Спав під кущем малини маленький Ведмедик. А звали його Тупу-тупчиком. Одного разу його батько Тупутуп і дядько Клишоног принесли йому вулик меду.
— Спить ще Тупутупчик, — сказав дядько Клишоног, — і не знає, якого ми йому гостинця принесли.
Проте Тупутупчик не спав. Йому просто було приємно полежати на теплому моху. Почали два ведмеді про вдале полювання говорити.
— Надовго запам’ятають нас оті кусючі комахи, — почухавши свого опухлого носа, сказав Клишоног до Тупутупа.
— Еге ж, — пошкрібши боки, погодився з ним Тупутуп. — Усі вулики догори дном поставили, весь мед вилизали, навіть крихти не залишили.
Коли Тупутупчик виліз з теплої постелі, дядько з батьком поставили перед ним величезну миску з медом.
— Не буду я його їсти, — заплакав Тупутупчик. — Цей мед гіркий, дуже гіркий. Ви залишили голодними маленьких бджілок, зруйнували їхні будиночки!
Почали дорослі ведмеді частіше свої голови чухати.
— Що ж нам робити? — запитують один одного.
— Віднесіть назад вулика і вибачтесь перед бджілками, — сказав Тупутупчик.
Нічого не залишилось їм робити. Взяли вулик і присоромлені поплентались на пасіку. Вибачились вони перед бджілками, пообіцяли, що більше такого робити не будуть.
Раптом з вулика, якого принесли ведмеді, вилетіла одна бджілка і продзижчала щось на вушко до найстаршої бджілки. А розповіла вона про доброго і чуйного ведмедика Тупутупчика.
— Оце вам кухлик меду, — сказала найстарша бджілка. — Хай він буде гостинцем Тупутупчику, бо він найдобріший Ведмедик серед усіх ведмедів.
