Сталося це в давні-давні часи. Жив на світі бідняк. Не було у нього ні рідних, ні друзів, ні своєї домівки, ні латки землі.
Надокучило йому на інших працювати, голодувати. От задумав він піти по світу щастя шукати.
Чи довго біднякові збиратися в дорогу? Взяв у руки ціпок, засунув за пояс порожню торбинку і пішов.
Довго йшов він полями та луками й нарешті ввійшов у ліс. А ліс був старий, густий і дедалі все густіший та непроглядніший.
Іде бідняк, а дорога в лісі все глухіша та непримітніша. От і зовсім зникла. Страшно стало біднякові. Рад би вернутись, та не знає, як вибратись з лісу.
Довго блукав він по лісових нетрях і раптом бачить – прогалина! Пішов він туди. Перед ним – простора зелена галявина, а на галявині хатка стоїть – дивна, несхожа на ті хати, які доводилось бачити біднякові.
Підійшов він ближче. Бачить – стіни хатки зроблені з сиру, димар на ній зліплений з масла, а піч – з млинців складена, підвіконники – з цукру. Не довго думаючи, заходився бідняк піч розбирати, стіни колупати та в рот класти.
Наївся бідняк досхочу. Підійшов до підвіконника, щоб цукром поласувати, аж чує – гук у лісі, тупіт! Злякався бідняк. Дивиться – звідусіль збігається на галявину величезне стадо кіз.
Нікуди подітися біднякові. З переляку поліз він під піч і сховався. Чує – прибігли кози.
– Хто обідрав нашу хатку? – промекала найстарша коза.
Ніхто їй не відповів.
– Шукайте винуватця!
Довго кози обшукували хатку, а бідняка так і не знайшли.
Напекли вони млинців, відтопили сиру, масла сколотили й полагодили хатку. На ранок знову пішли кози в ліс, а одну козу лишили стерегти хатку.
Сидить бідняк під піччю. Їсти хочеться, та боїться вилазити. А коза лежить проти дверей, оком не моргне, пильно дивиться.
«Давай нажену на неї сон», – подумав бідняк. І став наганяти на козу сон.
– Спи, очко! Спи, очко! – шепоче він з-під печі.
Дивиться – одне око у кози заплющилось.
– Спи, очко! Спи, друге!
Заснула коза.
Виліз бідняк з-під печі, наївся млинців з маслом та сиром і навіть кусок підвіконника з’їв. Наївся і знову сховався.
Надвечір повернулись кози. Бачать – коза-сторожиха спить, а хатка знов зіпсована. Накинулись кози на сторожиху, колють її рогами, б’ють ратицями.
– Невинна я! – плаче коза. – На мої очі сон нагнали; спочатку на одне око, потім на друге.
Зібрались кози на галявині у велике коло і стали радитись. Порадившись, полагодили хатку і лягли спати.
Вранці знову пішли вони на пасовище, а сторожихою лишили іншу козу, у якої було три ока. А бідняк не знав про це і знову став присипляти козу. Приспав два ока і виліз з-під печі. Та тільки відколупнув він кусок сирної стіни, коза як замекає, та так пронизливо, що всі кози почули її. Прибігли і побачили бідняка!
От старша коза і каже йому:
– Скрутно нам, козам, без пастуха, без людського розуму. Залишайся жити у нас і будь нашим пастухом.
Зостався бідняк у козиній хатці. Пас кіз, доїв, доглядав. Дарував їх таким же біднякам, як і він сам.
Відтоді й розплодились кози по людських селищах і стали служити людям.
