Влаштувала собі якось ластівка гніздо, у нірці під скелею, і зажила спокійно.
Щоразу, коли мати літала за їжею, її повернення з нетерпінням чекали пташенята, які ще не вміли літати.
Якось до гнізда ластівки, підбираючись все вище і вище, почала підповзати ненажерлива змія, яка вирішила проковтнути пташенят.
Побачивши це, ластівка з гучним криком шугала між небом та землею. Попросила допомоги у зозулі, але та відповіла:
– Мені ніколи, мене запросив у гості беркут і я збираюся до нього.
Від неї ластівка кинулася до ворони.
— Не турбуй мене, я збираюся заміж,— відповіла ворона. Не знаючи, як бути, ластівка голосно заплакала і полетіла назад. Раптом бачить богомола. Чуючи її жалісні крики, богомол запитав:
— Чому ти так гірко плачеш?
— Ненажерлива змія підбирається до мого гнізда, щоб проковтнути моїх діток! Не знаю що мені робити! – заголосила ластівка і залилася сльозами.
— Якщо так, то скоріше неси мене туди! — сказав богомол. Ластівка підставила своє крило і богомол піднявся їй на спину.
Миттю вони разом долетіли до ластівчиного житла. Бачать: змія вже зовсім близько підібралася. Затримайся богомол із ластівкою ще трохи і вона, проковтнувши пташенят, уже спокійно відпочивала би у м’якому гнізді.
Богомол кинувся назустріч змії й подряпав їй очі. Осліпнувши, змія зісковзнула, впала на землю і тут же здохла.
Захоплена мужністю богомола, ластівка стала йому вірним другом.
Відтоді, хоча минуло чимало років, вони живуть разом в одному гнізді.
