В одної жінки була дочка. Звали її Кася. Була вона гарна й здорова, але страшенно ледача. Років до двадцяти сиділа на печі й нічого робити не хотіла, тільки спала або їла. Ніколи вона не вмивалася, не розчісувалась, волосся в неї було завжди розпатлане, розкудлане, і тому всі її називали ледачою Кудлою. Мати мусила сама поратися по господарству, бо якби вона чекала Кудли, то горщики завжди були б у сажі та в бруді, хата не заметена, корова недоєна. Не раз мати гнала доньку до роботи й казала їй:
Ой, Кудло, вчися робити, бо тебе ж не король свататиме, а селянські сини. Скаже тобі хазяйнувати як слід і слухати не схоче, коли ти йому казатимеш, що в тебе ручки болять.
Але Кудла нічого не відповідала, переверталася на другий бік і спала собі далі.
Всі дівчата її віку, давно вже повиходили заміж, а на Кудлу ніхто й глянути не хотів, бо кому потрібна така жінка, що й сорочки тобі не випере й їсти не зварить?
Тимчасом Кудлі припав до серця один молодий лісник, який жив недалечко від їхньої хати й частенько до них заходив.
Однієї ночі Кудла нишком устала, напнула на себе біле простирадло, точнісінько так, як ото малюють смерть, пішла до хатки, де жив лісник, стала коло вікна й гукає:
– Ти спиш?
– Ні.
– Казали бог і свята Анна, щоб ти одружився з Кудлою. Чуєш – щоб ти з нею одружився!
І зникла, мов її й не було.
Лісник з переляку не міг заснути до ранку. Вдосвіта схопився й пішов до Кудлиної хати.
Зазирнув у вікно – бачить: вона лежить на печі, вмита, зачесана, рум’яна й мовчить, тільки дивиться так, ніби хоче його з’їсти очима.
«Що не кажи, а вона таки гарна!» – подумав собі лісник, але нічого не сказав і пішов далі.
Наступної ночі в таку саму пору під лісниковою хатою знову з’явилася біла жінка й гукнула:
– Ти спиш?
– Ні.
– Казали бог і свята Анна, щоб ти оженився з Кудлою! Чуєш – щоб ти оженився, щоб ти оженився, бо як ні – зведу тебе зо світу.
Лісник ще дужче злякався й подумав собі, що нічого не вдієш – доведеться оженитися з цією ледацюгою, яка цілий день лежить на печі.
Пішов надвечір до їхньої хати – бачить: Кудла так само лежить на печі, але гарно вмита, зачесана.
Подумав лісник, що вона таки гарна із себе, але зайти не зважився, бо в хаті було повно гостей, і пішов далі.
А третьої ночі знов підійшла до вікна біла жінка й гукнула:
– Ти спиш?
– Ні.
– Казали бог і свята Анна, щоб ти оженився з Кудлою! Чуєш, щоб ти оженився, востаннє кажу, бо лихо тобі буде!
Лісник схопився з ліжка й вибіг з хати, та біля вікна вже нікого не було. А він так злякався, що з самого ранку побіг сватати Кудлу.
Мати охоче згодилася віддати доньку, тільки просила, щоб він ніколи її не бив. Лісник пообіцяв, і так вони й побралися.
Почали господарювати вдвох. Чоловік з самого ранку ішов у ліс і опівдні повертався снідати.
Коли він зайшов до хати першого дня, жінка ще спала, а дві корови ревли в хліві, бо їм не було що їсти. Лісник нагодував та подоїв корів
І пішов до своєї роботи, а коли повернувся – не було ні сніданку па столі, ні ладу в хаті. Дивиться – а Кудла невмита, нечесана, залізла собі на піч і спить.
Спершу чоловік нічого не казав, хазяйнував сам як міг. Сам горщики мив, сам їсти варив, аж поки це йому надокучило. Тоді він попрохав, щоб йому дали роботу десь-інде, за п’ять миль од села, і взяв Кудлу з собою. Та вона й на новім місці нічого не робила, тільки лежала весь час па печі. Та чоловік уже щось надумав.
Була в нього стара мисливська торба, що висіла над ліжком. От якось він устав уранці та й каже торбі:
– Ти ж гляди, звари мені сьогодні щось на сніданок, а потім прибери в хаті й зроби все, що треба. А як не зробиш – я повернуся з лісу, і тоді побачиш, що тобі буде.
А Кудла собі слухає й мовчить, тільки скоса поглядає, чи торба злізе з кілочка й візьметься до роботи. Але торба як висіла, так і висить. Отож Кудла сміється й каже їй:
– Ось почекай, буде тобі, як він повернеться з лісу!
Чоловік повернувся додому й бачить, що нічого не зроблено. То він і каже:
– Ну, знатимеш ти зараз! От я зроблю тобі суд! Ану, Кудло, візьми торбу на спину, а я її добре відлупцюю, щоб знала, як мене слухати.
Кудла сміється й чекає, що з того буде. А чоловік приніс палицю та й ну лупцювати торбу на Кудлиній спині! Кудла в крик, а чоловік б’є та б’є. Відлупцював як слід – не Кудлу, а торбу.
Вранці він лагодиться знов іти до лісу й каже торбі:
– Щоб ти наварила мені їсти та все в хаті поробила, бо як ні – лупцюватиму знову.
Ледве він вийшов з хати, Кудла скочила з печі й мерщій до роботи. Чоловік прийшов додому, побачив, що все прибрано, їсти наварено та й пита її:
– Сьогодні, мабуть, не будемо вчити торбу розуму?
А Кудла йому:
– Ой, сьогодні не треба!
– Отак роби,– знов каже чоловік до торби,– то ніколи не будеш бита. Зрозуміла?
І так воно вже пішло. Кудла щодня вставала вранці, а коли чоловік приходив додому, все вже було зроблено. Про торбу забули, і господиню вже ніколи не звали ледачого Кудлою. Кася, Касенька – інакше на неї й не казали.
По недовгім часі мати захотіла побачити, як живе її донька, і поїхала до неї в гості.
Дуже вона здивувалася, коли побачила добрий лад у тої в хаті та в стайні! Аж серце в неї зраділо, що з ледачої Кудли зробилася така добра господиня. От мати й питає:
– Як же воно сталося, що в тебе, доню, так чисто і ти така працьовита? Адже вдома ти нічого робити не хотіла. Він тебе, мабуть, дуже бив, поки навчив працювати?
– Та ні,– каже донька,– тільки раз ми побили торбу, але потім уже не треба було.
Мати зраділа, а Кася якось чудно глянула на неї раз і другий, потім засоромилась і каже:
– Знаєте, матусю, йдіть на подвір’я та принесіть хоч кілька полін, бо в цій хаті дарма їсти не дають.
