заткну!»
«Е, тікай, лисичко!»
I хода. Біжать лісом і плачуть. Коли зустрівають вовка. «Чого ви плачете?» — «Ой, вовчику-братику, як же нам не плакати, як щось у лисиччиній хатці?» — каже зайчик. «І діток поїло», — додала лисичка. «Ах, воно прокляте! Ану, ходімо, я йому покажу!»
І пішли. Підходить вовк: «Ав-ву-у-у! Хто, хто в лисиччиній хатці?»
Коли це з хати:
«Я — коза ярая,
Півбока драная,
За три копи куплена,
Півбока луплена,
Тупу, тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Хвостиком замету
І твоєю головою верх заткну!»
Ех, вовк хода!.. Біжать лісом і плачуть: «Що воно у нашому лісі за звірина така страшна!..»
Коли зустріва ведмідь: «Чого ви плачете?» — «Та як же нам, ведмедику, не плакати, коли щось у лисиччиній хатці?» — «Е, дурні! Ви отакий гурт — і боїтеся? Ходімте, я його вижену».
Пішли. Підходять: «А хто там у лисиччиній хатці?»
Коли це з хатки:
«Я — коза ярая,
Півбока драная,
За три копи куплена,
Півбока луплена,
Тупу, тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Хвостиком замету
І твоєю головою верх заткну!»
Ех, хода ведмідь і всі за ним.
«Е, це, — каже, — щось невідоме! Лев — не лев, тигр — не тигр; щось, видно, новонароджений звір і, видно, здоровий!..»
Коли це йде дикий кабан. «Хрю, хрю, здорові, товариство! Об чім гутірка йде?» — «Та отак і отак. Щось у лисиччиній хатці». — «Що ж воно? Ходімо, я його вижену».
Пішов. Підрив у дверях дірку, туди писок: «Хрю, хрю, ану, виходь сюди!»
А коза як тикне рогом у рот, так і кров пішла. Кабан тоді хода. Останні як побачили, що у кабана кров, ще дужче тікають. Побіг кабан до річки, щоб замитися. І ті за ним. Коли це на березі рак. «Що це в тебе, кабане, таке? Хто це тобі набив?» — «Та отак і отак. Хтось у лисиччиній хатці. Так ми ходили вигонити».
Розказали йому, як була справа.
«Ану, ходімте, я його вижену!»
Рак — не дурак; як ущипне, то буде знак. Пішов. Приходить рак, уліз у ту дірку, що кабан порив у дверях, поліз на піч. Як ущипне козу за бік, що обідраний. Коза як зареве — та хода з хати. Як вискочить. Так її пізнали, — вовк і ведмідь, — що коза, ухопили її та й з’їли.
А лисичка стала жити у своїй хатці. А про рака-вояка пішла слава по всьому світові.
