Плавав лебідь біля берега. Зігнувши шию, дивився у воду. А назустріч йому – щука. Зупинилась і питає:
– Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
– А для чого це тобі знати?
– Та я хотіла б на зиму кудись утекти, а то під льодом задихаюся без свіжого повітря.
– Я на зиму відлітаю до теплих країв та живу там до весни.
– Візьми і мене з собою! – попросила щука.
– Домовились.
Почув їхню розмову рак і каже:
– Можна і мені з вами?
– Добре, якщо дуже хочеш.
Минуло літо, настала осінь. Лебідь і говорить:
– Будьте готові на завтра. Після обіду вилітаємо.
Щука сказала ракові збиратися. Рак подумав, подумав і мовить:
– А як же ми, сестро, будемо жити без їжі? Давай візьмемо з собою харчів.
– І куди ми їх покладемо?
– Давай складемо все на віз та упряжемось у нього.
Рак і щука знайшли воза, поскладали туди харчі та чекають лебедя. Другого дня прилетів лебідь і каже:
– Ну, ви готові? А то я вже лечу!
– Готові, готові, тільки ти, будь ласка, допоможи нам віз вести.
– Добре. Чіпляйте мені мотузку за ногу.
Рак прив’язав лебедя за ногу. Свою мотузку взяв у клешні, а щука за третю вчепилася зубами.
– Ну, разом! Рушай!
Рак посунув назад, щука стрілою розігналась у воду, а лебідь підлетів вгору. Обірвались всі три мотузки і віз залишився на тому ж місці, де й стояв.
Хто з них був винен, а хто правий, цього ніхто не знає. Тільки жабки добре насміялись і немало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.
