Жила колись лисиця, та така вже розумна й спритна. Одного разу спіймала якусь пташку і вже зібралася ласувати, аж це перед нею з’явився тигр. Злякалася сердешна, затремтіла та й тікати.
Бігла вона, бігла і, може б, утекла, якби не опинилася на краю провалля. Не знаючи, що робити, вискочила на великий камінь і заплакала.
Здивувався тигр і питає:
– Що з тобою, лисице, чого плачеш?
– Ох, побачила вас і згадала вашого батечка. Небіжчик, Царство їм небесне, були такі хоробрі та меткі, що з заплющеними очима через гори перелітали й через ріки перестрибували. Дуже шкода, що не доведеться вже мені бачити таких відчайдушних звірів. Тому й плачу.
Почув це тигр, задер пихато голову і, щоб похизуватися перед лисицею, який він меткий, стрибнув через провалля. Але не доскочив і полетів униз.
Лисиця глянула йому вслід і сказала:
– Я знала, що вам далеко до свого батька. Діти ніколи не бувають такі, як їхні батьки.
