Жили в одному лісі звірі. Добре жили, дружно. Одне було погано – не давав їм спокійно жити цар звірів Лев. Кожен день нападав він на кого-небудь з них і з’їдав. День і ніч тряслися звірі від страху – не знають, кого з них роздере Лев завтра.
Набридло звірам вічно тремтіти за своє життя. Зібралися вони і стали раду радити. Що придумати, як бути, щоб не жити в постійному страху – гинеш один раз, а чекаєш загибель кожну годину!
Радились, думали і постановили: призначити Леву данину і самим відправляти до нього звіра – кожного по черзі.
Розповіли про це рішення Леву. Погодився цар звірів, але тільки з угодою:
– Запізнитися хоч трохи, нарікайте на себе, всіх роздеру! Стали звірі кожен день носити Леву данину.
Ось прийшла черга йти зайцю.
– Піти я піду, а з’їсти себе не дам. І всіх вас врятую від ненаситного владики! – каже заєць.
Сміються звірі:
– Дивіться, який хвалько, який хоробрий, боягузливий зайчик! Тільки даремно вони сміялися.
Не з’явився заєць до Лева вчасно. Зголоднів Лев і хотів уже кинутись в ліс, роздирати звірів всіх до одного, але тут з’явився заєць.
– Де ти пропадаешь, негідник? – загарчав Лев.
– Всемогутній повелителю, – смиренно почав заєць, – я вів до тебе вовка, а по дорозі зустрівся нам інший лев. Схопив він вовка і потягнув його в яму.
– В яку яму?! А ну, покажи мені її!
Заєць привів Лева до глибокої ями з водою і каже:
– Ось сюди скочив твій кривдник!
Схопив Лев зайця, щоб той не втік, і схилився над ямою.
Бачить Лев, не обдурив заєць. У темній глибині і правда сидить лев. Дивиться на нього грізно, очима виблискує, а в лапах зайця тримає!
Розлютився Лев, загарчав і стрибнув у яму роздерти кривдника і залишився там назавжди.
А тямущий заєць помчав до лісу повідомити іншим звірам радісну звістку.
