Жив собі принц. Якось стояв він у палаці край вікна, а за вікном ішов лапатий сніг. Як на те сталася біда: бавлячись ножем, він порізався, і крапля крові впала на сніг. Побачив це принц та й каже:
– Поберуся тільки з тією, чиє ім’я буде Кров-і-Сніг.
Після цих слів зібрався він шукати свою наречену.
Мати благала, щоб він забув про це думати – такої йому ніколи не знайти. Але принц не здавався, звелів осідлати коня і поїхав. Та хоч скільки він блукав по світу, не міг зустріти тієї, яку шукав.
Тепер залишимо на якийся час принца і завітаємо до однієї господи. Там жили батько й мати, і мали вони маленьку донечку, котру дуже любили. Але вони так бідували, що незабаром померли з голоду. А дівчина пішла по світу. Ходила вона боса й гола, поколола все тіло, і там, де вона ступала, залишалися краплі крові.
От іде вона, як раптом почав падати лапатий сніг. А навколо все ліс і ліс, дівчинка озирнулась і враз побачила хатку. Підходить до хатки і просить:
– Чи не дасте мені притулку? Я заблудилась.
А там жила бабуся.
– Заходь, дівчинко, заходь,– каже вона.
Бабуся назвала її Кров-і-Сніг, бо дівчинка була вся в снігу та крові, й залишила в себе, щоб вона гралася з її донькою.
От якось розчісує бабуся золотим гребінцем біляві коси дівчинці, аж це йде мимо королевич, який уже втратив надію знайти наречену, і чує:
– Нумо, Кров-і-Сніг, повернися.
Підійшов він до хати та й перепитує, як звуть цю дівчинку. А бабуся:
– Кров-і-Сніг.
– Так це ж моя наречена! А батько й мати її де?
– Померли. Але вона ще маленька, щоб виходити заміж.
– Байдуже, я королевич, заберу її в палац і оберігатиму, аж поки ми зможемо одружитись.
А тим часом він подарував дівчинці золоту корону і срібну сукню. Бабуся наділа дівчинці сукню і корону й пішла проводжати її, адже та була ще маленька. А щоб їй було веселіше, взяла з собою і свою дочку. Принц пригнав два кораблі: на перший сів сам, на другий посадив свою наречену з бабусею та її дочкою, й обидва кораблі помчали під усіма вітрилами в море.
Вийшли вони в чисте море. Принц, щоб бачити Кров-і-Сніг, стояв на кормі свого корабля і гукав:
– Кров-і-Сніг, дивись, щоб тебе не продуло морським вітром!
А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:
– Що принц каже?
А бабуся на те:
– Щоб ти скинула золоту корону і віддала мені.
От дівчинка і віддала їй корону.
Трохи перегодя принц знову гукає:
– Кров-і-Сніг, дивись, щоб ти не захворіла через морський вітер.
А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:
– Що принц сказав?
– Щоб ти скинула срібну сукню і віддала мені.
От дівчинка і віддала їй срібну сукню.
Принц усе стояв на кормі корабля і, стежачи за її ‘іграми, знову гукав:
– Кров-і-Сніг, гляди, щоб морський вітер не зашкодив тобі.
А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:
– Що принц каже?
А бабуся:
– Щоб ти кинулась у воду.
– Ну, як він так каже, то кинь мене.
Бабуся схопила її і кинула у воду.
А на свою дочку наділа золоту корону та срібну сукню і, коли принц зійшов на берег, підвела її до нього і сказала, що вона – Кров-і-Сніг. І принц відрекомендував її батькові й матері як наречену.
А тепер повернемось до дівчинки. Після того, як вона упала в море, її проковтнув кит.
Опинившись в череві кита, дівчинка заплакала. Від гри на вітрі на палубі вона вся розпатлалася, тому й попросила кита:
– Ките, китоньку,
Відпусти на дві п’яді ланцюжка,
Адже я розпатлана така.
А кит на те:
– Чи не забагато, а то ще втечеш.
– Ні, не втечу.
Відпустив кит на дві п’яді ланцюжка.
От вона попливла і пливла, аж поки дісталась берега. А там сидить собака, і в зубах у нього кусень хліба та бараняче реберце. Собака віддав усе це дівчинці, вона подякувала і стала гладити його. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і довелося дівчинці вернутись у середину китового черева.
А наступного ранку вона знову просить:
– Ките, китоньку,
Відпусти на чотири п’яді ланцюжка,
Адже я розпатлана така.
– Чи не забагато, а то ще втечеш.
– Не бійся, не втечу.
Відпустив кит на чотири п’яді ланцюжка.
Дівчинка знову на берег і знову зустрічає того самого собаку. Дістала від нього кусень хліба та бараняче реберце, щиро подякувала і погладила собаку. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і їй знову довелося вернутись у його черево.
А третього дня дівчинка знову:
– Ките, китоньку,
Відпусти на шість п’ядей ланцюжка,
Адже я розпатлана така.
– Я не хочу, бо ти втечеш.
– Не втечу, обіцяю тобі.
Відпустив кит на шість п’ядей ланцюжка. Дівчинка знову на берег. А там собака з куснем хліба і баранячим реберцем у зубах. А треба сказати, що цей собака належав королевичу, і з кожним днем він худнув і худнув, і королевич сказав своїм слугам:
– Що ж це ви не годуєте мого собаки?
А слуги на те:
– Та він щодня дістає кусень хліба і бараняче реберце. Дивіться,– і слуги дали собаці кусень хліба та бараняче реберце.
Собака схопив той хліб та реберце і побіг просто до берега. А принц і слуги – слідом. От побачили вони, що собака зупинився біля дівчинки, прив’язаної до ланцюга. А коли захотіли підійти ближче, ланцюг потягнув дівчинку в чисте море, і вона пропала в хвилях.
Тоді принц каже:
– Завтра підстережемо її на березі, а тільки вона з’явиться, сокирою обрубаємо ланцюг.
От наступного ранку дівчина й каже китові:
– Ките, китоньку,
Відпусти на вісім п’ядей ланцюжка,
Адже я розпатлана така.
– Чи не забагато, а то ще втечеш.
– Не втечу.
Відпустив кит на вісім п’ядей ланцюга. Дівчинка одразу на берег, і тільки туди ступила, принц і його слуги схопили її, а потім – кресь! кресь! – сокирою перетнули ланцюг. Побачив це кит, кинувся в море і так лютував, що ударами хвоста порозбивав усі зустрічні кораблі.
Принц дивиться на дівчинку – нібито знайома.
Питає, хто вона, а та:
– Кров-і-Сніг.
– А хто ж друга?
Розповіла тоді дівчинка про все, що з нею сталося. Розгніваний принц поквапився в палац – і до бабусі. Та й призналася в підміні. Принц прогнав її та дочку, а сам одружився із Кров-і-Сніг, яка заслужила своє щастя.
