Жив у селі чоловік на ймення Алі Мухамед.
Було чи не було – може, так і було, хто його знає – якось завелися в Алі Мухамеда гроші. П’ятсот афгані!
Але тримати стільки золота в убогій хатині – це майже те саме, що зберігати мідну копійку в золотій скриньці: небезпечно й скриньці, й хаті.
“Треба грошики десь сховати”, – вирішив Алі Мухамед. Одніс їх у найдальший куток своєї садиби, викопав яму…
Раптом чує – хтось сопе в нього за спиною. Оглянувся – Адам-хан! Що його робити?
– А, це ти! – сказав Алі Мухамед. – Дуже радий тебе бачити. Дуже! Сподіваюсь, ти допоможеш мені закопати гроші?
…Через кілька днів Алі Мухамед навідався до скарбу, але яма була порожня.
“Ага, – подумав Алі Мухамед. – Ясно, хто вкрав гроші. Але як їх повернути – теж ясно!”
Він подався до Адам-хана й звернувся до нього з такими словами:
– Я оце щойно одержав ще тисячу афгані й хочу сховати їх у тому самому місці. Будь такий ласкавий, прийди до мене знову. Удвох закопаємо й ці гроші.
Адам-хан, сподіваючись ще поживитися, тієї ж ночі поклав украдені п’ятсот афгані на місце. А Алі Мухамед викопав їх і швиденько витратив.
І добре зробив.
Бо коли ти тратиш гроші, то вони належать тобі, якщо ж ти складаєш їх у глечик, то, виходить, належиш їм ти.
