Почало якось ведмежа Кайнехак вередувати, перестало слухатися батьків.
– Не буду я більше ведмедем! Хочу кимось іншим стати.
Сказало так і втекло. Йшло-йшло, у тундрі опинилося. Добре там, квітів багато, сонце гріє. Біля нірки євражка сидить, передні лапки звісила, на хвостик спирається, свистить, наче пісню співає.
– І я хочу стояти стовпчиком, – каже ведмежа, – і свистітиму, як євражка.
Сів Кайнехак на горбок, передні лапки звісив, на хвіст сперся: зовсім як євражка. І ну свистіти… але вийшов гучний рев. Злякалася євражка і втекла.
Прикро стало ведмежаті. Почалапало воно далі. Бачить – олені пасуться. Підійшло до одного з них, питає:
– Ти хто? Я ще таких рогатих звірів не бачив.
– Я олень.
– Я теж буду оленем.
– Гаразд, буде мені веселіше. Давай наввипередки! Хто швидше?
Поки ведмежа шкутильгало на своїх кривих лапках, оленя й слід прохолов.
– Не так вже й цікаво бути оленем, – пробурмотів Кайнехак і пішов далі. Неподалік від озера він побачив качку.
– Краще я буду качкою: вона і ходить не так швидко і літати вміє.
Стало ведмежа на задні лапи, замахало передніми, наче крилами, стрибнуло щосили і … гепнулося на землю.
– Давай я навчу тебе, як треба літати, – запропонувала качка, – ходімо до берега, там з обриву легше починати.
Стала качка на самісінькому краю обриву, розправила крила і полетіла над водою.
Стрибнув за нею Кайнехак – так як шубовсне у воду! З головою пірнув. Виринув, лапами по воді б’є, відпирхується, ледве на сушу вибрався. Стоїть мокре ведмежа, обтрушується. Вода холодна, мало приємного, коли дрижаки беруть!
Попленталося воно геть, а тут якраз зустріло батька з матір’ю і братика. Йдуть вони, мирно розмовляють, до ягідного поля крокують.
– Ні, – вирішив Кайнехак, – краще бути гарним ведмедем, ніж перед іншими себе ганьбити.
