Якось лисиця, черепаха та кліщ побачили повнісінький мішок проса. Довго думали, що з тією знахідкою робити, й вирішили посіяти, а врожай поділити.
Друзі вибрали найкраще місце біля річки та гуртом узялися до роботи: черепаха орала, лисичка розпушувала хвостиком землю, а кліщеві дісталося найвідповідальніше завдання – сіяти.
Наприкінці літа просо достигло. Зрадівши довгоочікуваному врожаю, черепаха та кліщ скосили колосся, намолотили купу зерна й покликали лисичку.
– Як же ділитимемо просо? – бідкалася рудобока. – Адже його на всіх не вистачить. Пропоную влаштувати перегони! Тому, хто добіжить до проса першим, дістанеться весь урожай.
– Гаразд, – погодилися черепаха та кліщ.
Усі троє рушили з означеного місця одночасно. Черепаха не встигла й кількох кроків ступити, як лисичка вже стояла біля купи зерна. Добігла рудобока до фінішу та вирішила перепочити. Щойно намірилася сісти, аж почула обурений голос.
– Хочеш мене розчавити?! – кричав кліщ, уп’явшись у лисиччин хвіст.
– Як це ти зумів дістатися сюди раніше? – здивувалася хитрунка.
– Уже стомився на вас чекати, – відповів той, позіхаючи, – ледь не заснув від нудьги.
– Мене обігнала якась комаха?! Це неможливо! – наполягала на своєму лисичка.
Зчинили лисиця та кліщ сварку, аж тут і черепаха нагодилася.
– Ой, лихо, – зітхала вона. – Дорогою сюди зустріла двох вершників із хортами. Розпитували, чи не знаю, де ховається лисиця. Я, звісно, не зізналася, та, здається, вони йдуть слідом і ось-ось будуть тут.
– Друзі, будь ласка, не видавайте мене! – тремтячим голосом попросила лисиця. – А просо поділіть між собою!
І лисичка чкурнула в гущавину лісу. Тільки курява за нею здійнялася.
