Весело кудкудахче мама Курка, оглядаючи свого нового синочка, який щойно вилупився з яйця. Він такий маленький, швидше схожий на жмут вати, ніж на курчатко.
Він такий гарний і розумний, курчатко Кокін, але скажу вам по секрету, що він великий ледар: тільки й думає, як поїсти та де поспати. Одного разу мама Курка розсердилася і сказала Кокіну:
– Кокін, ти вже підріс. Так більше продовжуватись не може. Досить тобі їсти та спати, настав час братися за справу. З завтрашнього дня ти підеш до школи, хай там займуться твоїм вихованням!
Кокін дуже не хотів йти до школи, але мама Курка взяла його за крильце і привела прямо до першого класу.
Вчителька посадила Кокіна за парту між рожевим поросятком і непосидющим кошенятком, якого звали Нявк, і дала курчаткові новенький буквар.
– Ну, Кокін, – сказала вчителька, – якщо ти хочеш стати гарним півнем, то маєш вчитися.
Але Кокін не слухав, що йому говорить вчителька! Він очей не спускав з бджоли, ніби це не бджола, а реактивний літак раптом залетів у клас.
Так минув день.
Наступного ранку, замість іти до школи разом з кошенятком Нявком і рожевим поросятком, Кокін пішов у сад, зручно влаштувався під апельсиновим деревом і заснув.
Раптом зовсім поруч пролунав якийсь шум. Кокін злякався і хотів уже тікати, але з-за кущів вийшла корова Пінта.
– Хто ж це спить у такий час! – Похитала головою корова Пінта. – Ну і ледар! З тебе ніколи, не вийде гарний півень.
Курчатко Кокін не став слухати корову Пінту і втік з саду. Він довго біг полем і вискочив просто на дорогу. На дорозі не було нікого.
Який я молодець, що прибіг сюди. – подумав Кокін. – Тут мене ніхто не знайде, і я зможу спокійно поспати.
Тільки він зручно вмостився у траві біля дороги, як поруч з ним з’явився селянин.
– Що робить курчатко у такий час на шосе? – Запитав він Кокіна. – Прогулює уроки!
Кокін опустив голову і мовчить: сказати йому нічого.
А селянин продовжує:
– Ти схожий на справжнього ледаря. Мабуть, треба тебе зварити, все одно з тебе не вийде хорошого півня.
Почувши, що його збираються зварити, Кокін так злякався, що кинувся тікати.
Він швидко пробіг полем, лісом і прибіг у сад. Знайшов під апельсиновим деревом свій новенький буквар і пішов до школи.
– Вибачте мене за запізнення, – сказав Кокін вчительці, увійшовши до класу. – Я не хочу більше бути ледарем, я не хочу, щоб мене зварили, я хочу добре вчитися та стати корисним для інших.
І знаєте, він свого домігся! Кокін дотримав слова: він дуже добре вчився і, коли виріс, став найвченішим півнем у всьому селі.
