Носив у лузі косар. Стомився і сів під кущем відпочити. Узяв торбинку, розв’язав і заходився їсти.
Виходить з лісу голодний вовк. Бачить – косар під кущем сидить і щось їсть.
Надходить до нього вовк.
– Ти що їси, чоловіче?
– Хліб,– відказує косар.
– А смачний він?
– Ще б пак!
– Дай мені покуштувати.
– Будь ласка!
Одломив косар шматок хліба і дав вовкові.
Сподобався вовкові хліб. Він і каже:
– Хотів би я щодня хліб їсти, але де мені його брати? Порадь, чоловіче!
– Добре,– каже косар,– навчу тебе, де і як хліб брати.
І почав він учити вовка:
– Спершу треба землю зорати…
– Тоді й хліб буде?
– Ні, братику, стривай. Потім треба землю заборонувати…
– І можна хліб їсти? – замахав вовк хвостом.
– Що ти, зажди ще. Раніше жито посіяти…
– Тоді буде хліб?
– Ні ще. Дочекайся, доки жито зійде, холодну зиму перезимує, навесні виросте, потім закрасує, потім почне наливати зернятка, потім достигати…
– Ох,– зітхнув вовк,– дуже ж довго чекати. Але тепер я вже наїмся хліба досхочу!
– Де там наїсися! – перебиває косар. – Рано ще. Спершу достигле жито треба зжати, потім у снопи пов’язати, снопи ці в копи поставити. Вітер їх провіє, сонечко просушить, тоді вези їх на тік…
– І хліб їстиму?
– Який нетерплячий! Спершу треба снопи обмолотити, зерно в мішок зібрати, мішки до млина завезти та борошна намолоти…
– І все?
– Ні, не все. Борошно треба замісити у діжі й чекати, поки тісто підійде, тоді в гарячу піч садити.
– І спечеться хліб?
– Еге ж, спечеться хліб. Отоді й наїсися його, скінчив косар науку.
Задумався вовк, потім почухав лапою потилицю й каже:
– Ні, ця робота дуже марудна й тяжка. Краще порадь мені, чоловіче, як легше їжу добувати.
– Ну що ж, – каже косар, – якщо не хочеш тяжкого хліба їсти, пораджу тобі легкий. Йди на вигін, там кінь пасеться.
Пішов вовк на вигін. Побачив коня.
– Коню, коню! Я тебе з’їм.
– Гуси, гуси! Я вас з’їм.
– Що ж,– каже кінь,– їж. Тільки спершу зніми з моїх ніг підкови, щоб не поламати тобі зуби об них.
– Ай справді,– погодився вовк.
Нагнувся він підкови знімати, а кінь як ударить його копитом у зуби…
Перекинувся вовк і ну тікати.
Прибіг до річки. Бачить – на березі гуси пасуться. «Чи не з’їсти мені їх?» – думає. Потім і каже:
– Що ж,– відказують гуси,– їж. Але спочатку зроби нам одну послугу перед смертю.
– Яку? – питає вовк.
– Поспівай нам, а ми послухаємо.
– Це можна. Співати я мастак.
Сів вовк і давай співати. А гуси крилами – мах, мах! Знялися й полетіли.
Провів вовк гусей очима і пішов далі ні з чим. Йде та й лає себе найгіршими словами: «Чи не дурень я, га? Нащо я погодився співати гусям? Ну, тепер кого не зустріну з’їм!» Тільки він так подумав, коли бачить – плентається дорогою старий дід. Вовк підбіг до нього.
– ДМУ, Діду! Я тебе з’їм.
– Чого так квапитись! – каже дід.– Давай спершу табаки понюхаємо.
– А смачна вона?
– Спробуй, то знатимеш.
– Давай!
Вийняв дід із кишені капшук з табакою, сам понюхав і вовкові дав.
Як нюхнув вовк з усієї сили, то цілий капшук тютюну вдихнув у себе. А потім як почав чхати на весь ліс… Нічого од сліз не бачить, усе чхає. Так із годину чхав, поки всю табаку не вичхав. Оглянувся потім, а діда й сліду нема.
Пішов вовк далі. Йде він, іде, коли бачить – на полі отара овець пасеться, а пастух спить. Нагледів вовк в отарі найбільшого барана, схопив його й каже:
– Баране, баране! Я тебе з’їм.
– Що ж,– каже баран,– така моя доля. Але щоб не мучитись мені довго та й тобі щоб не ламати зубів об мої старі кістки, стань краще онде край того видолинка і роззяв рота, а я зійду на пагорок, розженуся і сам ускочу тобі в рота.
– Спасибі за пораду,– сказав вовк.– Так і зробимо.
Став він край видолинка, роззявив рота і чекає. А баран
вибіг на пагорок, розігнався та – трах! – рогами вовка в голову. Аж іскри посипалися в того з очей, світ йому затьмарився.
Очухався вовк, повертів головою та й гомонить сам до себе:
Цікаво: з’їв я його чи ні?
А тим часом косар кінчив роботу та йде додому. Почув він вовкові слова і каже:
– З’їсти то не з’їв, а легкого хліба спробував.
