Жили собі в лісовій печері маленькі ведмежата з мамою. Якось неподалік того місця один чоловік рубав дрова й помітив, як із кущів вилізло клишоноге та зачепилося за колючу гілку малини. Шкода стало лісорубові бурого малюка, тому взяв на руки й відніс до печери.
Ведмедиця подякувала за доброту та запропонувала:
– Хочеш, станемо друзями?
Чоловік погодився, хоча й боявся хижачки. А згодом звик до неї, і потоваришували по-справжньому. Щоразу, як приходив до лісу, ведмедиця допомагала складати на віз дрова, а тоді домовлялися знову зустрітися біля печери, щоб посмакувати гостинці, які приготували одне одному, та по-приятельськи побесідувати.
А якось чоловік сказав ведмедиці:
– Добра з тебе товаришка, всім подобаєшся, та серцем відчуваю: маєш у вдачі щось лихе.
Лісоруб навіть не подумав, що образить ведмедицю. А бурій так боляче стало, що попросила:
– З усієї сили вдар мене сокирою по лапі, інакше з’їм!
Чоловік розгубився та почав пояснювати приятельці:
– Я не може заподіяти тобі болю!
А бура знову своє:
– Не вдариш – з’їм!
Бачить чоловік, що ведмедиця, не поступиться.
Засмучені розійшлися вони, домовившись, що, як і завжди, побачаться біля печери. Скільки не приходив лісоруб, та подруги більше не зустрічав.
Минуло багато часу, чоловік уже й забув про клишоногу. Коли це випадково побачив її в лісі.
– Здрастуй, ведмедице! – радісно помахав рукою селянин.
– Здрастуй! – впізнала приятеля подруга й люб’язно допомогла скласти на віз дрова.
Лісоруб подякував і хотів їхати, коли це бура й каже:
– Товаришу, поглянь на мою лапу. Чи знайдеш ушкоджене сокирою місце?
– Ото диво! – вигукнув чоловік. – Ніколи не сказав би, що тут була рана! А я добре пам’ятаю той день, наче все було вчора: дуже хвилювався, що можеш загинути.
– Болюча рана загоїлася, я і сама про неї забула, а те, що ти сказав, пам’ятаю і досі…
Ось так і розійшлися друзі – кожен своєю дорогою. А все могло бути інакше…
