Колись то давно жив собі убогий чоловік із жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо вдалося, той одинчик, що Господи! Нічого – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та прісцем пересипається. Уже йому, може, років з двадцять, а він усе на печі сидить – ніколи й не злазить. Як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: «Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!»
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
– Що ти, чоловіче, думаєш з ним робити, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, найняв, то найняв, – може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько й оддав його на кравця вчитись. От він там побув днів зо три та й утік; виліз на піч – знов прісцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця в науку. То він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитися. Так і там не був довго – втік. Батько – що робити?
«Пореду, – каже, – ледащо у інше царство, де найму, то найму, – може, він відтіля не втече!» Взяв його і повів.
Ідуть та йдуть, чи довго чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:
– Притомивсь я – сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
– Ох! Як же я втомився! – каже.
Тільки це сказав, аж із того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
– Що тобі, – питає, – чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався, де воно таке диво взялося, та й каже йому:
– Хіба я тебе кликав? Одчепись!
– Як же не кликав, – каже дідок, – коли кликав! Я – лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
– Та цур тобі, я тебе й не думав кликати! – каже чоловік.
– Ні, кликав! Ти сказав: «Ох!»
– Та то я втомився,– каже чоловік,– та й сказав.
– Куди ж ти йдеш? – питає Ох.
– Світ за очі! Веду оцю дитину наймати, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе вдома що найму, то й утече.
– Найми, – каже Ох, – у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене!
– Добре, – каже чоловік.
От ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та й повів на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої.
А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все… А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!..
– Ну, сідай же, – каже Ох, – наймитку, та попоїси трохи!
Мавки подають йому страву – й страва зелена; він попоїв.
– Ну, – каже Ох, – піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця і заснув. Приходить Ох – аж він спить. Ох його зв’язав, звелів наносити дрів, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді попілець по вітру розвіяв, а одна вуглина й випала з того попелу. Він її сприснув живою водою: наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, а той знову заснув.
Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живою водою: наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його й утретє, знов сприснув живою водою: із того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні здумати, ні згадати, хіба що в казці сказати.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько іде за сином. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та:
– Ох!
Ох і виліз із пенька та й каже:
– Здоров був, чоловіче!
– Здоров, Ох!
– А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.
– Прийшов, – каже, – за сином.
– Ну йди! Як пізнаєш, бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходять до його хати; Ох виніс мірку проса, висипав, назбігалось такого до біса півнів!
– Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син.
Чоловік дивився, дивився – всі півні однакові: один у одного – не пізнав.
– Ну, – каже Ох, – іди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме у мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік. Чоловік знов іде до Оха. Прийшов до пенька:
– Ох! – каже.
Ох до нього виліз.
– Іди, – каже, – пізнавай!
Увів його у кошару – аж там самі барани один в одну. Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав.
– Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде, аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
– Здоров, чоловіче!
– Доброго здоровля, діду!
– Куди тебе Бог несе?
– Іду,– каже,– до Оха виручати сина.
– Як саме?
– Так і так, – каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
– Е! – каже дід, – погано, чоловіче! Довго він тебе водитиме.
– Та я вже,– каже чоловік,– і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робити тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадати?
– Знаю! – каже дід. – Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молити! Бо все-таки, який він не був, а мій син – своя кров!
– Слухай же, – каже дід, – як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів: то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов.
Приходить до пенька.
– Ох! – каже.
Ох і виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, скликав голубів. Назліталось їх така сила, що Господи! – і все один в один.
– Пізнавай, – каже Ох, – де твій син. Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій!
От усі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубається. Чоловік і каже:
– Ось мій син!
– Ну, вгадав! Коли так – бери!
Взяв, перекинув того голуба: став із нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!
– Ходім же, сину, додому!
От і пішли.
Ідуть дорогою та розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син разказує; то батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
– Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний… Служив ти три роки, та нічого не заробив!
– Не журіться, тату, – все гаразд буде. Глядіть, – каже, – тут полюватимуть за лисицями паничі; я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас. Ви мене продайте за триста карбованців – тільки продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть – розживемось!
Ідуть та йдуть, аж так на узліссі собаки ганяють лисицю,– так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
– Це твій хорт?
– Мій!
– Добрий хорт! Продай його нам!
– Купіть.
– Що тобі за нього?
– Триста карбованців, без ретязя!
– Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо.
Відрахували гроші, взяли хорта – <цавай полювати. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, та погнав аж у ліс, та перекинувсь парубком і знову прийшов до батька. Ідуть та йдуть. Батько й каже: – Що нам, сину, цих грошей, тільки що хазяйством завестись, хату полагодити… – Не журіться, тату, буде ще. Тут паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. Я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть. Ви мене продайте знов за триста карбованців, тільки без шапочки. От ідуть полем. Паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом – так зразу і насів того перепела. Паничі побачили. – Це твій сокіл? – Мій. – Продай його нам. – Купіть. – Що тобі за нього? – Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки. – Ми йому парчеву зробимо. Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька. – Ну, тепер ми розжились трохи, – каже батько. – Пождіть, тату, ще буде. Як будемо, – каже, – йти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка. От заходять до містечка там чи що, аж ярмарок. Син перекинувся конем – і такий кінь, як змій, і приступити страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває! Тут понасходилось купців – торгують. – Тисячу, – каже, – без недоуздка, то й беріть! – Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! Дають п’ятсот. – Ні! А це підходить циган, сліпий на одно око: – Що тобі, чоловіче, за коня? – Тисячу без недоуздка. – Ге! Дорого, батьку: візьми п’ятсот з недоуздком! – Ні, не рука, – каже батько. – Ну, шістсот… бери! Як узяв той циган торгуватися, як узяв, так чоловік і шага не спускає. – Ну, бери, батьку, тільки з недоуздком. – Е, ні, цигане: недоуздок мій! – Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавати без уздечки? І передати ніяк. – Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік. – Ну, батьку, я тобі ще п’ять карбованців накину – тільки з недоуздком. Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни варт, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня – та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня пустив пастись, а сам пішов у хату. – Не втік таки від моїх рук! – каже жінці. От у обідню пору бере Ох того коня за поводи, веде до водопою, до річки. Тільки привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думаючи, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце – що нажене, то окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От оце вона дожене та: – Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! – Коли ти, кумонько, хочеш балакати, – каже окунець щуці, – то я й так чую! То це – що нажене щука окуня та: – Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! То окунець відстовбурчить пірця та: – Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую! Довго ганялася щука за окунем – та ні! А це випливає той окунь на берег – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся -гранатовим перетнем у золотій оправі, царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться: – Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько милується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний! Коли це через якийсь там час повідомили царя, що прийшов якийсь купець. А то Ох купцем перекинувся. Цар вийшов: – Що тобі треба, старче? – Так і так. Плив я,– каже Ох,– кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду. Чи ніхто з ваших не знайшов? – Моя дочка знайшла,– каже цар. Покликали й її. Ох як узяв її просити, щоб оддала, «бо мені,– каже,– і на світі не жити, як не привезу того перстня!» А вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився: – Оддай, – каже, – дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові – оддай! А Ох так просить! – Що хочете, те й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень. – Ну, коли так, – каже царівна, – то щоб ні тобі, ні мені! Та й кинула той перстень на землю… він і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думаючи, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно, клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, – він тієї пшонини не з’їв. Як поклював, у вікно вилетів, та й полетів собі… А з тієї пшонини та перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього: – Ні за ким, – каже, – я щаслива не буду, а за ним моє щастя! Цар довго морщився – що то за простого оддати свою дочку; а далі погодився. Поблагословили їх та й подружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали.
