Хтось був, когось не було.
Правив колись давно в Ширвані один падишах, марнуючи життя в гулянках та неробстві. Якось надумав той падишах побудувати собі палац. Але хоч який майстер брався будувати цей палац, падишахові його робота не подобалася, він страчував майстра, а палац лишався недобудований.
Дійшла про це чутка до майстра Абдулли, який жив у Ісфагені.
Він гукнув свою жінку й сказав:
– Помандрую і я до того лютого падишаха, який стинає голови своїм будівничим. Зумію обхитрити його – повернуся живий-здоровий, а ні, то дам тобі знати.
Узяв він свій інструмент і пішов. Довго він ішов чи недовго,– а дістався нарешті до міста Ширвана. Схопили його слуги й привели до падишаха. А той і питає:
– Хто ти такий?
– Я майстер Абдулла з Ісфагена.
– А ти палац зможеш мені добудувати?
– Зможу, але з умовою: ти даси мені робітників, та сам до мене щоб не ходив, поки я не закінчу роботи.
Майстер Абдулла узявся за роботу і згодом збудував такий палац, якого тут зроду-віку ніхто не бачив. Було зроблено вісімдесят вісім дверей, як наказав падишах. Але як відчиняються ті двері, того ніхто не знав.
Прийшов майстер Абдулла до падишаха та й каже:
– Я побудував тобі палац, а тепер виконуй нашу умову.
– Ти що смієшся? Якщо кожному майстрові гроші платитиму, то все своє добро за вітром пущу. Та й навіщо тобі ті гроші? Хіба ти не знаєш, що мої кати завтра тобі голову зітнуть! – і падишах дав якийсь знак своїм слугам.
Абдулла зрозумів, що його зараз заберуть падишахові кати.
– Хай буду я твоєю жертвою, падишах,– сказав він.– Палац я збудував, але ввійти туди ти не зможеш, бо тільки я знаю, як відчиняються там усі вісімдесят вісім дверей.
Бачить падишах – майстер правду каже. Хто ж тоді відчинить двері, як він його уб’є?
– Ходімо, покажеш мені, як відчиняються ті двері.
– Хай буду я твоєю жертвою, падишах, але я не зможу тобі показати, бо один-єдиний ключ я залишив дома. Пошли когось із своїх слуг в Ісфаген, хай моя жінка віддасть той ключ.
Побачив падишах, що не дасть собі ради, гукнув свого першого помічника й загадав йому їхати по ключ.
– Але ж я не знаю, де стоїть дім Абдулли,– сказав слуга.
– Мій дім кожен знає,– відповів Абдулла.
Сів візир на коня й вирушив у дорогу. На другий день надвечір він прибув до Ісфагена й зустрів там стару жінку.
– Бабусю, а де дім майстра Абдулли?
– А ось, синку,– показала вона дім, збудований з білого каменю.
Жінка майстра Абдулли саме стояла біля вікна й помітила, як під’їхав на коні до їхнього дому візир.
Вийшла вона на подвір’я, запросила гостя до хати, а сама відвела в конюшню його коня.
Поки візир піднімався східцями до кімнати для гостей, його наздогнала жінка майстра Абдулли.
– Заходь, почекай трохи, я згодом вернусь, і ти розкажеш, якими вітрами тебе сюди занесло.
Але тільки-но візир підступив до дверей, як сходи раптом опустилися вниз, і він опинився в льоху. Слідом відчинилися двері, і до льоху зайшло два дрюки.
– Кажи, візире, що ти вмієш робити? – запитали вони й заходилися його бити. Бачить візир, що тут йому й смерть, і почав просити:
– Не вбивайте мене! Я вмію нитки сукати.
Не встиг візир і оком змигнути, як перед ним уже стояло сімдесят сім мішків вовни. День і ніч сидів візир і сукав нитки.
Довго чекав падишах свого слугу, але так і не дочекався. Тоді він покликав векіла та й каже:
– Щось довго нема візира. Доведеться тобі поїхати по нього.
Векіл накупив шовків, різного краму, сів на коня та й вирушив у дорогу. Довго він їхав чи недовго, нарешті дістався до Ісфагена.
Зустрів ту ж самісіньку стару жінку, що й візир. Запитав, де живе Абдулла, й одразу ж знайшов його Дім.
І знову вийшла жінка майстра Абдулли, запросила його піднятися сходами у кімнату для гостей. Та тільки-но векіл підійшов до дверей, як одразу провалився в льох.
Бачить – сидить візир і сукає нитки, а біля нього стоять мішки вовни.
Знову прийшло два дрюки і заходилися бити векіла.
– Кажи нам, що вмієш робити?
– Не вбивайте мене! Я вмію фарбувати,– з переляку сказав векіл.
Невдовзі вкотився чан, і векіл мусив фарбувати нитки, які сукав візир.
Чекав падишах своїх слуг з Ісфагена, але так і не дочекався, сам поїхав по них.
Зустрів він ту ж самісіньку стару жінку, що візир і векіл. Розпитав він, де живе Абдулла, й одразу ж знайшов його дім.
Жінка Абдулли побачила, що приїхав сам падишах, вийшла назустріч, відвела його коня в конюшню, а потім показала шахові на сходи, що вели до кімнати для гостей. Підійшов падишах до дверей і враз провалився в льох. Глядь – візир сукає нитки, а векіл фарбує їх.
– Що це ви робите?
– Краще не питай,– прошепотіли візир з векілом.
Аж тут відчинилися двері, і знову вбігли два дрюки й почали щосили дубасити падишаха по спині:
– Скажи, що ти вмієш робити?
– Коли я ще не був падишахом, я вмів килими ткати,– застогнав падишах, звиваючись від ударів.
Одразу ж з’явився верстак, вкотилися клубки ниток, і падишах так само, як візир і векіл, узявся до роботи.
А що ж майстер Абдулла? Побачив він, що нема ніякої звістки від падишаха, візира та векіла, й повернувся до Ісфагена.
– Розказуй, жінко, що ти робила без мене,– питає.
– Зайди у льох і побачиш, що я робила.
Зайшов майстер Абдулла в льох, аж глядь: візир нитки сукає, векіл їх фарбує, а падишах килими тче.
– Ну то як, падишах,– запитав,– легко працювати?
– Майстре Абдулла, ти, мабуть, нам голови постинаєш, як ми закінчимо цю роботу?
– Ти тремтиш за свою шкуру? Люди на тебе працювали, а тепер ти попрацюй на них.
– Абдулло, скажи правду, що з нами буде?
– Нічого не буде. Досить того, що я привчив вас до праці.
З неба впало три яблука: одне – мені, друге – тобі, а третє – тому, хто казку слухав.
