В одному домі безтурботно жив кіт. Був він завжди ситий і навіть лінувався зайвий раз ворухнутися. І так цей кіт зледачів, що, побачивши мишу, що пробігала поблизу, не хотів і лапою поворушити.
«Наше ледащо»,— почали дражнити його між собою миші.
Якось господар будинку привіз пару мішків із зерном, поклав їх на якийсь час у кут кімнати, а сам пішов по своїх справах. В ту ж мить на зерно юрбою накинулися миші. В одну мить миші прогризли мішки .
Безперестанна метушня в кутку і хрускіт зерна розбудили кота, що солодко спав у теплому містечку. Побачивши, що миші перегризли мішки і щодуху наминають зерно, він глянув на них, але залишився лежати на місці.
– Що, пообідати вирішили? – Протягнув він, позіхнувши. Дуже ліньки було йому встати і прогнати з кімнати мишей.
— А ну вас, їжте собі.
Незабаром повернувся господар і, побачивши діряві мішки та розсипане по підлозі зерно, накинувся на сонного кота.
— Я понадіявся на тебе, а ти, виявляється, не можеш навіть ловити мишей! Навіщо мені годувати тебе? Віднесу тебе краще кудись у ліс і позбудуся,— сказав, узяв кота і відніс його в лютий мороз у ліс.
Побачивши котика, що зіщулився на снігу і клацає від холоду зубами, сорока розсміялася:
— Живучи в теплому будинку, ти погладшав на готовій їжі. Навіть мишей ловити лінувався. Що тепер робитимеш? Ану, спробуй добути собі їжу в цьому покритому снігом лісі.
